9.5. Система гарантій прав людини і громадянина в сучасній державі

Гарантії прав і свобод людини і громадянина – це система умов, засобів і способів, що забезпечують всім і кожному рівні можливості для придбання, реалізації та захисту своїх прав і свобод.

За сферою дії розрізняють міжнародно-правові (планетарні) гарантії, гарантії в рамках регіональних міжнародних співтовариств, внутрідержавні гарантії.

До Другої Світової війни переважала думка, що відносини між державою і людиною – внутрішня справа держави і ці взаємини мають регулюватися внутрідержавним правом, хоча вже у ХІХ ст. приймалися міждержавні акти, направлені на захист прав людини (заборона работоргівлі, захист жертв воєнних конфліктів). Проте гуманітарна катастрофа часів Другої Світової війни остаточно переконала світову громадську думку в необхідності широкого міжнародного захисту прав людини.

Міжнародно-правові гарантії закріплюються в Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах про права людини та інших документах. Їх здійсненням займаються ООН, її органи, а також організації, що діють під її егідою (ЮНЕСКО, МОП), через різного роду міжнародні програми і проекти.

Гарантії регіональних міжнародних співтовариств здійснюються також через різні установи (Європейський Союз, Рада Європи, Організація Африканської Єдності, Організація американських держав, Асоціація держав Південно-східної Азії, Співдружність Незалежних Держав) на основі відповідних міжнародно-правових актів. Так, держави – члени Ради Європи – керуються у своїй діяльності Європейською Конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 р. та додатковими протоколами до неї. Контроль за їх реалізацією здійснює Європейський суд з прав людина.

Внутрідержавні гарантії закріплюються в конституціях та інших законодавчих актах держав, забезпечуються відповідними матеріальними та організаційними засобами. У більшості сучасних демократичних держав конституції визнають і гарантують права і свободи людини і громадянина згідно загальноприйнятим принципам і нормам міжнародного права.

Залежно від змісту та механізму дії розрізняють економічні, соціальні, політичні, ідеологічні та юридичні гарантії.

Економічні гарантії – це наявність розвиненої економіки, здатної задовольнити основні матеріальні потреби конкретної людини та суспільства в цілому.

Соціальні гарантії – соціальна захищеність людини, досягнення певного рівня добробуту, гарантований рівень заробітної платні.

Політичні гарантії – народовладдя, багатопартійність, гласність політичного життя, підконтрольність державних органів громадянам та їх об’єднанням.

Ідеологічні гарантії – загальна, політична і правова культура суспільства, і особливо посадовців держави.

Юридичні гарантії – це сукупність правових засобів (органи державної влади, державні та недержавні правоохоронні органи, система права і законодавства), які забезпечують реалізацію суб’єктивних прав і свобод індивіда, а також захищають і охороняють їх від незаконних обмежень і порушень.

Юридичні гарантії можна класифікувати по різних підставах:

– залежно від суб’єктів, що забезпечують права і свободи людини і громадянина, виділяють: парламентські, урядові, гарантії глави держави, судові, адміністративні, прокурорські, адвокатські, міжнародно-правові гарантії;

– за ієрархією та сферою дії можна виділити: конституційні (загальні) гарантії і галузеві гарантії (адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові тощо).

До конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні відносяться:

1) право на судовий захист. Кожна людина має право оскаржити в суді рішення та дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадовців. Якщо всі національні засоби захисту прав використані, але виявилися безрезультатними, індивід має право звернутися до міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна;

2) право на відшкодування за рахунок держави або органу місцевого самоврядування завданої людині матеріальної та моральної шкоди, якщо така заподіяна незаконними рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування або їхніх посадовців. Зокрема, держава відшкодовує щоду, заподіяну безпідставним засудженням;

3) право знати свої права і обов’язки. Нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, повинні в обов’язковому порядку бути доведеними до відома населення. Інакше неможливо вимагати від громадян виконання закону. От чому Конституція України містить положення про те, що неопублікований нормативно-правовий акт є недійсним;

4) право на правову допомогу. Правова допомога надається як державними органами, так і недержавними інститутами, серед яких перше місце належить адвокатурі. У визначених законом випадках надання такої допомоги здійснюється безкоштовно;

5) право не виконувати явно злочинні розпорядження або накази. Ця норма захищає розумну, вольову особу, яка здатна об’єктивно оцінити одержаний наказ або розпорядження і має мужність відмовитися від його виконання;

6) презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою і не може бути покарана, поки її вина не буде доведена. Обвинувачений не повинен доводити свою невинуватість – навпаки, тягар доказу вини лежить на державі. Всі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на користь обвинуваченого. Гуманізм цього конституційного положення можна висловити: «нехай краще буде виправданий винний, чим засуджений безневинний»;

7) право не свідчити проти себе та своїх близьких. Ця конституційна норма є своєрідним продовженням презумпції невинуватості. Вона покликана усунути моральний конфлікт між обов’язком особи говорити правду і обов’язком перед членами своєї сім’ї, рідними та близькими.

Важливе гарантуюче значення має положення Конституції України про неприпустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Окремі обмеження допускаються тільки у разі воєнного або надзвичайного стану. Причому такі фундаментальні права як рівність перед законом, право на життя, на пошану людської гідності та інші не можуть бути обмежені у жодному випадку.

Особливим гарантом прав людини і громадянина виступає такий інститут парламентського контролю, як омбудсман. Омбудсман контролює дотримання прав і свобод людини державними органами, доводить до законодавця інформацію про стан прав людини в країні, звертається з ініціативою про перевірку конституційності законів, інших нормативно-правових актів.

Як правову гарантію розглядають також юридичну відповідальність. Вона полягає в обов’язку особи, що порушила права і свободи іншої людини відшкодувати заподіяну потерпілому шкоду і зазнати обмеження власних прав і свобод.