Головні завдання курсу:

1. Вивчення студентами історичного минулого своєї Батьківщини дозволить краще усвідомити своє місце і роль у суспільно-політичному житті, зайняти активну громадянську позицію.

2. Ознайомлення з історичним процесом в Україні в контексті європейської історії.

3. Поглиблення професійних знань студентів.

4. Ознайомлення з методологією сучасних історичних досліджень.

5. Прищеплення студентам принципів історизму в оцінці тих чи інших суспільно-політичних явищ.

6. Формування національної свідомості й відповідної соціокультурної та політичної орієнтації.

ВСТУП

1. Предмет і завдання вивчення курсу історії України.

2. Історіографія основних проблем курсу. Джерела.

3. Наукова періодизація історії України. Назви «Русь» і «Україна».

Історія України вивчає політичні, соціально-економічні та культурні аспекти розвитку українського народу протягом усього періоду його існування, від часів появи людини на її території і до сьогодення. Студентам необхідно уявляти coбі історичне минуле українського народу як суцільний і неперервний історичний процес, в ході якого створювалися відповідні форми його соціального існування, починаючи від первісного суспільства до розвинених форм державного життя. Історія України вивчає історію землі (території), на якій постійно перебував український етнос, її відповідну еволюцію, а також історію тих інституцій, що були створені українським народом на всіх етапах його розвитку.

Періодизація української історії відповідає її найважливішим періодам – первісного суспільства; початок і розвиток української держави з центром у Києві - Pycі; піднесення Галицько-Волинської державності, панування Литви й Польщі на українських землях, Українська козацька держава, боротьба за національно-культурне відродження; визвольні змагання I9I7-I921 рр., панування тоталітарної системи на основних українських землях; Друга світова війна; післявоєнний період, створення cyвереннoї держави - Україна.

Студенти мають усвідомлювати, що протягом багатьох віків український народ був поділений між сусідніми державами: Польщею, Туреччиною, Pocією, Австрією. На захоплених територіях України існували одночасно різні державно-політичні інститути як власні, так і чужинні, що поглиблювало специфіку історичного розвитку того чи іншого регіону (зокрема - Гетьманщини, Запорожжя та Правобережної України у ХVІІІ ст.). Однак усі землі України – центральні, східні, західні, південні - були заселені одним українським населенням, яке об’єднували спільність мови, культури і зрештою прагнення існувати в одній дepжaві. Боротьба за українську державність була змістом діяльності багатьох поколінь різних соціальних верств українського народу.

Студенти повинні знати, що вивчення вітчизняної icтopiї в Україні було започатковане літописами, що велися спочатку як записи подій за роками, і поступово перетворилися на літературно-наукові твори. Найдавнішим літописом є «Повість врем’яних літ», яка охоплює події від найдавніших часів до початку ХІІ ст. Вона збереглась у багатьох літописних списках, найдавнішими з яких є т.зв. Лаврентіївський (XIV ст.) та Іпатіївський (ХV ст.). Останній з них, який найповніше зберігає перші твори давньої української історіографії, вміщує також Київський літопис, що охоплює все Хll ст. та Галицько-Волинський літопис 1209-1292 рр. Кожен з цих літописів є яскравим відображенням бурхливих подій епохи, утвердженням ідеї політичної незалежності Старокиївської держави. Літописна традиція України Русі була продовжена у т.зв. захiдноруських літописах, тобто творах переважно білоруського походження, які водночас були близькими до української історіографії. Серед них виділяється т.зв. Короткий Київський літопис, що входить до Супрасльського рукопису і вміщує опис подій кінця ХV - початку ХVI ст.

Поява на історичній apeнi українського козацтва зумовила перші спроби з’ясувати питання його походження, розкрити зв’язок його воєнної доблесті із звитягами предків, стародавніх pyciв у боротьбі з ворогами (Густинський літопис). Період від 1240 до 60-х рр. ХVI ст. висвітлює збірник «Літописці Волині і України». Бурхливі події визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування, за відродження української державності покликали до життя т.зв. козацькі літописи. Найяскравішими з них є літописи Самовидця, Самійла Величка і Григорія Граб’янки. В ряді історичних творів ХVIII ст. було втілено козацько-старшинську концепцію тісного зв’язку старокиївського і козацько-гетьманського періодів української історії. Праці П.Симоновського, В.Рубана, О.Рiгельмана стали першими спробами систематичного викладу історії України. Прагнення зберегти українську національно-політичну традицію виразно простежується у творах зачинателів нової української історіографії - батька і сина Полетик, Я.Марковича, О.Мартоса автора «Історії Pyciв» – «вічної книги незалежності українського народу», за висловом О.Оглоблина.

