Лекція хііі. Українська культура у другiй половині хvii - хviii ст.

1. Основні тенденції розвитку української культури в зв’язку з утвердженням козацької держави. Література і мистецтво українського бароко.

2. Розквіт української культури у першій половинi ХVIII ст. Меценатство гетьманів і козацької старшини.

З. Ліквідація політичної автономії України і проблеми її культурного розвитку.

Приступаючи до вивчення теми, необхідно мати на увазі, що наявність політичної автономії на Лівобережній Україні (Гетьманщині) забезпечила подальший розвиток української культури, незважаючи на послідовне посилення деспотичного режиму російського самодержавства, яке виснажувало економічнi та духовні сили українського народу. Після ліквiдацiї козацтва на Правобережжі й перетворення його у напівзруйновану провiнцію Польщі, занепаду культурно-національного руху в Галичині та на Волині, Гетьманщина на невеликому просторі української землі зуміла створити культурні цінності, які на довгі роки забезпечили самобутнiсть духовного розвитку українського народу.

Слід наголосити, що найважливiшим культурним центром в цей час залишався Київ. Тут на зламі ХVII i ХVIII ст. досягла свого найвищого розвитку Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом не лише для України, а й для всієї Схiдної Європи. Її вихованці були носіями науки й освіти в Росії, Білорусії, Сербії, Угорщині, Болгарії, Молдавії.

Центральною дисципліною, як і у західноєвропейських університетах, була філософія, яка мала свою традицію з часу заснування Братської школи (1615) і стала однією з найяскравіших сторінок розвитку науки в Україні ХVІІІ ст. Глибоке осмислення українськими філософами дістали твори античних філософії, Декарта, Спінози, Бекона. Після філософських творів С.Яворського, П.Прокоповича, Ю.Кониського найвищим досягненням філософської думки була творчість Григорія Сковороди (1722-1794), якому судилося відіграти в українському культурному процесі ту роль, що у французів відіграли Декарт і Паскаль, у англійців - Бекон і Юм, у німців - Лейбніц і Кант. У той час як у другій половині ХVIII ст. в українському суспільстві під тиском російського самодержавства посилювалися конформістські настрої, відмова відстоювати свій самобутній розвиток і внаслідок цього деморалізація, гонитва за чинами й матеріальними благами Сковорода проголошував палке слово проти «плоті», в оборону добра, всього вищого і духовного. Центральним питанням його філософії була проблема людини, її щастя, пошуків шляхів до нього. 3 філософії Сковороди випливали його етичні і суспільно-полiтичні погляди, які набували форми протесту проти соціальної нерівності, експлуатації, неосвіченості й темноти.

Студентам слід звернути увагу на розмаїття літературної творчості, яка, з одного боку, спиралася на традиції ХVII ст., а з другого - звільнялася від церковно-релігійного змісту, набувала світського характеру. Найяскравішою сторінкою української лiтератури цього періоду була драма (найвідоміша драма Ф.Прокоповича «Володимир», присвячена І.Мазепі). Її теорія була вироблена у стiнах Києво-Могилянської академії і ґрунтувалась на творчості Есхіла, Арістотеля, Плавта, Теренція та ін.

Важливе місце в літературному процесі займала поетична творчість з широким розмаїттям жанрів - вірші релігійно-моралістичні, панегіричні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні та ін. Все послідовніше утверджується світська лірика, представниками якої виступають поети С.Климовський, Р.Корецький, В.Пашковський, І.Бачинський, О.Подальський, Танський та ін.

Традицію української історичної літератури XVII ст. продовжили літописи­ Г.Граб’янки і С.Величка. З’являються перші спроби систематичного викладу історії України у працях П.Симовського, В.Рубана, О.Ригельмана. У багатожанровій українській прозі XVIII ст. студентам слід звернути увагу на щоденники М.Ханенка (1691-1760) і Я.Марковича (1696-1770), в яких занотовано розмаїті факти державно-політичного та економічного життя Гетьманщини, «Странствованіє» Василя Григоровича-Барського, який фактично започаткував українські наукові студії в галузі географії, археології, етнографії, історії церкви тощо.

Постійна боротьба з різними виявами деспотизму, що точилася в Україні, формувала в свідомості передової української суспільності ідеї утвердження такої політичної системи, яка б забезпечувала вільний козацький устрій, права різних станів, суверенність вільної і соборної України. Ці концепції знайшли своє втілення у написаній в еміграції гетьманом П.Орликом «Дедукції прав України» - яскравому документі української політичної думки початку XVIII ст. В ній проголошувався пріоритет суспільних інтересів, демократизму і свободи, боротьби з насильством. Ці ідеї знайшли своє продовження в творчості В.Капніста, вимогах українських делегатів до «Комиссии по составлению уложения» Катерини II, патріотичному настрої «Історії Русів», дали підстави великому Вольтеру зазначити - «Україна завжди бажала бути вільною».

