Модуль 1. Технологія соціального супроводу.

Тема 1. Визначення основних понять дисципліни

Одним із сучасних напрямків соціальної роботи з молоддю є соціальний супровід, який передбачає здійснення: службами у справах неповнолітніх, центрами соціальних служб для молоді системного обліку та догляду дітей і молоді, які опинилися в складних життєвих ситуаціях; систематичних і комплексних заходів, спрямованих на подолання життєвих труднощів, збереження та підвищення соціального статусу дітей та молоді; низки заходів, спрямованих на подолання різних видів залежностей, які завдають шкоди психічному й фізичному здоров'ю дітей та молоді; соціальної опіки щодо дітей4 з вадами фізичного та розумового розвитку.

Соціальна робота з молоддю реалізується у різних сферах життя суспільства: громадській, економічній, освітній, виховній, культурній, оздоровчій.

Соціальний супровід, як одна із технологій соціальної роботи, набув впровадження в практику роботи з сім’ями і окремими клієнтами соціальної роботи наприкінці 90-х рр. XX ст. Технологія соціального супроводу вперше розроблена спеціалістами Державного інституту розвитку сім’ї та молоді (на той час Український інститут соціальних досліджень) як своєрідна модель соціальної підтримки сім’ї, яка бере на виховання дитину, позбавлену батьківського піклування. В її основу закладено модель “ведення випадку” або “соціальної роботи з індивідуальним випадком”, що широко використовується в практиці соціальної роботи в зарубіжних країнах (care

management – у Великій Британії, case management – у США).

Соціальний супровід – це технологізована практична діяльність соціального працівника, що являє собою сукупність прийомів та операцій, які реалізуються у визначеному порядку, певній послідовності для досягнення певних змін у соціальному становищі та самопочутті клієнта.

Соціально-педагогічний супровід – специфічний вид роботи соціального педагога, який у співпраці з іншими суб’єктами навчально-виховного процесу здійснюється в межах компетенції навчального закладу та може розглядатися як складова навчально-виховного процесу у двох аспектах, а саме:

– загальний соціально-педагогічний супровід: вид роботи соціального педагога із залучення всіх учасників навчально-виховного процесу до профілактики та попередження негативних явищ як у дитячому середовищі, так і в сімейному;

– цільовий соціально-педагогічний супровід як комплекс соціально-педагогічних і психологічних послуг, які надаються конкретній сім’ї чи окремим її членам з метою забезпечення прав дитини в сім’ї, а також функціональної спроможності сім’ї як соціального інституту виховання і соціалізації особистості.

Особливість соціально-педагогічного супроводу полягає в тому, що він: спрямований на захист прав дитини у сім’ї; має превентивно-профілактичний характер; здійснюється як опосередковано (через дитину, у разі відмови батьків від співпраці з суб’єктами соціально-педагогічного супроводу), так і безпосередньо (за згодою членів сім’ї або за їх особистим зверненням) протягом усього часу перебування дитини в конкретному навчальному закладі.

Відповідно до “По-рядку здійснення соціального супроводу центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді сімей та осіб, які опинилися у складних життєвих обставинах”, об’єктами соціального супроводу є:

– сім’ї з дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах і не в змозі подолати їх за допомогою власних засобів і можливостей;

– сім’ї, у яких існує ризик передачі дитини до закладів для дітей -сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;

– одинокі матері чи батьки (у тому числі неповнолітні), яким потрі-бна підтримка;

– сім’ї, члени яких є випускниками інтернатних закладів;

– сім’ї, члени яких перебували у виховних, виправних колоніях,

слідчих ізоляторах і повернулися з них, або були засуджені до покарань

без позбавлення волі, відбували альтернативні види покарань;

– діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування (за пот-реби), діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які є випускниками інтернатних закладів;

– матері (у тому числі неповнолітні), які мали або мають намір від-мовитися від новонароджених дітей;

– молоді особи, які перебували у виховних, виправних колоніях, слідчих ізоляторах і повернулися з них, або були засуджені до покарань без позбавлення волі, відбували альтернативні види покарань [2].

Головними суб’єктами соціального супроводу є центри соціальних служб для дітей і молоді та їх спеціалізовані формування. Соціальний супровід як технологічний підхід до здійснення соціальної роботи використовується також і в інших закладах соціальної сфери, хоча і не в інституціолізованій формі. Тут можна навести приклади соціального супроводу сімей, що виховують дитину-інваліда, який здійснюють відділення соціальної реабілітації дітей-інвалідів міських територіальних центрів соціального обслуговування; соціального супроводу дітей з обмеженими можливостя-ми, що перебувають в інтернатних освітніх закладах, який здійснюється службою психолого-педагогічного та медико-соціального супроводу; соціального супроводу дітей дошкільного віку в дитячому будинку тощо.

