Народу проти польсько-шляхетського наступу (друга половина хvi - середина хvii ст.)

1. Люблінська унія, її соціально-політичні та економічні наслідки. Класи-стани українського суспільства.

2. Боротьба українського народу проти посилення національно-релігійного гніту. Виникнення братств, їх суспільно-політична роль.

3. Зростання політичної і військової могутності українського козацтва. Його міжнародні зв’язки.

Приступаючи до вивчення теми, необхідно звернути увагу на внутрішнє і зовнішнє становище Великого князівства Литовського і з’ясувати позиції основних станів суспільства. Лівонська війна вимагала величезних витрат на воєнні потреби, надзвичайного напруження всіх сил Литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила об’єднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівне становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість українська і білоруська шляхта, що прагнула розширення своїх станових привілеїв за польським зразком та обмеження влади магнатерії, підтримала ідею об’єднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм (серпень 1569 р.), який об’єднав Литву і Польщу в одну державу – Річ Посполиту з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякi елементи автономiї лише в межах своєї етнічної територiї й частково Білорусiї. Пiд владою Польщі опинилися майже всi українські землi, які поділялися на воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Пiдляське, Волинське, Подiльське, Брацлавське, Київське, Берестейське, пiзнiше – Чернігівське. Шляхта українська, литовська і польська зрівнювалася в правах і отримувала право володіння маєтками у межах усієї держави. Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалася зростанням соцiального гноблення. Вже в першій половині ХVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської oранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблiнська унія посилила намагання української й литовської, а відтепер і польської шляхт та магнатерiї максимально використати свої привiлеї, щоб закрiпачити селянина. Величезні земельнi простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Так, на лівому березi Дніпра князь Ієремія Вишневецький володів значною частиною Полтавщики, 56 містечками i селами, 39610 господарствами і 423 млинами. Різними шляхями величезні маєтності потрапили до рук Жолкевських, Потоцьких, Калиновських, Заславських, Корецьких, Ружинських та інших польських та українських магнатів. Слід зауважити, що утвердження Польщі на українських землях супроводжувалося намаганням польської шляхти і магнатерії денаціоналiзувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури.

Особлива роль в експансії католицизму в Україні належала єзуїтам (з 1564 р.), якi стали головним фактором утвердження католицької реакцiї в Речі Посполитій. Прагнучи домогтися рiвноправності православ’я з католицтвом у новiй державі, більшість православних ієрархiв пішла на визнання зверхності Ватікану. У 1596 р. у Бересті було проголошено об’єднання католицької і православної конфесій. Однак унія викликала гострi протести і протидію всіх верств українського населення, в тому числi бiльшості української знаті та шляхти. В результаті в Речі Посполитій почали функціонувати три церкви: католицька, православна і греко-католицька (уніатська). Наступ католицизму, обмеження в правах православних, лiквідацiя традиційних соцiальних інститутiв призвели до деградації значної частини тогочасного української елiти. Почалася денаціоналізація давніх українських аристократичних родів – Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Сангушкiв, Заславських, Ружинських, Чарторийських та ін., які переходили до католицтва, польської мови і зрiкались українства. Процес полонізації охопив також значні прошарки української шляхти. Однак основна маса українського населення не пiддавалась спольщенню й окатоличенню. Дедалі бiльшу активнiсть у спротивi нацiонально-релігійному гнобленню відiграють братства, які виникли як станові організації українського мiщанства. За зразком Львівського братства виникають скрізь на Українi, причому не тільки у таких великих центрах, як Київ, Перемишль, Луцьк, Берестє, а й у інших містах і містечках. Ставши з часом всестановими інституцiями, братства вiдіграли важливу роль у захистi загальнонаціональних інтересiв, розвитку української культури і захисту її вiд .полонiзації, насадження католицизму.

Активну дiяльність на захист православ’я розгорнули й ті нечисленні представники української знатi, які ще залишалися вірними своєму народу. Серед них чільне місце посiдав князь Костянтин Острозький, один з найбагатших і найвпливовіших магнатів. З його меценатством пов’язані створення в його резиденції м.Острозі значного культурного осередку, школи, друкарні, діяльність гуртка визначних українських учених, письменників, які розгорнули боротьбу за православ’я проти католицизму та уніатства.