Слід проте зазначити, що більшість гетьманів XVIII ст. не зуміла налагодити тісної співпраці з українською духовною елітою і скріпити з її допомогою козацьку державність відповідною ідеологією. Величезний потенціал української інтелігенції, покликаної в різні періоди царським урядом до культурно-просвітницької діяльності в Росії, значною мірою ви­явився втраченим для України. З початком реформ Петра I вихідці з Ук­раїни обійняли більшість єпископських кафедр в імперії, відзначились як пропові­дники, вчені, громадські діячі. Відплив української молоді до культур-них центрів імперії посилився з поступовою втратою Києво-Могилянською академією світського характеру. Царський уряд вперто відкидав усі прое­кти заснування університету в Україні, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Гетьманщині, тоді як у Росії утверджувалася світська школа. Українська молодь у цій ситуації, наслідуючи давню тра­дицію, продовжували освіту в університетах Німеччини, Італії, Франції, Англії, Польщі та ін. Показником високого культурного рівня Гетьманщини у XVIII ст. був стан народного шкільництва. На території семи її полків було 866 шкіл, що забезпечувало школою кожну тисячу населення.

Слід відзначити, що наступ на політичну автономію супроводжувався імперською нівеляційно-русифікаторською політикою в Україні. Студенти мають ознайомитись з наказами Петра I, Катерини II, що були спрямовані на переслідування українського слова та української книги. В 1765 р. у Києво-Могилянській академії запроваджено російську мову, яка стала викладовою для всіх дисциплін. Поступово славнозвісна академія була перетворена на звичайний церковний навчальний заклад.

Розглядаючи процес розвитку культури наприкінці XVII - початку XVIII ст. студенти повинні знати, що в цей період у руках старшини зосередились значні матеріальні цінності, що дало можливість новій українській аристократії сприяти інтенсивному зростанню будівництва, розвитку всіх галузей мистецтва в Україні. В епоху гетьманування Мазепи в українській архітектурі остаточно утвердився стиль, який дістав назву «українського бароко» (також козацького, або мазепиного бароко). Заходами гетьмана було побудовано чимало архітектурних шедеврів як у Києві, так і в інших містах, oновлено Софійський та Успенський собори, інші давні споруди у Києві, які одержали яскраве барокове оформлення. Від меценатської ді­яльності гетьманів прагнула не відставати козацька старшина, яка спору­джувала величезні муровані храми, палаци, брами, адміністративні і навчальні будівлі. Поряд з Києвом архітектурні ансамблі зводяться у Чернігові, Переяславі, Стародубі, Ніжині, Батурині, Глухові та ін.

Після деякого послаблення темпів будівництва внаслідок політичних обставин у 30-70-х рр. XVIII ст. знову спостерігається розквіт української архітектури, яка поступово проймається впливами нових стилів рококо і класицизму. Значні досягнення монументальної архітектури тісно пов’яза-ні з традиціями українського дерев’яного будівництва, яке мало свої неповторні риси.

Невід’ємною прикрасою культових, світських і громадських споруд, будинків козацької старшини був монументальний живопис. Дедалі глибше світська тематика проникала у релігійний живопис, у результаті чого від­бувався процес творення самостійних світських жанрів у живопису. Сту­денти мають ознайомитися з блискучим розвитком портретного мистецтва в Україні, творчістю Д.Левицького, В.Боровиковського, А.Лосенка, плея­дою талановитих представників української гравюри європейського рівня Щирського, братів Тарасевичів, Мигури, Зубрицького, Г.Левицького, О.Казачковського. Нарешті слід мати на увазі високий рівень розвитку ук­раїнської музики XVIII ст., найвищим досягненням якої була творчість М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя.

Таким чином, попри всі несприятливі політичні обставини існування хай і обмеженої української державності дало можливість для створення роз­маїтої культурної спадщини, яка стала значним внеском у загальноєвро­пейський культурний процес.

Лекція XIV. Правобережна Україна і західноукраїнські землі у ХVІІІ ст.

1. Колонізаційні процеси на Правобережжі на початку XVIIІ ст. Відновлення козаччини. Семен Палій.

2. Гайдамацькі рухи 30-х років XVIII ст. Коліївщина. М.Залізняк, І.Гонта.

