5.Київська держава за часів Ярослава Мудрого (1019 -1054).

Наприкінці правління Володимира Святославича виникла серйозна загроза єдності Київської Русі. Проти нього відкрито виступив син Святополк, а другий син — Ярослав відмовився, сидячи у Новгороді, сплачувати Києву данину. Володимир готувався до походу на Новгород, але 1015 р. помер.

Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і Святополком почалася кривава боротьба за одноосібну владу в державі. В ній вийшли переможцями Ярослав і Мстислав.

За угодою 1026 р. брати поділили Русь на окремі володіння вздовж Дніпра: Ярослав став княжити в Києві, а Мстислав — на Лівобережжі з центром у Чернігові. Брати спільними зусиллями вигнали поляків з Червенської Русі, знову приєднавши її до Київської держави. Цей похід відбувся 1031 р. А 1036 р., після смерті Мстислава, Ярослав став правити одноосібно. Ярослав докладав багато зусиль для зміцнення єдності та централізації держави. Він продовжував будівництво захисних споруд проти кочовиків, фортець навколо Києва. 1036 р. печенігам було завдано остаточної поразки, після чого вони припинили свої набіги на Русь.

При Ярославі, якого прозвали Мудрим, Русь досягла зеніту свого розвитку. З'явилися нові міста, що стали центрами торгівлі і ремесла, збільшилась земельна власність бояр і дружинників. Зростав і міжнародний авторитет Київської держави, свідченням чого були династичні шлюби дочок Ярослава з найвпливовішими володарями Європи: вони стали угорською, норвезькою та французькою королевами. Сам Ярослав одружився із шведською принцесою, а його сестра стала дружиною польського короля.

Найважливішим актом державотворення часів Ярослава було складання у єдиний збірник законів держави — «Руську Правду», яку потім доповнили статтями та положеннями сини Ярослава. «Руська Правда» закріпила ті суспільні відносини, що склалися в Київській державі на той час. її статті закріплювали нерівноправність осіб різних верств населення. Найбільшими правами, зрозуміло, користувався князь. Частина штрафів, які накладались на злочинців, йшли на його користь. Грошові покарання були різними залежно від соціального стану потерпілих. «Руська Правда» охороняла приватну власність та її власника.

При Ярославі багато уваги приділялось культурному розвиткові держави: було відкрито школи, бібліотеки, розпочалося літописання та переписування книг ченцями. При монастирях засновано перші лікарні.

Саме тоді посилилось і значення Київської митрополії: найвищу церковну посаду — митрополита — почав обіймати вже не грек, як раніше, а русич. Ним став Іларіон.

6. Політична роздробленість Київської Русі

Незважаючи на зусилля київських правителів, Київська держава не склалася. Це була клаптикова країна без точного визначення кордонів, утворена з численних слов'янських і неслов'янських племен, складена з кількох територій і політичних центрів, що суперничали між собою (Київ, Галич, Чернігів, Новгород та ін.). Про неміцність цієї держави свідчать і прагнення різних племен вийти з-під влади Києва і та міжусобна боротьба, яка велася між княжичами після смерті Святослава, а потім Володимира та в пізніші часи. Спробу запобігти міжусобній боротьбі між князями зробив Ярослав Мудрий, який ввів новий порядок престолонаслідування. Започатковане ним старшинство в межах родини — влада найстаршого з синів — запроваджувалося натомість старого спадкоємства «від батька до сина».

Згідно із заповітом Ярослава Київ переходив до старшого сина Ізяслава. Решта земель розподілялась за старшинством між іншими синами і племінниками: Чернігівщина відійшла до Святослава Ярославича. Переяславщину отримав Всеволод. Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів по черзі обіймав київський престол; щойно в якомусь із князівств звільнявся престол, як відбувалося пересування братів на щабель вище і ближче до Києва. Таким чином, надаючи кожному з синів можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклої боротьби за одноосібну владу. Але насправді заповіт Ярослава поклав початок роздробленості руських земель.

Мирні стосунки між нащадками Ярослава Мудрого, який помер

1054 р., тривали недовго. Через 15 років по його смерті союз Ярославичів розпався. Це сталося 1068 р. Тоді на руські землі вторглось нове плем'я кочовиків — половців, які розбили військо київського князя Ізяслава на річці Альта і поставили Київ перед загрозою нападу. Нерішучість і безпорадність князів обурила киян, які, піднявши повстання з вимогою самотужки боротися з половцями, вигнали Ізяслава з Києва, проголосивши київським князем полоцького князя Всеслава, який на той час перебував у полоні за спробу відділитися від Києва.

