8.3. Правова держава: становлення ідеї

В історії становлення ідеї правової держави виділяють дві основні парадигми: Античність і Новий час¹. Античні учення відрізнялися нерозчленованістю понять «суспільство» і «держава», а уявлення про право носили релігійно-міфологічний характер. Правління права предстає в їхніх працях як протилежність беззаконню та анархії. Принцип законності як основоположний для життя суспільства-держави був вироблений вже в повчаннях семи афінських мудреців, зокрема Солона. Сократ же довів цю ідею до досконалості. Із його точки зору, вища справедливість полягає в покорі законам, яка приводить до єднання громадян, однодумності, впорядкованості та гармонії. Його послідовник Платон ставлення до законності розглядав як один з критеріїв поділу держав на правильні та неправильні: «…Вважається за краще, щоб володарював закон, а не хто-небудь із середовища громадян». Принцип правління права, а не людей, в закінченому вигляді був сформульований Арістотелем і Цицероном. Останній стверджував, що державою може вважатися тільки правове співтовариство.

Із сучасної точки зору античні уявлення про правління права мають істотну ваду, а саме – відсутність положень про права особи як ознаку та мету правової держави. Свобода та індивідуальні права, що виходять із неї розумілася тільки як колективна цінність, як якість властива не всім, а тільки вільним громадянам певного полісу.

Діячі ранньобуржузних революцій та епохи Просвітництва розробили ідеї про найважливіші компоненти правової держави, а саме – теорію прав людини і ідею розподілу влади.

Джон Лільберн (середина XVІІ ст.) вперше ввів в обіг поняття «права людини». Із його точки зору свобода слова, совісті, друку, петицій, торгівлі, рівність перед законом і судом, право власності складають природжені (надані не державою, а Богом і природою) права людини. Його сучасник Джеймс Гаррінгтон вперше використав термін «верховенство права». Джон Локк (друга половина XVІІ ст.) розробив вчення про гарантії забезпечення прав людини, якими є: законність, розподіл властей, право народу на опір незаконним проявам влади. Шарль Луї Монтеск’є обґрунтував ідею верховенства конституції в державі, ідею розподілу влади як гарантії проти тиранії.

Філософське обґрунтування ідеї правової держави традиційно пов’язують з ім’ям Іммануїла Канта. Відповідно до визначення Канта держава – це об’єднання великої кількості людей, підпорядкованих правовим законам.

Термін «правова держава» ввів до наукового і політичного обігу німецький вчений Карл Теодор Велькер (1813 р.), а Роберт фон Моль дав йому визначення: правова держава – це держава, заснована на закріпленні в конституції прав і свобод громадян та забезпеченні їх судового захисту (1829 р.).

Ідея правової держави одержала розвиток в роботах відомих вітчизняних юристів (Станіслав Дністрянській, Микола Палієнко). Так, з погляду українського юриста Богдана Кістяківського правова держава – це конституційна держава. «У конституційній державі влада, перетворюючись на правову, принципово відрізняється від влади в історично передуючих конституційній державі типах держави... У конституційній державі влада перестає бути фактично пануванням людей і перетворюється на панування правових норм».

У ХХ ст. ідея правової держави одержала нормативний вираз в конституціях багатьох сучасних країн. У Німеччині, Іспанії, Україні ідея правової держави закріплена безпосередньо, в конституціях інших держав (Австрія, Греція, Франція) вона одержала непряме закріплення. Але навіть там, де ідея правової держави формально не закріплена в конституції, вона фактично реалізується в правовому статусі особистості, системі та діяльності органів державної влади.