3. Галичина у складі Речі Посполитої та Австрійської імперії. Приєднання Правобережжя до Російської імперії.

Студенти мусять знати, що бурхливі події другої половини XVII ст. не перервали тісних економічних, суспільно-політичних і культурних зв’язків між обома частинами козацької України, поділеної її великодержавними сусідами. Ідея політичної єдності України пронизувала найширші верстви козацтва, міщанства і селянства, патріотично налаштовану козацьку старшину й духовенство. Важливу роль у культурно-національному єд­нанні українського народу відігравала Києво-Могилянська академія, де навчалися представники усіх регіонів України. До об’єднання українських земель в одному державному організмі прагнули наступники Б.Хмельницького - гетьмани П..Дорошенко, Д.Многогрішний, І.Самойло-вич, І.Мазепа. Походи Дорошенка і Мазепи в Галичину і на Во­линь кожного разу пробуджували у свідомості найширших верств українсь­кого суспільства ідею національного єднання.

Слід звернути увагу на те, що важливим фактором зміцнення зв’язків між обома частинами колишньої козацької держави було відродження на Правобережній Наддніпрянщині козацького устрою всупереч спробам польської магнатерії знищити козацтво остаточно. Правобережному коза­цтву на чолі з С.Палієм, Самусем та Абазою, спираючись на підтримку Гетьманщини, вдалося колонізувати значні регіони і відродити завмерле на тривалий час соціально-економічне і культурно-національне життя.

Важливе значення мали заходи Мазепи, спрямовані на інтеграцію Правобережжя у державний організм Гетьманщини в ході російсько-шведської війни. Однак після поразки шведської армії Правобережна Ук­раїна знову повернулася під владу Польщі. Козацькі війська були виведені на територію Гетьманщини, магнати й шляхта почали повертатися на старі місця, вступаючи у земельні володіння після 60-літньої перерви. Знову як перед початком Хмельниччини виросли величезні латифундії магнатів Любомирських, Потоцьких, Яблоновських, Браницьких, Сангушків, Чарторийських, які мали вирішальний політичний вплив у польській державі і вели до цілковитого ослаблення королівської влади.

Посилення соціального і національного гніту в результаті сваволі магнатів і шляхти на Правобережній Україні, де фактично не відчувалося присутності центральної влади, покликало до життя нову форму боротьби українського народу, яке дістало назву «гайдамаччина». Вона здійснюва­лася в умовах ліквідації козацтва на Правобережжі, полонізації вищих прошарків українського суспільства, коли українське селянство фактично залишилося сам на сам з новою хвилею шляхетсько-католицької експан­сії. Гайдамаки (від турецького “турбувати”, “гнати”, “переслідувати”) орга­нізовувалися в загони і, спираючись на підтримку населення, вели активну партизанську боротьбу проти польської шляхти і магнатерії. Важливою опорою гайдамацького руху була Запорозька Січ, де нерідко формувалися гайдамацькі загони, яка постачала найбільш досвідчений і загартований прошарок вояцтва.

Необхідно знати, що гайдамацтво знаходило підтримку й серед пра­вославного духовенства, незадоволеного поверненням уніатства, поси­ленням католицизму. До нього прилучалисz також міщани, рештки дрібної шляхти. Таким чином, гайдамацький рух значною мірою відбивав загаль­нонаціональні прагнення, спрямовані на ліквідацію польського панування на Правобережній Україні. Цю роль гайдамацтва в україн­ській історії прекрасно усвідомлював Т.Шевченко, який називав його бо­ротьбу «справою всієї нації».

Студенти повинні ознайомитися з найзначнішими виступами гай­дамаків. Перший з них мав місце у 1734 р. під час т.зв. безкоролів’я і боротьби Ст..Лєщинського та Августа Саксонського за королівський престол, яких підтримувала відповідно Франція і Росія. Втручання Росії, яка ввела свої війська у межі польської держави, серед яких були і козацькі загони, пробуджувало сподівання на прилучення Правобережжя до Гетьманщини і ліквідацію польського панування. Повстання вибухнуло на Брацлавщині, де його очолив сотник надвірного війська Любомирських Верлан. Воно швидко поширилося на Поділля, Київщину, Волинь і навіть Галичину, де активізувався т.зв. опришківський рух. Повсталі скрізь громили прихиль­ників Ст.Лєщинського. Коли ж на престолі утвердився Август III, він разом з своїми російськими союзниками почав жорстоко придушувати повстання. Однак ліквідувати повністю гайдамацький рух не вдалося. У цей час по­силився антишляхетський рух у Західній Україні, де діяв найславетніший з опришків Олекса Довбуш.

