11.9. Правові презумпції

Презумпція (лат. praesumptio – припущення) – припущення про наявність або відсутність певних фактів, засноване на зв’язку між передбачуваними фактами і реальними фактами і підтверджене попереднім досвідом. В основі презумпції лежить повторюваність, типовість життєвих ситуацій. Раз щось систематично відбувається, то, ймовірно, що за аналогічних умов воно повториться.

Правові презумпції – це офіційно визнані припущення про наявність або відсутність тих або інших юридичних фактів. Правова презумпція виступає як спосіб встановлення юридичних фактів, при якому юридичний факт передбачається існуючим на підставі якого-небудь явища об’єктивної дійсності.

Необхідно відрізняти презумпції від правових аксіом, оскільки, по-перше, аксіома – це дійсна думка, а презумпція – це положення, умовно прийняте за істину. По-друге, аксіоми в праві – очевидні прості істини, завдяки чому вони є зрозумілими більшості людей, а презумпції – складніші правові категорії, їхній зміст вимагає роз’яснення.

Розрізняють спростовні та неспростовні презумпції. Спростовні презумпції можуть бути спростовані, якщо буде встановлене існування іншого, у протилежність передбачуваному, юридичного факту. До таких презумпцій належать: презумпція невинуватості підсудного (кримінальний процес); презумпція винуватості боржника (цивільне право); презумпція авторства (право інтелектуальної власності). До неспростовних презумпцій відноситься презумпція знання закону: передбачається, що кожен повинен знати закони своєї країни, а незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення.

За фактом правового закріплення презумпції бувають фактичними і законними. Фактичні презумпції в законі не виражені й тому формально не мають юридичного значення. Проте вони «спрацьовують» при формуванні внутрішнього переконання правозастосовувача. Наприклад, представляється очевидним, що людина – розумна істота, що батьки люблять своїх дітей, що боржник розуміє необхідність виконати зобов’язання. Законні презумпції – припущення, прямо або побічно закріплені в законодавстві. Такою є, наприклад, презумпція батьківства, закріплена в ст.122 Сімейного кодексу України. Вона свідчить, що батьками дитини, зачатої і народженої у шлюбі, є подружжя. Суть цієї презумпції полягає в тому, що один факт – факт сумісного проживання подружжя, дає підставу припускати наявність іншого факту, що чоловік матері – батько дитини.

За сферою дії розрізняються галузеві та загальноправові презумпції.

Галузева презумпція діє тільки в межах однієї галузі або декількох суміжних галузей права. Такими є: презумпція, згідно якої з одного й того ж самого правового питання не може бути двох судових рішень; презумпція про компетентність вищестоящого державного органу в питаннях, що відносяться до ведення нижчестоящого (підлеглого) державного органу. Наприклад, вищестоящий орган прокуратури приймає до провадження справу, підслідну нижчестоящому органу.

Загальноправові презумпції діють у всіх без винятку галузях права, перетворилися у свого роду загальноправові принципи. У сучасних правових системах – це презумпція доброчесності громадян, презумпція знання закону, презумпція істинності нормативно-правового акту.

Презумпція доброчесності громадянина означає, що кожна людина, яка вступає у правові відносини з іншими суб’єктами права, вважається доброчесною (добросовісною). Доброчесною відповідно до правових вимог може вважатися особа, яка не здійснює дій, що завдають шкоди іншим людям, їхнім інтересам, суспільству та державі, та здійснює певні дії (або утримується від них), коли закон цього вимагає. Презумпція доброчесності знаходить вираз також у кримінальному процесі в презумпції невинуватості обвинуваченого,

Презумпція знання закону є найдавнішою юридичною презумпцією, була сформульована і застосовувалася ще в римському праві і знаходила вираз у формулі «nemo ignorantia juris recusare potest» – ніхто не може відмовлятися незнанням закону. Без такого юридичного припущення було б взагалі неможливо застосувати правову норму, вирішити ту або іншу юридичну справу. Правозастосвчі органи і посадовці виходять при цьому із того, що громадянин повинен знати закони своєї держави. Інакше їм довелося б нескінченно з’ясовувати питання: «Знав або не знав громадянин закон?» І навряд чи б вони з цієї причини дісталися до суті вирішуваної справи. Умовами, що забезпечують реальність цієї презумпції, є: широка участь населення країни в обговоренні проектів найважливіших нормативних актів; ясність і чіткість самих актів, добре відпрацьована процедура їх ухвалення та публікації, широке тиражування цих актів.

Презумпція істинності нормативно-правового акту означає, що акт, прийнятий нормотворчими державними органами, перш за все законодавчими, передбачається істинним, правильним.

Істинність нормативно-правового акту визначається наступними параметрами. Нормативно-правовий акт має: 1) правильно відображати стан регульованих суспільних відносин; 2) давати їм правильну юридичну оцінку, що знаходить вираз в правових розпорядженнях, санкціях, рекомендаціях; 3) видаватися в межах компетенції та повноважень відповідного державного органу; 4) відповідати вимогам, що пред’являються до його структури, форми, порядку видання, придбання їм юридичної сили.

Акт, що відповідає вказаним вимогам, є підстава вважати істинним. Але оскільки далеко не всі акти істинні, діє не категоричне твердження, а припущення (презумпція) їхньої істинності. Ця презумпція вносить стабільність у правове життя суспільства, створює необхідні умови для вирішення соціальних і інших завдань правовими засобами. Презумпція істинності нормативно-правового акту – умова обов’язковості цього акту для всіх суб’єктів, яким він адресований.