(Хіі – середина хіv ст.)

1.Політичний розвиток Південно-Західної Русі. Початок розпаду Київської держави. Половецькі навали.

2.Піднесення Галицько-Волинського князівства і його роль в українській історії.

3.Татаро-монгольська навала і боротьба українського народу проти золотоординського ярма.

Приступаючи до вивчення даної теми, необхідно мати на увазi, що розчленування великих ранньофеодальних імперiй на ряд королівств або князiвств було неминучим етапом розвитку суспільства. В зв’язку з цим феодальну роздробленiсть не можна трактувати як регрес, рух назад. Київська держава забезпечила розвиток у своєму складі цілій низці земель-князівств, які зумiли протягом багатьох десятиріч відбивати натиск кочiвників, вторгнення західних феодалiв. Однак величезні обшири давньоруської держави були непотрібні для оптимального розвитку феодального господарства, суспільних інституцій, які не могли створити міцний фундамент для її тривалого існування. Основна частина панівних верств – місцеве боярство, дружина потребували державних структур у значно менших масштабах, тiсніше пов’язаних з мiсцевими потребами, здатними оперативніше забезпечувати їм підтримку в утвердженні їх привiлейованого становища. Київська держава у тому вигляді, в якому вона існувала за Володимира або Ярослава, вже не могла зберегтись і в результатi розпалась на півтора десятка самостiйних князiвств.

Студентам необхідно звернути увагу на конкретну політичну і соціальну історію окремих земель Русi-України. При цьому слід мати на увазi, що однією з найважливіших проблем ХІІ ст. була проблема верховної влади і спроба її вирішення. Важливе эначення мало зростання міст і визрівання міського патриціату, який поступово зміцнював свої економічні позицiї та виявляв свої суспільно-політичнi позиції все виразнiше.

Спеціально слід розглянути піднесення Галицько–Волинської держави, її роль і мiсце в українській історії. Ще наприкiнцi Х ст. посилився процес консолідації Галицької землі, де утвердилась династія Ростиславичів. Її найбільш визначними представниками були князі Володимирко Володаревич (1124-1153) та Ярослав Осмомисл (1153-1187), які заклали підвалини політичної й економiчної могутностi галицької державності. При цьому студентам слiд мати на увазi, що поряд із зміцненням особистої влади галицьких «самовладцiв» зростала політична опозицiя боярства цієї землi, яке, посилюючись економічно, відiгравало деструктивну роль у суспільно-полiтичному і державному житті.

У 1198 р. перервалась династiя Ростиславичів, і Галич перейшов до рук волинського князя Романа Мстиславича, який здійснив об’єднання Волині і Галичини в єдине Галицько-Волинське князівство. Його подальшу історію слiд розглядати в контекстi формування трьох центрів консолiдації, нових державних формувань, що спирались на моноетнiчний грунт – український на півднi, білоруський на пiвнiчному заході та росiйський на північному сході.

Оволодівши Києвом, Роман об’єднав у єдиній державі майже всі етнічні українські землі. Його син Данило Романович наполегливо продовжує політику свого батька, долаючи відцентровi тенденції феодальної анархії, втручання Польщі, Угорщини, Німецького ордену в українські справи. Жорстокою руйнiвною силою, що призвела до остаточного зруйнування старої Київської державності та встановлення тяжкого ярма над народами Сходу Європи, була татаро-монгольська навала. Однак вона не перервала боротьби за українську державність. Важливими етапами її дальшого утвердження були зайняття Данилом Романовичем Києва (1240) і проголошення його великим князем Русi-України, а також його коронацiя королiвською короною у м.Дорогичині (1253 р.). Останній факт слід також розглядати в планi розрахункiв Данила на широку допомогу католицького Заходу в його намаганнях ліквідувати ординське ярмо в Україні. Слід зауважити, що татаро-монгольська навала призвела до особливо сильних спустошень на Київщині, Чернiгiвщині, Переяславщинi. Однак про їх цілковите обезлюднення (теза великодержавницької історіографії) не може бути мови. Значно менших руйнувань зазнала Галицько-Волинська земля, де Лев Данилович (1264-1301) намагався продовжити політику батька.

Студенти повиннi усвідомити, що українська державність у цьому регіоні існувала ще понад сто років після падіння Київської держави і забезпечила українському народу необхiдні умови для збереження його як окремого національного органiзму й створення необхідного соціально-культурного потенцiалу для наступних етапiв історичного розвитку.

Лекція IV. Культурний розвиток княжої Русі-України (VI-ХIV ст.)