Дії гайдамаків тривали у 1737 р. і у 1750 р. Однак найбільш масштаб­ним було повстання гайдамаків у 1768 р. Воно відбулося в обстановці тиску на Польщу Катерини II, яка добилася обрання королем свого коханця Ст.Понятовського і змусила проголосити зрівняння в політичних правах православних і протестантів з католиками. Це викликало роздра­тування польської шляхти, яка утворила опозиційну конфедерацію у м.Барі та роз­почала «хрестовий похід» проти «схизми», руйнуючи правоставні храми і знущаючись над українським населенням. Повстання, що увійшло в істо­рію під назваю «Коліївщина», розпочалося на південній Київщині з виступу гайдамаків на чолі з запорожцем М.Залізняком. За кілька тижнів воно охопило Київське, Брацлавське, а також частину Поділь­ського і Волинського воєводств. До повсталих приєднався сотник надвір­ної охорони київського воєводи С.Потоцького Іван Гонта. Об’єднані загони взяли Умань, де повсталими було знищено значну кількість польської шляхти та євреїв-орендарів. Це був кульмінаційний пункт повстання, до поразки якого спричинилися російські війська, дислоковані на Правобережжі. На­лякане розмахом гайдамацького виступу, його антикріпосницьким спряму­ванням, царське командування підступно захопило Залізняка, Гонту та інших. Разом із польською шляхтою російські війська розгромили основні сили повстанців і вчинили над ними жорстоку розправу. Гонта був закато­ваний поляками, а Залізняк був засланий до Сибіру. Тисячі селян зазнали кривавого суду польської шляхти. Коліївщина знайшла яскраве відобра­ження у творах Т.Шевченка, зокрема в його поемі «Гайдамаки». Повстання 1768 р. було високо оцінене польським ревоюціонером Й.Лелевелем, який назвав його «видовищем зворушливим і прекрасним».

Студенти повинні звернути увагу на те, що придушення гайдамаць­кого руху не призвело до стабілізації внутрішнього становища польської дер­жави. Егоїстична політика магнатів вела до посилення політичної анархії і розвалу соціально-економічного життя, чим намагалися скористатися її за­жерливі сусіди - Росія, Прусія й Австрія. Зручним приводом для втручання у внутрішні справи ослабленої Польщі були переслідування в ній право­славних і протестантів з боку католицької реакції. Падіння польської дер­жавності прискорило прийняття т.зв. конституції 3 травня 1791 р., в якій відбився вплив Французької революції. У відповідь російські та пруські війська увійшли в Польщу з тим, щоб попередити поширення революцій­них настроїв і можливого зміщенння польської державності. У 1793 і 1795 рр. були проведені другий і третій поділ Польщі (перший - у 1772 р.), за яким до складу Росії увійшли Київське, Брацлавське, Подільське воєводства, а також уся Волинь і східна частина Холмщини. Решта Холмщини і Галичина увійшли до складу Австро-Угорщини. Таким чином, під кінець XVIII ст. більшість українських земель увійшла до складу Росій­ської імперії. Студентам слід усвідомити, що об’єднання різних гілок ук­раїнського народу відбулося в умовах, коли царизм ліквідував політичну автономію України, козацтво і, здійснюючи централізаторську асиміляційну політику, став на заваді розвитку української культури.

Феодально-кріпосницький лад і самодержавна система на довгі роки утвердилися в Україні. Потрібне було ціле століття, щоб український на­род знову піднявся з колін й розгорнув боротьбу за соціальне й націо­нальне визволення.

Лекція XV. Україна в першій половині XIX ст.

1.Соціально-економічне і політичне становище України на початку XIX ст. Війна 1812 р., декабристи і суспільний рух в Україні.

2.Посилення соціального і національного гніту в Україні в умовах миколаївської реакції.

3.Суспільно-політичний рух в Україні у другій чверті XIX ст. Кирило-Мефо­діївське братство. Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров.

Приступаючи до вивчення теми, студенти повинні ознайомитися на­самперед із соціально-політичним становищем України на початку XIX ст. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадження загаль­ноімперської державно-політичної системи з її уніфікаційними методами управління, самодержавно-поліцейською владою. Вся українська терито­рія, яка входила до складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Черні­гівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську, Харків­ську. Жорстокий кріпосницький гніт і національне гноблення ще більше посилилися в період царювання Павла I і Олександра I. Важким тягарем на плечі українського населення лягло утримання 50-тисячної російської армії, розквартированої в Україні.