Ізяслав утік до Польщі і за підтримкою польського короля посів київський престол удруге. Але незабаром спалахнула боротьба між Ізяславом та його братами Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським, до якої залучились вже й онуки Ярослава Мудрого, які теж намагалися відстоювати свої права. Стосунки між князями ставали дедалі заплутанішими, а розбрат гострішим, оскільки кожен за Ярославовим законом мав право на декілька столів, у тому числі й на київський. Зрозуміло, князівськими чварами користувалися половці, які посилили свій тиск на кордони Русі.

Покласти край князівським чварам, впорядкувати стосунки між князями, організувати їх спільну боротьбу проти половців був покликаний об'єднавчий з'їзд князів, що відбувся 1097 р. в Любечі. Князі, що прибули в Любеч, ухвалили припинити усобиці та скасували порядок престолонаслідування, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь мав володіти тими землями, які успадкував від батька. Проте Любецький з'їзд не зміг припинити ворожнечу між князями, і незабаром вона спалахнула знову, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та інших міст. Так, 1113 р., під час повстання у Києві, бояри і купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха (Онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський стіл. Це був дуже авторитетний на той час князь, особливо завдяки його походам на половців 1103, 1109, 1110 і 1111 рр., перемоги в яких надовго відкинули половців від кордонів Русі.

Дванадцять років правління в Києві Володимира Мономаха (1113 – 1125) були для Русі часами миру і спокою. Вмілою політикою він підкорив своїй владі удільних князів, зокрема приборкав чернігівських князів Ольговичів, прибрав до рук найвіддаленіші руські землі. Одночасно Володимир Мономах «Уставом», що доповнював «Руську Правду», обмежив безконтрольну діяльність князівських урядників.

Зміцнилося знову міжнародне становище Русі, що відбилося на династичних зв'язках: сам Мономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька — за угорського короля.

По смерті Володимира Мономаха 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжував політику батька. Проте його наступники знову почали боротьбу між собою за першість на Русі. Отже, її політична єдність була тимчасовою.

Зростання натурального господарства і розширення приватної власності на землю у Київській Русі, як і в інших державах середньовічної Європи, зумовлювало поступове відособлення місцевих князівств і послаблення влади київського князя. Найзначнішими князівствами на території сучасної України були Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке і Волинське, а ті у свою чергу поділялись на уділи.

Київ тривалий час вважався державним і духовним центром: там знаходився великокнязівський стіл і кафедра митрополита. Але київські князі, вже не мали влади над усією Руссю. Центри реальної державної влади перемістилися в князівства, які не визнавали над собою зверхність Києва.

Київська земля була на Русі найбагатшою. Тут налічувалося 45 міст і з них найбільше — Київ. Це було найбільш заселене князівство, досить економічно розвинуте та найбільш укріплене.

За володіння Києвом між князями точилася постійна боротьба, оскільки він залишився символом великокнязівської влади і політичної першості. 1155 р. Києвом заволодів син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. Але через два роки він раптово помер, не встигши зміцнити великокнязівську владу. У подальшій боротьбі за Київ Київщина зазнала багато лиха. 1169 р. справжній погром у Києві вчинив володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Такі дії сприяли занепаду Київської землі.

У політичній залежності від Києва перебувало Переяславське князівство. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Укріплення, збудовані переяславцями, були захистом не лише для прикордонного міста, а й усієї Русі. У складних умовах, коли послаблювалось Київське князівство, переяславські князі підтримували політичні зв'язки з Володмиро-Суздальським князівством.

Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське, де правила династія князів Ольговичів. У середині XII ст. від Чернігова відокремилось Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші, дрібніші. Ольговичі постійно претендували на київський стіл. Беручи участь у міжусобній боротьбі, часто залучали до неї половецьких ханів, з чиїми володіннями межувала Чернігівщина.

Однією з відомих подій другої половини XII ст. був похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р., який закінчився поразкою. Він став сюжетом для давньоруського поетичного твору «Слово о полку Ігоревім».

Роздроблення держави Київської Русі підривало міць Русі перед зовнішньою загрозою. Разом із тим прикметами того часу були процвітання ремесел і торгівлі, розквіт міст, піднесення матеріальної і духовної культури в окремих князівствах.