Нормативні джерела

Конституція України: Прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004 р.// Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 2. – Ст.44.

Додаткова література

Вовк Д. Принцип верховенства права в Україні: проблеми визначення та дії // Юридический вестник. – 2003. – №3. – С.110-114.

Гайворонський В. Яким має бути механізм впровадження принципу верховенства права // Право України. – 2005. - №10. – С.114-117.

Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство: єдність та обумовленість // Право України. – 2005. - №7. – С.25-29.

Основи демократії: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. А.Колодій. – К.: Вид-во „Ай – Бі”, 2002. - 684 с.

Панкевич О.З. Соціальна держава та права людини «другого покоління»: Загально-теоретичне дослідження. – Львів: Світ, 2006. – 176 с.

Сіленко А., Коляденко В. Соціальна держава: тернистий шлях до визнання. Світовий досвід і перспективи України: Монографія. – Одеса: ТЄС, 2002. – 357 с.

Скрипнюк О.В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. До 10-річчя незалежності України: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. – 600с.

Соколов А.Н. Правовое государство: от идеи до ее материализации. – Калининград: ФГЦ ИПП «Янтарный сказ», 2002. – 456 с.

Шаповал В. Безпосередня демократія і представницька демократія у взаємозв’язках // Право України. – 2004. - №8. – С.8-12.

Шевчук О.М. Демократія як гуманістична цінність // Актуальні проблеми політики: Зб.наук. праць.– Одеса: Юрид.літ., 2005. – Вип.25. – С.357-365.

Яковюк І. Виникнення та розвиток концепції соціальної держави// // Вісник Академії правових наук України. – 2001. - № 2 (25). – С. 25-34.

Якубенко В. М. Соціальна держава чи правова? // Держава і право. Збірник наукових праць. - 2002. - Вип. 18. - С. 50-56.

Якубенко В. Принципи соціальної держави // Право України – 2002 - №6. – С.33-38.

Розділ 9. Держава та особистість

9.1. Правовий статус особистості, його структура та види

Різноманітні зв’язки права та особистості найповніше можуть бути охарактеризовані через поняття правового статусу. У найкоротшому вигляді правовий статус визначається в науці як юридично закріплене положення особистості в суспільстві. В основі правового статусу лежить фактичний соціальний статус, тобто реальне положення людини к певній системі суспільних відносин. Право лише закріплює це положення, вводить його в законодавчі рамки.

Структура правового статусу особистості:

1) правові норми та принципи, що встановлюють даний статус;

2) правосуб’єктність;

3) основні права та обов’язки;

4) законні інтереси;

5) громадянство (або інше відношення до країни перебування - безгромадянство, іноземне громадянство або підданство);

6) юридична відповідальність.

Серцевину, основу правового статусу особистості складають її права, свободи та обов’язки, закріплені в конституції та міжнародно-правових актах.

Набір правових статусів великий, але в теоретичному плані найбільш істотне значення мають три види.

Загальний правовий статус – це статус особистості як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається, перш за все, конституцією і не залежить від різних поточних обставин (переміщень по службі, сімейного стану, посади, виконуваних функцій), є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Зміна змісту цього статусу залежить від волі законодавця, а не від кожної окремої особи. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших.

Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості положення певних категорій громадян (наприклад, іноземних громадян, пенсіонерів, студентів, військовослужбовців, вчителів, робітників, селян, інвалідів, учасників війни тощо). Вказані соціальні групи, базуючись на загальному конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, обов’язки, пільги, передбачені поточним законодавством. Вдосконалення цих статусів – одне із завдань юридичної науки.

Індивідуальний статус фіксує конкретику окремої особи (стать, вік, сімейний стан, виконувана робота, інші характеристики). Він є «проекцією» загального і спеціальних статусів на конкретного індивіда, інакше кажучи, це сукупність персоніфікованих прав та обов’язків індивіда. Тверде знання кожним свого особистого статусу, своїх прав, обов’язків, відповідальності, можливостей – ознака правової культури, юридичної грамотності. Індивідуальний правовий статус є рухомим, динамічним, він міняється разом з тими змінами, які відбуваються в житті людини.

Розглянуті три види статусу співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне. Вони тісно взаємозв’язані та взаємозалежні, нашаровуються один на одного, на практиці нероздільні. Кожен індивід виступає одночасно у всіх вказаних статусах. Загальний правовий статус у всіх один, спеціальних статусів – множина, а індивідуальних рівно стільки, скільки індивідів.