Одночасно в Україні відбувалися суттєві зміни у суспільно-політичній свідомості, пов’язані із зростанням соціальної ролі міської буржуазії та ін­телігенції, що було властивим для всієї Європи. Саме в цьому середо­вищі поширюються ідеї народності, нації та її прав, використані в гаслах Французької революції. Ці ідеї відбилися в романтизмі, тісно пов’язаному із зацікавленням народним життям, побутом, народною мо­вою, піснею, поезією, національним минулим. Саме весь народ, а не якийсь привілейований клас, як у попередні часи, стає уособленням нації, набувають пріоритету всі ті культурні елементи, що були пов’язані з побутом народу, його культурою.

Зазначені процеси дали поштовх українському національно-культур­ному відродженню, яке в свою чергу стало важливим чинником суспільно-політичних рухів в Україні, спрямованих до її соціального і національного визволення. Окремі представники українського суспільства, глибоко усві­домлюючи весь трагізм втрати Україною політичної незалежності, звер­тали свої погляди на європейські країни, сподіваючись знайти там підтримку в боротьбі за державність своєї батьківщини. Наміри викорис­тати опозиційні рухи в Україні не виключались європейськими політиками. В цьому зв’язку варто звернути увагу студентів на зацікавленість Україною революційною Францією, Наполеоном.

Після завершення війни 1812 р. уряд посилив насадження деспотично-поліцейського режиму, забувши про свої обіцянки залишити як постійне козацьке військо добровільні формування українських козаків під час кам­панії. Студентам слід знати, що в процесі появи в Росії масонських лож і таємних політичних товариств їх діяльність поширилась і на Україну («Південне товариство» на чолі з Пестелем, «Товариство об’єднаних слов’ян»). Однак у програмних документах більшості з них ігнорувалися національно-державні прагнення українського народу.

Після придушення виступів декабристів, у тому числі й в Україні, три­вало посилення соціального і національного гніту. Найгостріших форм гноблення зазнавало кріпосне селянство, яке нараховувало 5,3 млн. чол., або 50% усієї його кількості. З 1826 р. по 1847 р. в Україні мало місце бли­зько 250 різних за своїми масштабами селянських виступів. Яскравою сторінкою визвольної боротьби були виступи селянства Поділля, пов’язані з ім’ям Устима Кармалюка (1787-1835). Подібні до Кармалюкових се­лянські повстанські загони створювались й у інших регіонах України. Під впливом революційних подій 1848 р. прокотилася нова хвиля селянських виступів на Правобережній Україні, де уряд змушений був запровадити надзвичайний стан.

Слід підкреслити, що український народ не втратив прагнення до сво­боди і незалежного політичного існування. Це відзначали багато оче­видців часів миколаївської реакції. Зокрема німецький учений Йоган Георг Коль зазначав у 1841 р., що «колись велетенське тіло Російської ім­перії розпадеться, й Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно».

У 50-ті роки посилилися селянські рухи в Україні, які увінчалися масо­вим повстанням селян на Київщині - «Київська козаччина» (1855). Цей ви­ступ, що охопив регіони, де зберігалися живі спомини про козацтво, став яскравим свідченням піднесення антикріпосницького руху в Україні.

Важливим аспектом теми, який мають засвоїти студенти, є суспільно-політичний рух в Україні у другій чверті XIX ст. Перші вияви національ­ного відродження, суспільно-політичні рухи проти самодержавства спостерігаються серед представників збіднілого дворянства, армійських офіцерів, чиновників. До них прилучилися представники різночинної інтелігенції - студенти, вчителі. Опозиційні настрої мали місце в середовищі професо­рів вузів, письменників, журналістів. Важливе суспільно-культурне зна­чення мала літературна і видавнича діяльність харківської інтелігенції, зо­крема В.Каразіна, Г.Квітки-Основ’яненка, І.Срезнєвського, М.Костомарова. Широкого розголосу набуло слідство про вільнодумство у Ніжинській гім­назії вищих наук (згодом - ліцеї), серед випускників якої були активні учас­ники українського суспільно-культурного процесу: Л.Глібов, В.Тарновський, О.Лазаревський, М.Гербель та ін. Студентам слід усвідо­мити, що саме території колишньої Гетьманщини і Слобідської України, де зберігалися історичні традиції політичної автономії України, досить значні прошарки освіченої української шляхти, пройнятої прогресивними ідеями європейської суспільно-політичної думки, висунули найактивніших діячів українського національного руху.

Важливу роль у піднесенні визвольного руху в Україні відіграло польське повстання 1830-1831 рр. Однак студенти мають засвоїти, що його шля­хетсько-консервативний характер, небажання щось змінювати в становищі закріпачених і національно-гноблених народних мас завадило українсь­кому селянству підтримати цей виступ.

