Кут зору і сприйняття

Сприйняття пейзажу залежить від кута зору, який відображає ступінь віддалення глядача від об’єкта. Кут зору 45⁰, що відповідає відношенню висоти об’єкта до відстані на якій стоїть глядач 1:1, забезпечує ясне сприймання деталей просторових форм, а їх загальний об’єм – лише фрагментарно. У випадку віддалення глядача від об’єкту на відстань, яка характеризується кутом зору 27⁰ (відношення 1:2), можливе найкраще сприйняття як загального, так і окремих деталей композиції. Якщо ж кут зору зменшити до 18⁰ (відношення 1:3), тоді ясність сприйняття деталей поступово губиться, але й одночасно спостерігається чіткий загальний об’єм предмета. Подальше збільшення відстані буде супроводжуватись більш рельєфним виділенням об’ємів окремих дерев або їх груп на фоні масивів.

Для більшості міських пейзажів кут зору може прийматися значно ширшим – 53-54⁰ (Гостєв, Юськевич, 1991). Такі пейзажі не охоплюються одним поглядом.

За даними авторів, сприйняття окремих елементів території змінюється залежно від зміни відстані між ними та глядачем:

12-15 м – ввідстань, яка визначає межу зони елементів “переднього плану”;

20-25 м – гранична відстань, при якій ще добре розглядаються форма і структура листя та стовбура, колір усіх відтінків і їх поєднання, фактура, дрібні деталі, контури дерев та чагарників;

60-135 м – оптимальна глибина галявин;

135 м – дистанція, з якої можна розрізнити деталі архітектурних споруд, та структури насаджень;

165 м – максимальна дистанція, з якої людина вже не може розрізнити форму, структуру, колір та силует дерев, чагарників, споруд;

450 м – межа зони, за якою відбувається візуальне зближення планів, їх накладання один на одного;

700-750 м – дистанція, з якої добре сприймаються перспективні ракурси, об’єми, крупні зелені масиви і яскраво виражений рельєф.

Перспектива

Перспективою називається візуальна зміна предметів по мірі їх віддалення від спостерігача. Якщо в процесі віддалення предмета від спостерігача змінюється його величина і форма, то це явище лінійної перспективи; якщо ж змінюються забарвлення, яскравість і чіткість предметів, то ми маємо справу з повітряною перспективою. Принципи лінійної і повітряної перспективи були розроблені майстрами Відродження, передусім Леонардо да Вінчі, і використовувались головним чином у живописі при зображенні тривимірного простору на площині. У ландшафтному мистецтві застосування цих принципів дає змогу підсилити глибину простору або ж навпаки, візуально її скоротити.

Лінійна перспектива. Відстань між глядачем і окремим предметом можна фізуально змінити, оскільки зоровий апарат людини піддається оптичному обману. Наприклад, чим далі знаходяться предмети, тим вони здаються меншими. Якщо пряму доріжку вкінці зробити вужчою ніж на початку, то вона буде здаватись довшою, і навпаки, якщо розширити – скоротиться. Алея буде здаватися довшою, якщо дерева вздовж неї посадити не паралельно осі, а лініями, які дальнім кінцем будуть наближатись до дороги.

Повітряна перспектива проявляється у впливі товщі повітря на зміну кольору предметів. Наприклад, при віддаленні червоний колір набуває фіолетового відтінку; оранжевий переходить в брудно-зелений аж до фіолетових відтінків, жовтий на значній віддалі стає зелено-жовтим, зелений по мірі віддалення все більше переходить в синій; фіолетовий переходить в брудно-синій; чорний світлішає, сіріє, іноді синіє; сірий – темніє, зливається з синявою; білий майже не змінюється, лише набуває жовтуватого відтінку.

Повітря змінює не тільки забарвлення предмета, але і його контури, силует, який по мірі віддалення стає більш м’яким, розпливчастим, тіні стають менш густими. Повітряна перспектива змінює також і величину предметів: світлі предмети на жовтому фоні здаються більшими ніж фактично є насправді і навпаки. Рослини із світлою кроною, які розміщені на фоні темних однопородних масивів, обернених кромкою на північ, зменшують простір.

Закон лінійної перспективи знаходить своє застосування в практиці паркобудування коли необхідно візуально збільшити глибину простору паркової картини. Це досягається шляхом створення проміжних планів, які розташовані по обидва боки пейзажу і спрямовують погляд до горизонту. Поглибити простір в приватних садах або скверах можна шляхом посадки чагарників чи високих трав по периметру їхньої території. Подібний ефект можна одержати, висаджуючи однакові за формою, але різні за висотою рослини таким чином, щоб вищі, наприклад, туя колоноподібна чи тис ягідний форма “Fastigiata”, були розташовані ближче від глядача, а нижчі (ялівець звичайний) на деякій відстані за ними. Подібну комбінацію можна створити із чагарників подушковидної чи кулевидної форм, експонуючи вищі екземпляри на передньому, а нижчі – на задньому планах. Загальний ефект можна підсилити, використовуючи рослини з блідо-холодними барвами квітів і листя. Іншим прийомом збільшення простору, який використовується здавна, є “зичення” ландшафту: техніка відома з японських садів під назвою “тікей”. Метою даного прийому є поєднання саду з оточуючим середовищем. У часи Відродження його використовували в терасованих садах, створюючи композиції, які об’єднувались з панорамою навколишніх гір. У садах менших розмірів це можна зробити шляхом посадки на задньому плані вздовж огорожі розрідженого ряду дерев, за яким проглядається простір (поле, галявина, долина, водне плесо).

Іноді необхідно навпаки, візуально скоротити простір. Це досягається шляхом послідовного збільшення ширини огляду (від точки спостереження) та розмірів проміжних куліс. Відстань між глядачем і конкретним предметом можна оптично скоротити, якщо прикрити розміщену між ними місцевість. В такому випадку організація простору вирішується нейтрально, з метою унеможливлення порівняння масштабів простору з будь-яким об’єктом, що розташований поряд.