Однак найголовнішим фактором визвольної боротьби українського народу було нестримне зростання козацтва і його вирішальна участь в органiзації збройної боротьби проти польського режиму в Україні. Студентам необхідно засвоїти матерiал про найважливіші козацькі повстання кінця ХVI - першої половини ХVII ст.: К.Косинського 1591-1593 рр.; С.Hаливайка 1594-1596 рр.; 1617-1618 рр.; М.Жмайла 1625 р.; Т.Тряcила 1630 р.; І.Сулими 1635 р.; П.Бута (Павлюка) та Д.Гуні 1637 р.; Я.Остряниці.

Треба звернути особливу увагу на діяльність гетьмана Петра Сагайдачного, який був найвидатнішим полiтичним діячем у середовищi козацтва напередодні Хмельниччини. Йому належить величезна заслуга в розбудові козацтва, органiзації відсiчi турецько-татарській експансії. У 1620 р. Сагайдачний з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, пiдтримавши тим самим загальнонаціональний рух за зміцнення позицій української культури в Речі Посполитій. Зусиллями козацького гетьмана у тому ж році було відновлено православну митрополію в Україні. В результаті козацтво в очах усього українського суспільства стає тiєю політичною і військовою силою, яка мала відіграти вирішальну роль у національно-визвольній боротьбі українського народу.

Лекція VII. Культурно-національний рух в Україні у ХV - середині ХVII ст.

1. Культурний розвиток українських земель у складі Литовської держави і Польського королiвства. Становлення гуманістичної культури в Україні.

2. Культурно-нацiональне піднесення наприкінці ХVI - на початку ХVII ст.

Острозька академія. Заснування Києво-Могилянського колегіуму.

3. Українська культура напередодні Визвольної війни 1648-1657 рр.

Незважаючи на несприятливі полiтичнi умови, тривав подальший розвиток української культури. Перiод ХV-ХVI ст. став добою посилення її зв’язків із Заходом. У цей час чимало українців навчалося в унiверситетах Італії, Францiї, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрiї, Польщі, де вони переймалися новими, передовими на той час ідеями, насамперед гуманістичними, й переносили їх на рідний ґрунт. Особливу увагу студентам слід звернути на діяльність визначних представників гуманістичної культури в Україні Юрія Дрогобича (1450-1494), Павла Русина з Кросна (помер в 1527), Григорія Чуй Русина (1523-1573), Юрія Тичинського-Рутенця (перша половина ХVI ст.), Івана Туробінського-Рутенця (1511-1575), Станiслава Орiховського (1513-1566).

Незважаючи на наявність в українському середовищі досить значного прошарку високоосвічених людей, які сприяли формуванню нової української свiтської інтелігенції, давалися взнаки кризовий стан шкільної освіти в Україні, вiдсутність вищої школи. Ситуація змінилася наприкінці ХVI ст., коли активізація єзуїтів у шкільництвi викликала несподіваний для апологетів католицизму супротив українського суспільства. На протидiю чужинному впливу розпочалось інтенсивне створення нових українських шкіл. Взірцем реформованого навчального закладу вищого ступеня стала Острозька школа, фундована князем К.Острозьким, яка перша піднесла систему освiти в Україні до рівня вищих католицьких шкіл у Речі Посполитiй. Провідне місце в її навчальній програмі займало вивчення слов’яно-руської, грецької і латинської мов, а також «семи вільних наук» – граматики, риторики, діалектики, геометрiї, арифметики, музики, астрономії. Викладачами школи, яку сучасники назвали академією, були визначні вчені й письменники Г.Смотрицький, І.Княгинецький, В.Суразький, Клирик Острозький, Д.Наливайко та ін. Вони склали т.зв. Острозький вчений гурток, який став важливим осередком розвитку ренесансно-гуманістичної культури в Україні. Подiбні вогнища культури виникають у багатьох інших містах України з інiцiативи тих чи інших представників української знаті, шляхти або міщанства чи духовенства. Серед них – культурно-освітні осередки при дворах кн.А.Курбського у Миляновичах на Волині, кн.Ю.Слуцького, в маєтку волинського маршалка П.Загоровського та ін. У 1586 р. було створено школу вищого типу при Львiвському Успенському братствi, де викладали визначні діячi української культури Т.Ставровецький, С. та Л.Зизанiї, С.Косiв та ін. Братські школи, подібнi до Львiвської, виникають у Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вiнниці, Немировi, Кам’янці на Поділлі, Крем’янці, Луцьку та ін.