Ці історичні праці стали підґрунтям для нової наукової історичної літератури першої половини XIX ст. Початки українського національно-культурного відродження посилили науково-дослiдницьку працю в галузі української історіографії. М.Максимович, І.Срезнєвський, О.Бодянський, М.Костомаров, П.Куліш, М.Маркевич у cвоїx історичних творах спиралися на властиве для 30-40-х рр. доба романтизму, зацікавлення народним життям, досліджуючи насамперед козаччину як його найяскравіший вияв. Властиве українським історикам 30-40-х рр. захоплення етнографізмом переходить у формування т.зв. народницького напряму в історioгpафiї, найбільш визначними представниками якого були П.Куліш, М.Костомаров, В.Антонович. Для них є характерним ідеалізація стихійних народних рухів, козаччини в цілому, що певною мірою залишало поза увагою державотворчі процеси в українській історії, участь у ньому шляхетської верстви.

Суттєві зрушення в українській історичній науці сталися в 70-х роках ХІХ ст. Вони пов’язані з посиленням вивчення соціальних та економічних відносин, дослідженням окремих станiв-класiв: шляхти, міщанства, селянства, козацтва та icтopiї міст, землеволодіння. Найкращі наукові сили зосереджуються навколо таких центрів, як Київська Археографічна Комісія, Товариство Нестора Літописця у Києві, журнал «Киевская Старина» та ін. У працях В.Антоновича, Ор.Левицького, І.Новицького, І.Каманіна, Я.Шульгіна значну увагу було приділено вивченню соціально-економічних процесів на Правобережній Україні. О.Лазаревський, О.Єфименко, Д.Багалiй, М.Василенко та ін. розробляли переважно історію Лівобережної України, насамперед Гетьманщини. Важливе місце в історичних дослідженнях посідало вивчення icтoрiї княжої Pyci-Укpaїни та Великого князівства Литовського, яке здійснювалось учнями В.Антоновича - М.Дашкевичем, П.Голубовським, Д.Багалієм, М.Грушевським, М.Стороженком, М.Довнар-Запольським, В.Данилевичем, І.Линниченком, Ол.Грушевським, а також самим В.Антоновичем. Студенти мають знати, що історики народницького напряму, хоча й мали чимало здобутків у дослідженні багатьох проблем історії України, нехтували власною національно-державницькою традицією, а це негативно позначилось на формуванні політичного світогляду багатьох діячів українського руху.

Якісно новим етапом у розвитку історичних досліджень стала діяльність М.Грушевського та його школи, яка сформувалася під час його пpaці як голови Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Ним була видана фундаментальна десятитомна Історія України-Руси, а також організовано публікацію глибоко наукових історичних праць у таких виданнях, як «Записки Наукового Товариства імені Шевченка», «Джерела до історії України», «3аписки Українського» Наукового Товариства» та ін. Серед учнів М.Грушевського - визначні українські історики Б.Барвiнський, Б.Бучинський, В.Герасимчук, В.Доманицький, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, І.Крип’якевич, М.Чубатий, С.Томашівський та ін.

Могутній імпульс дальшому розвитку української історіографії дали визвольні змагання 1917-1921 рр. Важливу роль відіграло створення т.зв. державницького напряму в українській історіографії на чолі з В.Липинським. В радянський період вивчення історії України мало суперечливий характер. Значно зросли масштаби досліджень, що організуються як в Українській Академії Наук, так і у багатьох навчальних закладах, спеціальних установах. В Україні видано величезну кількість праць, присвячених різним аспектам українського історичного процесу. Однак слід мати на увазі, що на початку 30-х років радянська історіографія зазнає деструктивного впливу тоталітарної системи та її ідеологічної машини, який визначив пропагандистський, антинауковий характер переважної більшості видань радянських часів.

Студенти мають орієнтуватися в походженні назв «Русь» і «Україна», якi тривалий час існували поряд як назва нашої батьківщини. З широким виходом на арену суспільно-політичного життя нових соціальних сил, насамперед козацтва, міщанства, дрібної шляхти й духовенства, активною участю у національно-визвольній боротьбі селянства, відходить на задній план й національно-державна термінологія старої князівсько-дружинної еліти України. Близький народним масам термін «Україна» все частіше вживається у суспільному житті. Він усуває з ужитку всі інші назви, хоча терміном «Русь», «руський» ще тривалий час користуються в Галичині і на Закарпатті. Саме під іменем Україна наша Батьківщина вписалась у світову історію, а український народ займає своє місце поряд з іншими європейськими народами.