Всупереч намаганням царизму перетворити Київ на бастіон самодержавства й русифікації, місто стає органічним центром суспільно-політич­ного і культурного життя України, звідки ідеї національного відродження й соціального визволення ширилися на всі українські землі. Саме з Києвом пов’язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Т.Г.Шевченка. Тут у 30-40-х рр. активну громадську і культурну роботу здійснювали М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, П.Маркович, В.Білозерський та ін. У січні 1846 р. у Києві виникло таємне українське товариство - Кирило-Мефодіївське братство, яке вперше в історії українського суспільного руху в нових умовах висунуло ряд політичних програмних завдань, спрямова­них на докорінну перебудову тогочасного суспільства. На думку братчиків, у створенні майбутнього вільного кола слов’янських народів провідна роль відводилась Україні, яка в минулому ніколи не мала «ні царя, ні пана», була просякнута козацьким духом вольності демократизму.

Виняткову роль у боротьбі українського народу за національне виз­волення і ліквідацію кріпацтва відіграла творчість Т.Г.Шевченка, його гро­мадсько-політична діяльність. Стихійні процеси національного відро­дження, пов’язані з творчістю і культурно-просвітницькою діяльністю українських романтиків, остаточно викристалізувалися у творчості Т.Шевченка у певний політичний світогляд. Як справедливо зауважував І.Франко, від часів Катерини ІІ в кожному гуртку російських діячів і пись­менників серед найпрогресивніших зустрічаємо українців (згадаємо Капніста, Каразіна, Гнєдича, нарешті Гоголя та ін.). Серед об’єднань ро­сійських письменників в 40-х рр. українців вже немає, натомість україн­ські письменники гуртуються навколо Шевченка. Під його могутнім впли­вом формується вся новітня українська духовність. Саме Шевченко окреслив її національно-політичні ідеали. До його появи українська полі­тична думка не могла суттєво впливати на народ у цілому, на його рух до соціального і національного визволення. Лише велич Шевченківського духу, його незрівнянного поетичного слова, всеохоплююча історична про­грама об’єднували всі верстви народу, всю українську націю навколо ідеї боротьби за вільну і незалежну Україну.

Слід зазначити, що на розвиток суспільно-політичного руху в Україні значний вплив справила діяльність російських революціонерів-демократів. Активно виступаючи проти кріпосництва вони пройшли шлях від просвітительства до радикального демократизму і соціалістичних ідей. Студенти при цьому повинні знати, що не всі представники революційно-демократичної інтелі­генції зуміли подолати національний егоїзм, позбавитись імперського мислення і погодитись з ідеєю вільного політичного й навіть культурного розвитку України. В цьому зв’язку варто згадати сповнені цинізму і жорс­токо­сті випади В.Г.Бєлінського проти Т.Г.Шевченка, П.Куліша та ін. Прямо про­тилежним було ставлення до України, її історії, культури О.Герцена, М.Бакуніна, Д.Писарєва, М.Михайлова та ін., які прагнули до порозуміння з українською інтелігенцією, намагалися спільними зусиллями вести бо­ротьбу проти царизму.

Лекція XVI. Україна у 60-90-ті рр. XIX ст.

1. Скасування кріпосного права. Реформи 60-70-х рр. і Україна.

2. Розвиток капіталізму в Україні у пореформений період.

3.Український суспільно-політичний рух у другій половині ХІХ ст. Процеси національного відродження. Загальноросійські суспільні течії в Україні.

У середині ХІХ ст. процес розкладу кріпосницьких відносин і розвитку капіталізму суттєво поглибився. Підприємства із застосуванням кріпосницької праці в Україні, що належали поміщикам, становили лише 5,8%. Вони не могли конкурувати з капіталістичними підприємствами, що застосовували вільнонайману працю і передову на той час технологію. По­міщицькі господарства переживали гостру кризу, заборгованість їх влас­ників досягла напередодні реформи 400 млн. крб. Навіть для багатьох по­міщиків ставало очевидним, що кріпосництво є гальмом економічного і суспільного розвитку. Економічну і технічну відсталість кріпосницької Росії яскраво продемонструвала Кримська війна. Вона прискорила визрівання революційної ситуації, падіння кріпосницького права і проведення цілої низки буржуазних реформ.