Незважаючи на різноманіття видів суб’єктів та об’єктів супроводу, умов, у яких він здійснюється, реалізація цієї технології базується на таких принципах:

• добровільності в прийнятті допомоги,

• активної участі сім’ї або особи в подоланні складних життєвих обставин;

• поваги до людини, визнання її цінності незалежно від реальних досягнень та поведінки;

• реалізації першочергового права дитини на зростання та виховання в сім’ї;

• індивідуального та диференційованого підходу до кожної особи, кожної сім’ї з урахуванням їхніх потреб та особливостей;

• системності, комплексності, безоплатності, доступності соціальних послуг;

• толерантності та гуманізму, відповідальності за дотримання норм професійної етики;

• пріоритетності інтересів сім’ї в цілому й окремих її членів, збереження цілісності сім’ї.

Нормативно закріплений і основний перелік видів соціальних послуг, які являють собою зміст практичної діяльності зі здійснення соціального супроводу:

• інформаційні послуги (надання інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації);

• психологічні послуги (психологічна діагностика, надання консультацій; обговорення проблем і надання порад);

• соціально-педагогічні послуги (планування спільно із сім’єю чи особою заходів і дій щодо усунення причин, які спричинили складні життєві обставини, моніторинг виконання запланованих дій та ін.);

• соціально-медичні послуги (посередництво в здійсненні профілактичних, лікувально-оздоровчих заходів, формування ідеології здорового способу життя й по-долання шкідливих звичок та ін.);

• юридичні послуги (надання консультацій з питань чинного законодавства, гарантій і пільг, здійснення захисту прав та інтересів сім’ї чи особи, захист прав дитини); соціально-економічні послуги (допомога в залученні додаткових ресурсів для задоволення матеріальних інтересів і потреб сімей чи осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах тощо) [2].

Модель “ведення випадку” передбачає певну послідовність дій.

І етап – вивчення ситуації. Оцінюється соціальна проблема і визначаються потреби клієнта, що передбачає реалізацію таких положень: оцінювання потреб клієнта; розробка плану соціального супроводу; визначення пріоритетів у задоволенні потреб клієнта; якщо необхідно, визначається вартість послуг і джерела фінансування.

ІІ етап – безпосереднє надання послуг. На цьому етапі визначаються організації та спеціалісти, які будуть безпосередньо надавати послуги клієнту, характер і обсяг послуг, здійснюється безпосередня робота з клієнтом та оцінювання ефективності заходів. Соціальний працівник спільно з клієнтом, враховуючи специфіку й індивідуальні потреби особистості у розв’язанні визначених проблем, вивчають можливі варіанти їх вирішення, різні шляхи досягнення успіху та вибирають найефективніші методи. Визначається відповідальність кожної зі сторін – як працівника, так і клієнта, графік роботи, формулюються конкретні заходи та дати їх реалізації.

ІІІ етап – аналіз роботи й оцінювання послуг. Цей етап передбачає такі моменти: оцінювання змін, що відбулися в результаті надання послуг; вивчення нових потреб, що з’явилися у клієнта і потребують вирішення; розробка (за потреби) додаткового плану соціального супроводу; припинення роботи з клієнтом, якщо він більше не потребує соціально-педагогічної допомоги.

Соціальний працівник повинен періодично контролювати, чи спостерігаються позитивні зміни під час надання соціальних послуг і, в разі необхідності, вносити зміни або доповнення до розробленого плану діяльності.

Сім’я, яка опинилась у складних життєвих обставинах – це сукупність осіб, які проживають разом, пов’язані спільним побутом, взаємними правами та обов’язками, серед яких є хоча б одна дитина віком до 18 років і які не в змозі подолати самостійно проблеми, пов’язані з наркотичною або алкогольною залежністю, перебуванням в містах позбавлення волі, ВІЛ-інфекцією, насильством у сім’ї, безпритульністю, сирітством, негативними стосунками в сім’ї, поганим економічним станом, – зазначається в законі України «Про соціальні послуги».

Мета соціально-педагогічного супроводу сімей:

• формування в дитини загальнолюдських цінностей з раннього віку;

• надання дитині допомоги та підтримки в гідному самоствердженні та повноцінному житті;

• підвищення рівня готовності сімей до виконання виховної функції, первинної соціалізації дитини;

• формування педагогічної культури сім’ї – набуття членами сім’ї знань і навичок, достатніх для реалізації завдань повсякденного життя, які виникають під час спілкування з оточенням.

