Лекція і. Дослов’янський період історії України. Стародавні слов’яни

1. Первіснообщинний лад на території України. Трипільська культура.

2. Перші державні утворення. Кіммерійці, скіфи, сармати. Античні міста.

3. Розселення слов’ян у Східній Європі. Проблема походження, соціально-політичний устрій.

Вивчення найдавнішого періоду історії України слід починати з раннього палеоліту, культура якого зафіксована рядом стоянок у нижньому Подніпров’ї, Приазов’ї, на Волині та інших регіонах. У період пізнього палеоліту (40000-15000 рр. до н.е.) фактично вся територія сучасної України була заселена людьми. У часи мезоліту (10000 – 7000 рр. до н.е.) почалось формування первіснообщинного ладу. Перша землеробська культура на території України дістала назву трипільської від назви перших її пам’ятників, розкопаних поблизу с. Трипілля на Київщині. Вона характеризувалася високим рівнем гончарного ремесла, вироби якого прикрашались поліхромним стрічковим або спіральним орнаментом. Певного рівня досягла обробка заліза, міді, виробництво знарядь праці, зброї, прикрас та ін. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо на родючих ґрунтах межиріччя Дніпра i Дністра, господарюючи великими матріархальними родовими общинами.

Слід зазначити, що поряд з місцевими землеробськими племенами, які споконвіку жили в Україні, на її території з’являються й інші племена різного походження, рівня культурного розвитку. 3 Х ст. до н.е. в південних причорноморських степах бачимо кіммерійців – перший народ на території України, назва якого зафіксована в писемних джерелах. У VII ст. до н.е. кіммерійці були витіснені кочовими племенами скифiв (іранського походження), якi опанували територією Північного Причорномор’я, а також частково Криму. Ім’я скіфів стало збірною назвою для різних племен, які заселяли територію між Доном і Дунаєм. Воно заховало й місцеві осілі землеробсько-скотарські племена, які споконвіку населяли райони Подніпров’я. На відміну від скіфів-кочовників грецький історик Геродот називає їх скіфами-орачами. Вони займалися орним землеробством, обробляючи землю дерев’яним ралом, широко культивували пшеницю, ячмінь, жито, просо. Деякі вчені вважають, що скіфи-орачі були безпосередніми предками слов’ян.

Необхідно мати на увазі, що з початком грецької колонізації північного узбережжя Чорного моря на скіфів дедалі сильніше впливає антична цивілізація. Це відбилось у їхньому мистецтві, побуті тощо. Про високий рівень культури скіфів свідчать художні вироби, знайдені у курганах Чортомлицькому і Солохи, Куль-Оби, Гайманової могили, Товстої могили та ін. У IV ст. до н.е. скіфи утворили державну формацію, яка об’єднувала племена Придніпров’я, Побужжя, Криму. Дальшим розвитком скіфської державності було утворення у III ст. до н.е. великого пiзньоскіфського царства з столицею Неаполем Скіфським (поблизу Сімферополя). Існування скіфських держав супроводжувалось ослабленням кочових елементів і зростанням хліборобського населення. Рух осілих племен до Чорного моря посилив торговельнi та культурні зв’язки землеробських регіонів України з античною Грецією. Їх опорними пунктами стали мiста-колонiї у Причорномор’ї, які з’являються тут з VII - V ст. до н.е. Найбільш значними з них були Тіра, Ольвія, Керкінітіда, Херсонес, Пантiкапей, Танаїс, Фанагорія. У V ст. до н.е. об’єднання ряду мiст-полісів призвело до створення Боспорської держави з центром у Пантікапеї. Греки принесли в Україну більш досконалі знаряддя обробітку ґрунту, сприяли піднесенню сільськогосподарського виробництва, здійснювали значний вплив на культурний, релігійний і мистецький розвиток протослов’янського етносу скіфських племен.

У III ст. до н.е. в результаті занепаду військової могутності скіфів у Причорномор’ї та Приазов’ї з’являються іранскі племена сарматів, які до того кочували у прикаспійських степах. Починаючи з ІІ-III ст. н.е. значні групи сарматів проникають у лісостепову зону Лівобережжя й Правобережжя. Зіткнувшись з місцевими землеробським населенням, яке споконвіку проживало у цих регіонах, вони досить швидко втратили свої етнічні ознаки й були асимільовані. Проте сармати панували у степовій частині України аж до появи там готів наприкінці II - на початку ІІІ ст. н.е.

Студенти мають знати, що перші писемні згадки про давніх слов’ян, які виступають під іменем венедів, зустрічаємо у працях античних авторів І і II ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита і Птолемея. Вони засвідчують, що слов’яни у I ст. н.е. займали величезну територію від лівобережжя Середнього Подніпров’я на сході до р. Ельба на заході. Північною межею їх земель було лівобережжя р. Прип’ять, південною – рубіж лісостепу і степу.

Наприкінці II ст. н.е. у чорноморських степах з’являються германські племена готів, які підкорили собі як автохтонів, так і сарматів та рештки скіфів. Готи, які прийняли християнство, мали значний вплив на слов’янство, особливо в організації військової справи. Починаючи з IV ст. н.е. східнослов’янські племена – анти, які жили на території сучасної України, утворили своє державне об’єднання. На цей же період припадає початок великої міграції народів зі Сходу, яка проходить в основному через степову частину України – гуннів (IV ст.), болгар (V ст.), аварів (VI ст.) та ін. У кінці IV ст. у південних регіонах України формується гуннський союз племен, який, поглинувши готів, здійснював свою експансію далеко на захід. Розпад гуннського союзу після смерті його вождя Атіли в середині V ст. посилив полiтичну й військову активнiсть слов’ян, які просунулись далеко на захід і південь. Їхні колонізаційні потоки дійшли до узбережжя Балтики та земель по Віслi, Одеру й Ельбі, закарпатських і дунайських земель, звідти пробилися на Балкани, влилися в чорноморські степи. 3 цим розселенням слов’ян пов’язаний також процес утворення груп південних, західних та східних слов’ян, який завершився у другій половині І тис. н.е. Студентам важливо знати, що східні слов’яни зайняли територію від оз.Ільмень до берегів Чорного моря на півдні, західні – від берегів Вісли до р. Ельби, її притоки Заале і Середнього Дунаю, південні – на Балканському півострові.

Слід звернути увагу, що слов’яни відігравали дедалі активнішу роль в європейській історії, вступаючи у боротьбу з Візантією і водночас зазнаючи її культурного впливу, тісно контактуючи із західноєвропейським етносом (готи, кельти та ін.). Відбувається проникнення християнства на терени України не лише з півдня через Візантію, а й із заходу. Під кінець античної доби у Причорномор’ї з’являються ранньо-християнські храми, архітектура яких представлена численними херсонеськими базиліками, починаючи з VI ст. н.е.

Важливе значення в історії політичних і культурно-економічних взаємин на Сході та Півдні Європи мала антська держава. Без усвідомлення ролі антського періоду української історії годі зрозуміти підстави становлення і розвитку Київської держави, її економічних, соціальних і культурних підвалин. Цивілізація, створена у VI ст. антами, стала основою багатої і розмаїтої культури Русі – України.