19 лютого 1861 р. Олександр ІІ підписав «Положення про селян» і маніфест, згідно з якими селяни звільнялися від особистої залежності, ставали «вільними сільськими обивателями» й одержували ряд громадян­ських прав. У ході реформи поміщики Лівобережжя і Степової України від­різали у селян понад 1 млн. десятин землі, або майже 28% дореформе­ного селянського землекористування. Селяни України мали сплатити 503 млн. крб. викупних платежів, стягнення яких тривало аж до січня 1907 р. І все-таки попри всі недоліки й обмеження, спрямовані проти селянства, ре­форма 1861 р. створила умови для швидкого розвитку капіталізму.

Студенти повинні ознайомитись із змістом буржуазних перетворень в усіх сферах суспільного життя Російської імперії. Йдеться про створення земського самоврядування (1864), реформу міського управління (1870), судову реформу (1864), зміни в організації шкільництва і цензурної справи (1864), військову реформу та ін.

Студентам необхідно знати основні напрямки розвитку капіталізму в Україні у пореформений період, темпи якого були надзвичайно швидкими. Слід зауважити при цьому, що держава відігравала важливу роль у проведенні індустріалізації, оскільки внутрішній ринок імперії був надто вузьким, буржуазія слабкою і до того ж не вистачало приватного капіталу для її здійснення. Швидкими темпами йшло будівництво залізниць, яке досягло в Україні у 1900 р. 8417 км (у 1865 - 1900 км). Це сприяло втягненню різних регіонів у ринковий обіг, зростанню промисловості, рухомості населення, розширенню внутрішнього ринку.

Реформа 1861 р. дала сильний поштовх розвитку капіталізму в сільському господарстві, який руйнував становий характер землеволодіння й перетворював землю на товар. З 1863 по 1902 рр. у ринковий обіг увійшло понад 25 млн. дес. приватновласницької землі, насамперед дворянської. І все ж поміщицьке землеволодіння залишалося суттєвим фактором в аграрних відносинах. Відбулися істотні соціальні зрушення в українському селі, мало місце поглиблення соціальної диференціації в середовищі селянства, зростання сільської буржуазії, з одного боку, і з другого - сільськогосподарського пролетаріату (на 1900 р. - близько 1 млн. чол.). Студенти повинні при цьому звернути увагу на два типи капіталістичного розвитку - пруський, який передбачав капіталістичне ведення господарства на землях поміщиків, і американський, коли селянське господарство переростало у буржуазне-фермерське.

З розвитком капіталізму пов’язане утворення важливих промислових районів України загальноімперського значення - Донецького вугільно-металургійного, Криворізького залізорудного, Нікопольського марганцевого. Загальноросійського значення набрало виробництво цукру. Розвиток промисловості, проникнення капіталізму на село зумовили зростання міського населення в Україні, яке у 1897 р. досягло 3400 тис. чол., або 13,6% від загальної кількості.

Студенти мусять звернути увагу на ті зміни, що відбулись у класовій структурі суспільства. Йдеться про пауперизацію селянства, формування робітничого класу, зростання буржуазії, збільшення відсотка українців у цих верствах населення.

У прямому зв’язку із змінами в соціальному та економічному житті відбувалися зрушення в суспільно-політичному русі в Україні. Зростав національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі все ширших верств українського селянства, робітництва та інтелігенції. Студентам необхідно ознайомитися з діяльністю Шевченка, Куліша, Костомарова напередодні реформи 1861 р., діяльністю петербурзької української громади, що гуртувалася навколо журналу «Основа», який короткий час (1861-1862) відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу. Громади, що як культурно-суспільні товариства були засновані у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, ставили своїм головним завданням піднесення культурного рівня українського народу, та його національної свідомості. Ще одним важливим суспільно-культурним рухом 60-х рр. було т.зв. «хлопоманство», що виникло в середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України, яка вважала необхідним служити українському народу і не поділяла поглядів шляхетського загалу щодо відбудови історичної Польщі (В.Антонович, Т.Рильський, В.Познанський, К.Михальчук та ін.).

Студенти особливу увагу мають приділити діяльності Київської Громади. На початку 1873 р. її зусиллями було відкрито «Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства», який фактично став легальним українським науковим закладом, що розгорнув інтенсивні дослідження в галузі українознавства й науково обґрунтував самобутність українського історико-культурного процесу. В товаристві активно працювали визначні українські вчені, діячі культури - В.Антонович, М.Драгоманов, І.Лучицький, О.Кістяківський, М.Зібер, С.Подолинський, П.Чубинський, Ф.Вовк, О.Русов, М.Старицький, М.Лисенко та ін.

