Лекція іі. Утворення Старокиївської держави, її місце в історичній долі українського народу

1. Утворення і розвиток держави у східних слов’ян VI - Х ст.

2. Розквіт Київської держави. Її соціально-економічний і політичний устрій VI-Х ст.

3. Міжнародне становище Русі-України.

Вивчення теми слід починати з усвідомлення важливих колонізаційних процесів, у результаті яких східнослов’янські племена зайняли величезну територію Східної Європи від Причорномор’я до Прибалтики і верхів’я Волги, від Карпатських гір до Поволжжя.

У VI-VII ст. у Середньому Подніпров’ї утворилося політичне об’єднання полян, яке прийняло назву «Русь», або «Рос» – «поляне, яже ныне зовомоя Русь». Питання про походження Русі є одним із спірних в історичній науці. Проте спроби трактувати заснування Старокиївської держави як наслідок норманського завоювання у ІХ ст. спростовані історичною наукою. Студентам необхідно пам’ятати, що ця державність виникла задовго до утвердження династії Рюриковичів у Києві. Літописна легенда про заснування Києва братами-полянами, Києм, Щеком і Хоривом тісно пов’язана з конкретними історичними подіями VI-VII ст., становленням у цей період ранньофеодальної держави Русь. Поняття «Русь», або «Руська земля» вживалося спочатку щодо порівняно невеликого регіону Наддніпрянщини, а згодом, із зростанням держави, поширилось на всю Україну і поступово на всю територію розселення східнослов’янських племен.

Важливим етапом у соціально-економічному і політичному розвитку давньої Русі-України був період VIII-IХ ст., який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Студентам слід усвідомити, що Старокиївська держава досягла значної могутності на середину IХ ст. – часи князювання Аскольда, якого чимало дослідників уважають останнім представником династії Кия на київському престолі. Саме в цей період Русь здійснює ряд успішних походів на Візантію, Чорне море дістає назву «Руського».

Надзвичайно важливе суспільно-культурне і політичне значення мала перша спроба хрещення Русі та утворення митрополії в Києві. Однак ці поступальні кроки були перервані проязичницькими елементами, спираючись на які у Києві утверджується нова династія Рюриковичів. Візантія розриває укладені з Руссю попередні торговельні угоди і на якийсь час зупиняє її зовнішньополітичну експансію.

Студентам необхідно також зосередити свою увагу на процесах внутрішньої політики нових володарів Київської держави. В цьому зв’язку важливою видається діяльність Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, спрямована на поширення влади київського князя на більшість східнослов’янських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі (походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.). Найвищої військової могутності Русь досягла за часів Святослава, який одержав блискучі воєнні перемоги у Волзькій Болгарії, Хазарії, Болгарії (на Балканах), Візантії, печенізьких степах.

Однак студентам необхідно усвідомити, що широкий розмах воєнних акцій перших Рюриковичів був надзвичайно виснажливим для населення, швидко вичерпував ресурси і підривав міць новоствореної держави. Зрештою традиційні зв’язки Києва з колонізаційними опорними пунктами в гирлах Дніпра, Дунаю, у Криму неодноразово переривалися й опанувати остаточно узбережжям Чорного моря в цей період не вдалося.

Широка програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу після недалекоглядної політики Святослава, почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015). Він поклав край місцевим династіям «світлих князів», посадивши на їх місце своїх синів. Одночасно було завершено підкорення усіх східнослов’янських племен під владою Києва. Вона поширилась на простори від Ладоги до Таманського півострова і від Закарпаття до приокських земель і Поволжжя. Релігійна реформа Володимира 988 р. остаточно утвердила християнство як державну релігію у Київській державі. Нова релігія, яка в той час уже панувала в інших слов’янських державах, краще відповідала феодалiзованому суспільству. Християнство сприяло посиленню авторитету великокняжої влади, тіснішому об’єднанню руських земель навколо Києва, зміцненню його зв’язків з європейським світом, загальнокультурному піднесенню.

Свого найвищого розвитку Русь-Україна досягла за часів Ярослава Мудрого (1015-1054). Надзвичайно зріс її міжнародний авторитет, про що свідчили шлюбні зв’язки членів княжої родини з володарями багатьох держав Європи (Візантія, Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Норвегія тощо). Вивчаючи цей період, слід зосередити увагу насамперед на досягненнях у сфері духовного життя. Необхідно ознайомитись з успіхами Русі в галузі науки, освіти, письменства, мистецтва й архітектури, яким так багато уваги приділяв великий князь київський. При ньому було кодифіковано давньоруське право («Руська правда»).

Студентам необхідно засвоїти, що князювання Володимира і Ярослава утворило цілісну епоху в розвитку Русі, яка характеризувалась припиненням далеких і виснажливих походів і прагненням до внутрішньої консолідації Київської держави, яка стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі. Однак після короткочасного піднесення України-Русі почався тривалий період феодальної роздробленості, який характеризувався загостренням політичних суперечностей, посиленням феодальних усобиць. На якийсь час цей процес стримувався окремими визначними державними діячами (Володимир Мономах - 1113-1125 рр., його син Мстислав Великий - 1125-1132 рр.), однак з середини ХІІ ст. феодальна роздробленість стала визначальною у суспільно-політичному житті Київської держави.

Лекція ІІІ. Русь у період феодальної роздробленості