Основні принципи соціально-педагогічного супроводу відображують загальний гуманно-демократичний підхід до роботи з сім’єю:

– увага до потреб сім’ї;

– повага до її членів незалежно від віку та соціального статусу;

– уважне формування стратегії супроводу;

– коректність під час спілкування, вибору методів роботи;

– диференційований підхід до проблем сімей, їхніх членів на основі врахування типу сім’ї, сімейного середовища і його виховного потенціалу;

– опора на позитивний соціальний та педагогічний досвід;

– співпраця педагога і сім’ї на основі суб’єкт-суб’єктної взаємодії;

– компетентність соціального педагога у виконанні своїх обов’язків.

До змісту соціально-педагогічного супроводу можуть входити такі складові:

– надання інформації; фахова оцінка ситуації та складання плану заходів для подолання основної проблеми сім’ї, моніторинг його виконання;

– сприяння в отриманні соціальних допомог, пільг, лікування, реабілітації, оздоровлення дітей, членів сім’ї;

– допомога в набутті членами сім’ї необхідних соціальних навичок;

– соціально-педагогічна, психологічна корекція та підтримка;

– індивідуальне супроводження до служб чи закладів (у випадку необхідності); представництво інтересів дитини або членів сім’ї.

Усі зазначені види соціальної роботи з сім’єю орієнтовані на використання таких основних організаційних форм як:

– індивідуальна, суть якої полягає в здійсненні соціальної допомоги, соціальних послуг і соціальної реабілітації відповідно до потреб особистості й характеру самих проблем;

– соціально значуща діяльність, у тому числі громадський дитячий та молодіжний рух;

– соціальне навчання, що здійснюється в різних типах державних, приватних освітніх закладах і пов’язана з отриманням певного рівня соціальної освіти;

– соціально-психолого-педагогічна та юридична підтримка, призначення якої є надання професійної допомоги та посередницька діяльність професіоналів із соціальної роботи у вирішенні різноманітних проблем;

– консультування, у процесі якого виявляються і накреслюються основні напрями виходу з проблеми, що хвилює особистість;

– науково-обґрунтовані й своєчасно застосовані дії держави, соціальних інституцій, зокрема й центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, спеціальних установ, професіоналів і волонтерів, спрямовані на запобігання можливим фізичним, психологічним та соціокультурним колізіям у розвитку сім’ї.

Критеріями ефективності соціально-педагогічного супроводу сім’ї, яка опинились у складних життєвих обставинах, нами пропонуються наступні:

1) відновлення і виконання нею своїх функцій (репродуктивної, соціалізації дітей, економічної і господарсько-побутової, рекреативної і психотерапевтичної, комунікативної, гедоністичної);

2) відновлення внутрішньосімейних зв’язків і їх стабілізація (емоційна близькість, фізична близькість, спільне проживання із спільним веденням господарства і вихованням дітей; юридична фіксація шлюбу);

3) відновлення зв’язків сім’ї з мікросередовищем (ділові стосунки на роботі, дитячим соціу мом, доброзичливі із сусідами);

4) відновлення зв’язків із макросередовищем – суспільством.

Мета та завдання соціального супроводу прийомних сімей та ДБСТ.

Прийомна сім’я – це сім’я , яка добровільно взяла з будинків для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки від 1 до 4 років.

Ефективність діяльності прийомної сім’ї залежить від соціального супроводу.

Соціальний супровід – це специфічна діяльність соціального працівника (або групи), спрямована на створення необхідних соціально-психологічних умов розвитку прийомних дітей та дітей-вихованців у прийомних сім’ях та ДБСТ .

Соціальний супровід прийомних сімей здійснюється спеціалістами ЦСССДМ Соціальний працівник, який здійснює соціальний супровід, виступає посередником між представниками органів виконавчої влади і батьками-вихователями. Технологія соціального супроводу визначена програмою «Соціальний супровід дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей» (наказ Держкомсім’я молодь від 1 жовтня 2002 р.).

Основними завданнями соціального супроводу є :

• ефективне використання наявних ресурсів для оптимальної та швидкої адаптації сім’ї і дитини-вихованця ;

• надання допомоги батькам-опікунам ;

• забезпечення зв’язку між сім’єю та відомчими органами для комплексного забезпечення прав дитини-вихованця.

План соціального супроводу – це план діяльності спеціалістів, які надають конкретні послуги щодо нормального функціонування сім’ї та розвитку дитини. План розробляється на певний проміжок часу, відповідно до потреб дитини, і коригується за потребою. До складання плану залучаються батьки, учителі (вихователі), медичні працівники, які працюють з дитиною. План соціального супроводу складається за такими напрямками:

економічний;

юридично-правовий;

психологічний;

медичний;

педагогічний.