Пізніше, оцінюючи майже 60-рiчну діяльність Київської Громади, один з її активних діячів - Є.Чикаленко відзначав, що вона відіграла "величезну ролю в справі відродження української нації. Довгий час вона була на Україні єдиним організованим гуртком свідомих українців, а до заснування у 1897 р. Загальної Української Організації була центром всього українського національного руху". Громада гуртувала навколо себе провідних учених із різних галузей науки, приймала до свого складу талановиту університетську молодь; їх спільними зусиллями досліджувалися проблеми історії та етнографії України, дбайливо, по крихтах збиралися матеріали до українського словника. Старогромадiвцi значну увагу придiляли народнiй освiтi, засновуючи та утримуючи на власні кошти недільні школи. Безперечно важливими сторiнками в iсторiї Громади є заснування та видання М.Драгомановим закордонного безцензурного органу в Женеві «Громада» та друкування "Кобзаря" у Празі. Ефективно використовуючи обмежені царською цензурою можливості, Громада розгорнула жваву видавничу діяльність i на теренах Російської імперії. Упродовж чверті століття фактично на свої кошти та за підтримки меценатів старогромадiвцi випускали історичний журнал "Киевская старина", що акумулював у собі українознавчі матеріали з усіх ділянок гуманітарної науки. Поступово, майже непомітно, вони підводили українське суспільство до усвідомлення свого місця в європейській та світовій історії, до розуміння необхідності послідовної боротьби з політичним режимом Російської імперії. Натхненне, безкорисливе служіння громадівців Україні, її народові завжди слугуватиме прикладом для всіх патрiотiв-українцiв, яким небайдужа доля Батьківщини.

Слід зазначити, що український суспільно-культурний рух постійно зазнавав переслідувань і гонінь з боку царського уряду (указ Валуєва від 1863, «Емський акт» 1876 та ін.). Наслідком цілого ряду дискримінаційних заходів уряду став тимчасовий параліч пресових українських видань, що тривав до революції 1905 р.

Після вбивства Олександра ІІ (1881) і наростання реакції для українського руху настали ще тяжчі часи. Громади частково припинили свою діяльність, а ті, що лишилися, вважали, що для українства залишається чисто культурницька і наукова робота, необхідна для обґрунтування його самостійного місця серед інших народів. Студентам слід усвідомити важливе значення політичної діяльності М.Драгоманова, яка відбувалася на тлі зростання аполітичності українського руху 80-90-рр. Її суспільна роль полягала у намаганні використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму і пропаганди української справи і української культури в усьому світі. Діяльність М.Драгоманова вплинула на формування ідейного світогляду багатьох поколінь української інтелігенції. Період 80-90-х рр. не був безплідним для українства. В цей час силами українських діячів нової генерації Б.Грінченка, В.Самійленка, М.Коцюбинського, Л.Українки, А.Кримського, О.Кониського та ін. були закладено підвалини могутнього суспільно-політичного руху, який розгорнувся в Україні на початку ХХ ст. Обмежувана в Росії вільна українська політична думка знаходить свій розвиток у Галичині, де завдяки матеріальній підтримці наддніпрянських українців та їх участі видаються часописи «Зоря», «Правда», «Життя і Слово», «Народ» та ін. Галичина зусиллями українських політичних і культурних діячів все більше перетворювалася на своєрідний український П’ємонт з огляду на посилення русифікаторської політики царизму. Серед учасників українського руху все виразніше зростало прагнення вивести його з вузьких рамок культурництва і стати на шлях здобуття усієї повноти політичних і національних прав для українського народу.

Студенти мусять також ознайомитися з основним змістом революційно-демократичної і ліберальної течій в загальноросійському суспільному русі в Україні. Насамперед слід звернути увагу на революційне народництво, яке посідало провідне місце у революційному русі. Необхідно знати основні концепції головних теоретиків народництва М.Бакуніна, П.Лаврова і П.Ткачова, найважливіші етапи діяльності «Землі і волі», «Чорного переділу», «Народної волі». Варто також звернути увагу на акції представників цього руху та народовольців, відзначити наявність видатних діячів українців за походженням (Лизогуба, Желябова, Стефановича, Кибальчича та ін.) серед народників. Відсутність українських політичних організацій спонукала українців і насамперед українську молодь вливатися у російський революційний рух, робила значну їх частину байдужою до справи національного визволення. Студенти мають знати основні напрямки ліберальних течій суспільного руху, їх вияви в Україні.

Важливе значення в загальному процесі боротьби з самодержавством мало зростання робітничого руху як у Росії загалом, так і в Україні. Із створенням перших марксистських гуртків і груп у Росії аналогічні виникають і в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі. Після створення «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» у Петербурзі під керівництвом Леніна аналогічні союзи виникають у Києві та Катеринославі, які намагались об’єднати розрізнені соціал-демократичні гуртки.

46