Після укладення Берестейської унії і посилення наступу католицизму в Галичинi та на Волинi культурно-освітні сили переносять свою дiяльність зі Львова й Острога до Києва, ближче до місця зосередження козацтва, яке дедалі активніше виступає захисником культурно-національних інтересiв українського народу. Головними осередками культурного життя були Києво-Печерський і Богоявленський монастирі з братством і школами, які дістали безпосередню підтримку гетьмана П.Сагайдачного і козацтва в цiлому.

Активну участь у піднесеннi освiти і культури беруть І.Борецький, П.Беринда, З.Копистенський, Л.Зизаній, Т.Земка та ін. Найбільш яскравою постаттю серед них був київський митрополит П.Могила, визначний церковний і культурний діяч, учений, організатор вищої школи в Українi. Йому належить заслуга в об’єднанні київської братської школи з печерською монастирською школою і створенні колегіуму на зразок західноєвро-пейських шкіл, який був перетворений митрополитом на академiю. 3 її історією пов’язаний всебічний розвиток культури українського народу протягом ХVII-ХVIII ст., задоволення його освітніх і наукових потреб. Тут формувалася і розвивалася тогочасна лiтературна мова, був започаткований перший у нашій країні театр. Із стін Києво-Могилянської академії вийшло багато визначних державних, громадських, політичних і освітянських діячів, письменників, поетiв, художників і композиторiв, які відзначились у різних сферах суспільно-полiтичного і культурного життя України, зробили значний внесок у національно-визвольну боротьбу.

Важливу роль у розвитку української культури відігравало книгодрукування. Першою слов’янською друкованою книгою був «Часослов», виданий Святополком Фіолем у Кракові (1491р.). Студентам необхідно запам’ятати, що вона призначалася саме для користування в Україні, про що свідчить наявнiсть у ній багатьох ознак живої української мови. Широкою популярнiстю також користувалися видання Францінcка Скорини - визначного білоруського вченого. Першою друкованою книгою на українських землях вважається «Апостол» (1574 р.), надрукований у Львові Іваном Федоровичем. Епохальною подією в історії української культури було видрукування першої у східнослов’янських народів знаменитої Острозької біблії (1581 р.), яка гідно репрезентувала українську книжність в Європі. Варто зауважити, що сучасні дослідники дотримуються думки про існування друкарства в Україні до Федоровича, який відновив занедбане раніше книгодрукування.

Наслідком протистояння католицькій експансії в Україні була мобiлiзація усіх інтелектуальних сил українського суспільства, яка спричинила піднесення культурно-нацiонального руху в останній чверті ХVI - на початку ХVIІ ст. Характерне явище – виникнення полемічної літератури. Вона торкалася актуальних і злободенних проблем, була розрахована на контакт з широко освiченою аудиторiєю, студентами братських шкіл, їх викладачами, духовенством, православною шляхтою, що надавало їй високого громадянського звучання.

Розвиток українського мистецтва у ХV-ХVII ст. характеризується проникненням гуманiстичних ідеалів, переходом вiд умовної догматичності, середньовічної канонічної замкненості до відтворення навколишнього світу й реальної людини з її діяннями, думками й почуттями. Ренесансний культурний рух, що народився в Італії, захопив у сферу своїх впливів і Україну, хоча вияви його тут мали свою специфіку, пов’язану з продовженням мистецьких традицій Київської Русi, могутнiм впливом народної творчості. Яскравим зразком поєднання місцевих рис будівництва з ренесансним стилем є ряд ансамблів Львова (насамперед Успенська церква, каплиця Трьох святителів, вежа Корнякта), Кам’янця-Подiльського, Острогу. Високого рівня досяг український монументальний фресковий живопис. У ХV ст. його зразки можна бачити також у соборах Кракова, Сандомира, Гнєзно, Любліна, Вислиці, що пояснювалося високим мистецьким рівнем і підтримкою Ягеллонів, насамперед Владислава Ягайла, який виховувався в атмосферi української культури. Високого рівня досяг станковий живопис, насамперед іконопис. В українській іконі виразно позначилися дві художні концепції – професiйна та народна, причому колористично-образний внесок народних майстрів набував дедалі більшої ваги і глибокого звучання. Зокрема у ХVI ст. в станковому живопису поряд з традиційними видами іконопису утверджується портрет як самостійний жанр, історичний живопис, посилюється увага до побутових сцен, пейзажу. Пiд впливом західноєвропейського мистецтва відбувався процес руйнування традиційних, канонічних форм вираження. В результаті український живопис ХVII ст. утвердився як певний синтез традиційного бачення й нового світовiдчуття, позначеного впливом ренесансного гуманізму.