10.2. Юридичне і легістське праворозуміння

Принципова відмінність між двома протилежними типами праворозуміння, які називають юридичним і легістським, пов’язана з розрізненням або ототожненням права і закону.

Легістське праворозуміння засноване на законі і на ототожненні права і закону (від лат. lex – закон). Право сприймається як продукт держави, як наказ офіційної державної влади. Право зводиться до примусово-владних встановлень, до формальних джерел позитивного права (законів), за межами яких права немає. Таке легістське ототожнення права і закону є принципом і сенсом доктрини юридичного позитивізму.

Юридичне праворозуміння – це правове розуміння, засноване на розрізненні права і закону (від лат. jus – право). Право розглядається як об’єктивна міра свободи і справедливості, не залежна від волі, розсуду або свавілля державної влади. Закон же є актом державної влади і за своїм змістом може бути, а може і не бути правовим. Юридичний тип праворозуміння має два різновиди:

1) природно-правовий підхід, що виходить із визнання природного права, яке протиставляється праву позитивному;

2) либертарно-юридичний підхід, який під правом має на увазі буття і нормативний вираз принципу формальної рівності. Сутність даного підходу висловив В.С.Нерсесянц: «Право – математика свободи».

Практичний сенс розрізнення права і закону обумовлений необхідністю розмежування і зіставлення права та свавілля. Далеко не завжди закон, що є владним велінням держави, утілює в собі право. Інакше довелося б визнати правом расові закони нацистської Німеччини або репресивне законодавство СРСР 30-х рр.

Правовий закон відповідає вимогам добра, свободи і справедливості і характеризується наступними ознаками:

1) закріплює міру свободи індивіда;

2) утілює в собі принцип формальної правової рівності та загальний характер справедливості. Його вимоги у однаковій мірі поширюються на державну владу і громадян;

3) враховує та охороняє інтереси тих, хто перебуває за межами фактичної рівності (хворих, старих, безробітних);

4) є не продуктом волі та суб’єктивного розсуду законодавця, а необхідною складовою частиною того права, що об’єктивно формується в даному суспільстві;

5) правовий закон – антипод свавілля.

Реальне життя правового закону можливе тільки в умовах правової держави.

10.3. Загальна характеристика сучасних концепцій праворозуміння

Право – складне для розуміння явище, оскільки воно відображає ще складніші економічні, політичні та соціальні відносини. Впродовж всієї історії розвитку юридичної думки люди намагалися визначити, що є право, в чому полягає його природа і сутність.

Природа права обумовлена наявністю в ньому двох основних компонентів: природного і позитивного. Такий розподіл свідчить про діалектичний характер розвитку права, що включає абстрактно загальні (природно-правові) і конкретні (позитивні) сторони.

Природне право (jus naturale) – це природжені, невідчужувані, невід’ємні, обумовлені природою людини, людським розумом, загальними етичними принципами правила поведінки, які існують незалежно від держави і поширюються на всі часи і народи. Природне право є сукупністю ідеальних, глибоко етичних і надзвичайно справедливих уявлень про право. Воно виникло задовго до держави і може існувати крім нього.

Позитивне право – закріплений в офіційних джерелах права нормативний регулятор, на основі якого визначаються межі дозволеної та належної поведінки людей, а компетентними державними органами виносяться юридично обов’язкові рішення. Позитивне право є результатом державної правотворчої діяльності. Офіційні джерела права виражають лише деяку частину природного права. Вся решта права існує у вигляді принципів, правосвідомості, інших правових явищ.

Концепція праворозуміння – це певний напрям у пізнанні сутності та соціального призначення права. Сучасні концепції праворозуміння можна умовно звести до трьох метаконцепцій: аксіологічної (природно-правовоїй); соціологічної; нормативістської (позитивістської). Сучасна зарубіжна юриспруденція стоїть на позиціях або повної несумісності цих трьох концепцій, або їхньої дії в принципово різних сферах юридичного знання: аксіология є сфера філософії права, соціологія – сфера загальної теорії права, а нормативізм – область вивчення галузей позитивного права. Деякі учені віддають перевагу інтеграційному праворозумінню, що враховує та об’єднує все цінне з метаконцепцій праворозуміння.

