8.5. Соціальна держава: становлення ідеї

Метою як правової, так і соціальної держави є добробут індивіда та суспільства, що зближує концепцію правової держави з концепцією соціальної держави.

У визначенні соціальної держави, запропонованому Лоренцом фон Штейном (сер.ХІХ ст.), містився ряд принципових положень, що розширювали традиційне розуміння обов’язків держави. Зокрема, він відзначав, що соціальна держава повинна «підтримувати абсолютну рівність у правах для всіх різних суспільних класів, для окремої приватної самовизначеної особи за допомогою своєї влади. Вона зобов’язана сприяти економічному та суспільному прогресу всіх своїх громадян, бо кінець кінцем розвиток одного виступає умовою розвитку іншого, і саме в цьому сенсі мовиться про соціальну державу».

Ідея соціальної державності сформувалася в кінці XIX – початку XX ст. (тобто пізніше за ідею правової держави) як відповідь на об’єктивні соціально-економічні процеси, що відбувались у житті буржуазного суспільства, коли до суперечності увійшли два його найважливіші принципу – принцип свободи і принцип рівності. Теоретично склалися два підходи до співвідношення цих принципів. Адам Сміт, Джон Стюарт Мілль, Бенжамен Констан, Джон Локк та інші відстоювали теорію індивідуальної свободи людини, ставлячи державі в основний обов’язок охороняти цю свободу від будь-якого втручання, у тому числі й від втручання самої держави. При цьому вони розуміли, що, кінець кінцем, така свобода приведе до нерівності, проте вважали свободу вищою, у порівнянні з рівністю, цінністю.

Інший підхід втілював Жан Жак Руссо, який, не заперечуючи значення індивідуальної свободи, вважав, що все повинно бути підпорядковано принципу рівності, забезпечувати який – завдання держави.

Принцип індивідуальної свободи, який розкріпачував ініціативу та самодіяльність людей, сприяв розвитку приватного підприємництва і ринкового господарства. Проте у міру розвитку і накопичення багатства стало відбуватися майнове розшарування буржуазного суспільства, його поляризація, чревата соціальним вибухом. І в цій ситуації принцип індивідуальної свободи втратив свою актуальність і поступився місцем принципу соціальної рівності, що вимагає від держави перейти від ролі «нічного сторожа» до активного втручання до соціально-економічної сфери. Саме в такій історико-політичній обстановці і починає формуватися поняття соціальної держави, розуміння її особливих якостей та функцій.

Важливе значення у процесі формування ідеї соціальної держави зіграла соціальна доктрина католицької церкви, що одержала втілення в енцикліці папи Льва XIII «Rerum novarum» (дослівно – «Про нове» 1891 р.). Енцикліка, що діє й понині, свідчила: «…по справедливості уряд повинен дбайливо охороняти інтереси бідніших жителів, щоб люди, які сприяють такою мірою добробуту суспільства, самі користувалися благами, які вони створюють, – пристойним житлом, одягом, прожитком; щоб здоров’я їх не піддавалося небезпеці та життя взагалі було менш тяжким, більш стерпним».

Практичне втілення окремі елементи теорії соціальної держави вперше одержали в Німеччині в другій половині ХІХ ст., що пов’язано, в першу чергу, з діяльністю канцлера Отто фон Бісмарка. Перша третина XX ст. ознаменувалася лавиноподібним ухваленням соціальних законів та інкорпорацією в політику багатьох країн принципів соціальної держави. Закони, пов’язані з соціальним і медичним страхуванням, пенсійним забезпеченням, допомогою по безробіттю, сімейною допомогою і страхуванням від нещасних випадків, в ці роки були прийняті в Австрії, Австралії, Данії, Канаді, Італії, Новій Зеландії, Норвегії, СРСР, США, Франції, Швеції тощо.

Надалі ідея соціальної держави починає одержувати все більше визнання, утілюватися в конституціях і практиці сучасних держав. Вперше держава була названа соціальною в Основному законі ФРН 1949 р. Так або інакше принцип соціальності виражений в конституціях Франції, Італії, Португалії, Туреччини, Іспанії, Греції, Нідерландів, Данії, Швеції, Японії та інших держав. Велике значення для теорії та практики соціальної держави мало вчення англійського економіста Джона Кейнса, під впливом поглядів якого сформувалася концепція держави загального благоденствування, що витікає із зростання соціальної функції держави.

Слід зазначити, що певним каталізатором процесу розвитку ідеї соціальної держави та втілення її в життя на Заході було виникнення Радянської держави та інших країн марксистського соціалізму, що постійно декларували в своїх конституціях та інших законодавчих актах соціальну орієнтованість політики. І хоча політична теорія та декларації соціалізму різко контрастували з реаліями відсутності демократії, громадянського суспільства, правової держави та приватної власності як економічної основи цих інститутів, не можна заперечувати реальних досягнень в соціальній політиці соціалістичних держав. При цьому слід мати на увазі, що соціально орієнтована діяльність соціалістичної держави могла мати тільки патерналістській (батьківський) характер, пов’язаний зі встановленням убогої рівності.

Дійсно соціальна держава є можливою лише в умовах демократії, громадянського суспільства і повинна бути правовою в сучасному значенні цієї характеристики. Сьогодні правова держава повинна бути соціальною, а соціальна держава не може не бути правовою. Тим часом історично, а також в деяких сучасних концепціях, наприклад, з точки зору австрійського економіста та політолога, Нобелівського лауреата Фрідріха Августа фон Хайека, між принципами правової і соціальної держави можна фіксувати певну протилежність.

Сьогодні існує два основні підходи до співвідношення правової та соціальної держави. Перший, що веде свій початок від ліберальних державознавців XIX ст., стверджує несумісність правової та соціальної держави, оскільки правова держава покоїться на ідеї юридичної рівності індивідів. Верховенство права передбачає рівну, справедливу подяку кожному індивіду за його внеском до загальної справи. Соціальна ж держава покоїться на ідеї надання пільг і переваг певним категоріям індивідів, як правило, тим, чий внесок в загальну справу є нижчим за середній (діти, інваліди, безробітні тощо).

Другий підхід до співвідношення правової і соціальної держави, навпаки, свідчить, що правова держава може бути тільки соціальною, а соціальна держава не може не бути правовою. Видатний російський юрист П.І.Новгородцев обґрунтовано розглядав формування соціальної держави як «нову стадію розвитку правової держави». В наші дні демократичні держави прагнуть знайти оптимальну міру поєднання правового та соціального принципів.