Оцінка виховної роботи повинна залежати від того, наскільки успішно зуміли батьки-вихователі підготувати дитину самостійно діяти і приймати рішення, виходячи із того, що самостійність, творча ініціатива і соціальна відповідальність стають визначальними рисами виховного процесу на сучасному етапі розвитку нашого суспільства.

Усиновлення дітей-сиріт та оформлення опіки (піклування) в Україні були і залишаються пріоритетними формами влаштування долі дитини, залишеної без батьківської опіки. Поряд з тим набуває розвитку створення альтернативних форм, у першу чергу це стосується розвитку сімейних форм влаштування таких дітей: ДБСТ та ПС.

Створення ПС дозволяє вирішувати питання тимчасового влаштування долі дитини, батьки якої за певних обставин (хвороба, засудження тощо) певний проміжок часу не можуть займатися вихованням. У такому випадку дитина влаштовується до ПС на той проміжок часу, поки родина не справиться з проблемами, які не дозволяють біологічним батькам займатися дитиною, забезпечувати необхідний рівень життя й розвитку.

Кандидати на створення ПС в обов’язковому порядку мають пройти курс підготовки, спрямований на формування усвідомленого ставлення батьків до соціальної ролі вихователів дитини-сироти.

Навчання проводиться у формі лекцій, тренінгових занять, семінарів. Найефективнішою формою підготовки потенційних кандидатів є проведення навчання у формі тренінгу. Умовою ефективної підготовки кандидатів є проходження курсу тренінгів обома батьками, а також участь соціального працівника, який у подальшому здійснюватиме соціальний супровід сім’ї.

В наш час, опіка дітей, які залишилися без батьківського піклування є однією із соціально-педагогічних проблем, яка стоїть на державному рівні.

Аналіз соціально-економічних умов, що склалися в нашій країні, дозволив визначити основні чинники поширення соціального сирітства в Україні. Найбільш важливими з них є економічні чинники такі як: матеріальні труднощі сімей з дітьми, поширення безробіття, погіршення функціонування державних установ, покликаних займатися вихованням, навчанням дітей та соціальні чинники – зростання кількості кризових сімей, алкоголізація, наркоманізація населення, послаблення моральної відповідальності батьків за виховання дітей.

Наявна в Україні система державних соціально-виховних інститутів зорієнтована на колективні форми виховання дітей, і в сучасних умовах не може забезпечити випускникам необхідних навичок самостійного життя, професійної орієнтації, здатності адаптуватися в новому, відкритому соціальному середовищі. У дитини, яка виховується поза сім’єю спостерігається порушення у розвитку: відхилення фізичного та психічного здоров’я, деформація особистості дитини, розвиток асоціальних установок, кримінальні прояви.

Запровадження сімейних форм утримання дітей-сиріт ґрунтується на гуманістичних засадах педагогічної науки, психології та соціології і дозволяє вирішувати таку важливу проблему, як соціалізація особистості, позбавленої сімейного оточення та виховання. Під сімейними формами опіки маються на увазі законодавчо визначені форми організації життєзабезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які передбачають їх утримання та виховання у сім’ї: усиновлення, опіка (піклування), дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї .

Аналіз нормативної бази, що регулює влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в сім’ї громадян демонструє потребу в створенні і юридичному визначенні єдиного механізму державної системи соціального захисту таких дітей.

Дитячий будинок сімейного типу та прийомна сім’я є соціальними інститутами становлення особистості дитини, позбавленої батьківської опіки, які виконують соціальні функції, аналогічні до функцій, що їх забезпечує біологічна сім’я: виховна, рекреативна, комунікативна, регулятивна, феліцитологічна, економічна. В той же час, їх соціальна сутність набуває специфічного забарвлення стосовно впливу на дітей, які певний час зазнавали «сімейної» депривації.

Переваги виховного потенціалу інноваційних форм опіки над дітьми, позбавленими батьківського піклування, пов’язані з природністю процесу виховання; емоційними контактами дитини з батьками-вихователями, що ґрунтується на довірі дитини до дорослих; з вихованням у малій групі; з спілкуванням дітей між собою в умовах багатодітної родини.

Соціально-педагогічні умови виховання дітей у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях потребують відповідної підготовки потенційних батьків-вихователів, що забезпечується проходженням ними системи відповідної підготовки. Основна мета таких занять – це набуття навичок, якими мають володіти потенційні прийомні батьки для того, щоб знаходити порозуміння із прийомними дітьми, активно з ними співпрацювати, уміти спрямовувати власний досвід, знання на створення найкращих умов життя та виховання дітей, які прийдуть в сім’ю.

Ефективність діяльності дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей залежить від соціального супроводу, який здійснюється відповідними уповноваженими органами.