Початковою формою буття права прихильники природно-правового підходу вважають суспільну (та/або індивідуальну) свідомість, якій споконвічно властиві етично-правові орієнтири. Аксіологічна концепція розглядає право з позицій відповідності його справедливості. У просторі природного права діють правові принципи-аксіоми, що одночасно є моральними імперативами: не роби замах на життя іншої людини та її майно, дотримуйся обіцянки, віддавай кожному своє та ін. Відповідність позитивного права критеріям природного права і є саме право як вираз і міра свободи і справедливості. Справедливість, а не норма – ключове поняття природно-правової теорії. З позицій аксіологічного підходу закон і право розглядаються як різні речі. Закон виступає як форма права і уживається як тотожне праву поняття лише тоді, коли є справедливим, тобто відповідним критеріям природного права.

Аксіологічний підхід цінний своєю спрямованістю на вдосконалення права, його гуманізацію. В той же час протипоставлення права і закону далеко не сприяє зміцненню законності в суспільстві, провокує невиконання законів під приводом їх неправового характеру.

Соціологічна концепція права базується на тому, що джерелом права і формою його буття є суспільні відносини. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія в житті». Соціологічний підхід до права так само, як і аксіологічний, заснований на розмежуванні права і закону, «права у книгах» і «права у житті». Закони можуть бути не затребувані суспільством, можуть бути неефективними і навіть непотрібними. Такі закони не визнаються формою існування права. Справжнє право, «живе право» – це правопорядок, це реально існуюча в суспільстві система правових відносин. Поняття правовідносин є ключовим для соціологічного підходу до права.

Слабкою стороною даного підходу є відсутність чітких меж між правом і правовою поведінкою, при цьому втрачаються критерії для розрізнення правомірної і неправомірної поведінки. Перенесення всієї тяжкості правотворчості на осіб, що застосовують право (судді, адміністратори), ставить під питання існування розподіл властей, підвищує небезпеку адміністративного і суддівського свавілля.

Сутність нормативістського (юридико-позитивістського) підходу до права передається формулою «закон є закон». Прихильники даного праворозуміння ототожнюють право і закон, а єдиним джерелом права вважають державну волю. На думку позитивістів право є сукупність встановлених і забезпечених державним примусом загальнообов’язкових норм. Поняття норми є ключовим для цього підходу до права. Право, з погляду позитивістів, з одного боку, не підлягає етичній оцінці та критиці (як не підлягають критиці рельєф місцевості або закони фізики), з іншою – не потребує жодного виправдання. Право слід сприймати як об’єктивно існуючу реальність і не більше того.

У нормативістського підходу до права є ряд переваг. Зокрема, він орієнтує на такі властивості права як формальна визначеність, однозначність розпоряджень, обов’язковість слідування праву. В той же час некритичне ставлення до законодавства гальмує його розвиток. З позицій такого підходу виправданою є будь-яка несправедливість, якщо вона встановлена законом.

Інтеграційний підхід до розуміння права (Д.Холл) є спробою в рамках однієї концепції узгодити юридичну форму, соціальний зміст і моральні цінності у праві. Вихідною посилкою даної позиції виступає теза про те, що кожен підхід виділяє в праві істотне та необхідне, без чого цілісне уявлення про право є неможливим. З позицій інтеграційного підходу право – це сукупність нормативів рівності і справедливості, що визнані у певному суспільстві, забезпечені офіційним захистом, регулюють боротьбу і узгодження вільних воль в їх взаємовідношенні одне з одним.

Проте при такому, певною мірою механічному, поєднанні різних ознак права в єдине ціле виникає проблема визначення достатності властивостей права, необхідних для всестороннього його опису. Зберігається вірогідність того, що набір ознак права буде суб’єктивним і не співпаде, наприклад, у простого обивателя і юриста-практика. Якщо для першого значущим є віддзеркалення в праві законних інтересів, міри свободи і справедливості, то юрист-практик акцентує увагу на чіткості юридичної форми, що дозволяє одноманітно тлумачити і застосовувати норму права, закон.

Через це можна зробити висновок, що пошуки загальної формули розуміння права не є перспективними. На користь юридичної науки і практики слід віддавати перевагу плюралістичним підходам до розуміння права і вивчати різні визначення права.