1. Особливості культури дохристиянської Русі-України.

2. Прийняття християнства. Розквіт культури Старокиївської держави.

3. Культурний розвиток українських земель у період феодальної роздробленості.

Ознайомлюючись з культурною спадщиною княжої Русі-України у VI-ХIV ст., слід звернути увагу на особливості розвитку культури до введення християнства. При цьому студентам необхідно знати, що значний шар культури язичницьких часів не зник з утвердженням на Русі християнства, а став органічною складовою частиною давньоруської цивілізації. Поширення християнства в Україні зумовило включення у церковне і світське життя найважливіших аспектів культурного розвитку - школи, літератури, архітектури, мистецтва. Перед давньоруською державою відкрився шлях до надбань античної культури, спадкоємницею якої була Візантія. Вона суттєво вплинула на розвиток літературно-художнього життя, церковного будівництва тощо. Водночас письменники, літописці, архітектори Русі-України плекали місцеві традиції, вироблені протягом століть, формували оригінальні риси своєї культури в нових умовах.

При вивченні теми слід ознайомитись з визначною роллю Києва, який став головним культурним центром давньоруської держави. Мандрівник Адам Бременський назвав Київ «суперником Царгорода та преславною окрасою східної церкви».

Одним з найскладніших у сучасній історіографії є питання походження слов’янської писемності. Різноманітні історичні джерела, археологічні знахідки свідчать, що писемність у наших предків була задовго до хрещення 988 р. Зокрема письмові договори Русі з греками 911 та 944 рр. укладались двома мовами - грецькою і давньоруською.

У центрі уваги студентів мають бути процеси бурхливого розвитку церковної і світської літератури, які розпочалися після запровадження християнства на Русі. При цьому необхідно знати, що мова книг була церковнослов’янською, або староболгарською, яка спиралась на південнослов’янські діалекти і в основному була зрозуміла нашим предкам. Ця мова відрізнялася від живої розмовної мови українців, білорусів, росіян і була насамперед мовою церкви, а також школи і літератури. Довгий час вона виконувала таку ж роль, як грецька або латинська мови в Західній Європі. Однак уже у найдавніших пам’ятках, таких, як «Ізборник Святослава» або «Проповіді» Григорія Богослова (ХI ст.), виявляються виразні сліди живої народної української мови з місцевим діалектним забарвленням. Численні переписувачі книг - українці при їх переписуванні мимоволі вводили у старослов’янську мову живу українську розмовну лексику і дедалі більше «українізували» її. Жива розмовна мова проривається до нас з тих далеких часів не лише через пам’ятки нашої культури, а й через твори чужоземців. Так, в одному із записів єврейського письменника ХІІ ст. Петах’ї Регенсбурзького знаходимо чисто українську форму назви головної річки України – «Дніпро», тоді як в літописних та інших давніх творах панує церковнослов’янська – «Днепръ».

Слід зауважити, що більшість зразків писемної літератури мали релігійний характер. На думку українського вченого С.Єфремова, серед письменників, що започаткували давнє українське письменство, виділяється дві групи. Це група «філософів», до якої належали митрополит Іларіон – автор знаменитого «Слова про закон і благодать», Клим Смолятич, Кирило Туровський, два анонімні автори похвали св. Клименту і похвального слова Рюрику. Цю групу відрізняють твори витонченого «візантійського» стилю з складними прийомами риторики, глибоким знанням Біблії. Другу групу становили «простеці», що прагнули до простіших за стилем творів і дещо спрощеного трактування Святого Письма. До них належали Лука Жидятич, Феодосій Печерський, Яків Мних, Нестор, Георгій Зарубський, Серапіон та ін.

Найвидатнішою літературною пам’яткою Русі-України є «Слово про похід Ігоря» (1185-1187), яка створювалась в тяжкі часи феодальних усобиць. Цей справжнiй художнiй шедевр світового значення пройнятий пристрастним закликом до ворогуючих руських князів об’єднатися заради блага Русі. Серед інших визначних літературних творів слід назвати «Києво-Печерський Патерик» (ХІІІ ст.), який вмiщував оповіді про ченців Печерської Лаври, її історію.

Менш помітними були релiгійнi впливи в давніх лiтописах, хоча вони й створювалися переважно ченцями й характеризувалися християнським світовідчуттям. Найдавнішим лiтописом є «Повість врем’яних літ», яка охоплює події від найдавніших часів до початку ХІІ ст. Збереглась вона у двох лiтописних списках: т.зв. Лаврентіївському (ХIV ст.) та Іпатіївському (ХV ст.). Поряд з відтворенням історичних подiй велике місце в літописах займають уривки з творів візантійських і античних авторiв, легенди, перекази тощо. 3 втратою Києвом полiтичної могутності лiтописання набуває поширення в інших князiвських центрах. Так, Галицько-Волинський літопис, що увійшов до Іпатіївського списку, відтворює головні події утворення і розвитку Галицько-Волинської держави.

Окремо слід розглянути питання про розвиток освiти у давній Русi-Україні. Варто звернути увагу на свiдчення про навчання з наказу князя Володимира дiтей бояр і дружинників, про заснування Ярославом школи у Новгороді, існування школи і біблiотеки у Св.Софії Київській, відкриття кн.Ганною Всеволодівною у Києві при Андріївському монастирi першої жіночої школи (1086 р.) та ін. Високий рівень освіти характеризує князівське середовище. Всеволод Ярославич знав п’ять мов, Володимир Мономах уславився як автор широко вiдомого «Повчання», де князь виступає з високими філософсько-моральними настановами до своїх дітей. Анна Ярославна вигідно відрізнялася своєю освiченістю від більшості жінок французького королівського двору.

Переходячи до вивчення архітектури й образотворчого мистецтва, необхідно усвідомити, що саме християнство дало небувалий поштовх усім їх жанрам. Першим мурованим християнським храмом на Русі була Десятинна церква у Києві, збудована кн.Володимиром. У 1037 р. головним собором столиці Русі-України стала Софійська церква, збудована кн.Ярославом Мудрим. Її архітектура була зразком для аналогічних храмiв у Новгороді й Полоцьку.

У Х-ХІ ст. давньоруські майстри, швидко оволодівши прийомами візантiйських зодчих, пристосовували їх до мiсцевих умов. У подальший період (ХІІ-ХІІІ ст.) з поглибленням феодальної роздробленості поряд з традиційними центрами будівництва в Україні – Києвом, Черніговом і Переяславом виростають нові - Володимир-Волинський, Галич, Холм, Туров. Архітектура набуває нових рис, які визначаються підкресленою динамікою ступінчастих композицій, живописнiстю декору, динамічним злетом конструкцій і форм не лише зовні, а й в інтер’єрі. Цікаві зразки архітектурної творчості демонструє Галицько-Волинська земля, де поєднуються візантійсько-київська і романська техніка будівництва, виявляються елементи романського декоративного оздоблення. Важливою складовою частиною художнього оздоблення давньоруських храмів був живопис монументальний і станковий. Найбагатші з них (Софійський, Золотоверхий Михайлівський, Десятинна церква, Успенська у Києві) прикрашалися мозаїчними композиціями. Сюжети фресок мали не лише релігійний, а й світський характер, зокрема у Софії знаходимо сюжети з життя візантійського і київського князівського дворів, сцени полювання, виступи скоморохів, зроблені місцевими митцями, зображення Ярослава Мудрого та його сім’ї. Загальним рівнем розвитку культури Київська держава не поступалася перед найрозвиненішими країнами тодішнього західноєвропейського світу.