1.5. Компаративістика в системі юриспруденції

Компаративістика (порівняльне правознавство) – це метод вивчення правових систем різних держав шляхом зіставлення систем права, однойменних державних і правових інститутів, принципів права і правових норм. Одночасно компаративістика є галуззю юриспруденції та юридичною навчальною дисципліною.

Порівняльно-правовий метод дослідження відомий здавна, але засновником порівняльного правознавства як окремої галузі юриспруденції вважають французького просвітника XVIII ст. Шарля Луї Монтеск’є. У XIX ст. в європейських країнах виникли асоціації та товариства компаративістики, у 1900 р. в Парижі відбувся Перший Міжнародний конгрес порівняльного права, а в 1924 р. в Гаазі була створена Міжнародна академія порівняльного правознавства.

Метод порівняльного правознавства може застосовуватися як щодо діючого праву, так і щодо права, яке існувало у минулому. Порівняння однотипних явищ (галузей, інститутів, норм), що існували у різний час, називається діахронним. Проте найчастіше предметом порівняння є діючі правові системи та їхні компоненти. Таке порівняння називається синхронним. В юридичній науці і практиці розрізняють рівні порівняльного правового аналізу: макрорівень передбачає проведення порівняльних досліджень у рамках типів права, правових сімей або ж на рівні конкретних правових систем; мікрорівень передбачає проведення аналогічних досліджень на рівні правових категорій, інститутів, норм.

Порівняльне правознавство покликане зіграти величезну роль в оновленні юридичної науки та у виробленні нового міжнародного і національного права, що відповідає умовам сучасного світу. Об’єктивними чинниками, що обумовлюють і підкреслюють важливу роль і необхідність розвитку порівняльного правознавства, є: різноманіття правових систем сучасності; розвиток правових взаємозв’язків і розширення міжнародних, економічних, політичних, культурних та інших зв’язків між державами; поява на правовій карті світу правових систем нових незалежних держав; діяльність міжнародних організацій на основі міжнародного права з урахуванням особливостей національних систем права. Розвиток порівняльного правознавства визначається також настійною необхідністю поліпшити викладання та якість підготовки фахівців–юристів.

1.6. Функції теорії держави і права

Саме виникнення науки пов’язане із соціальною потребою в пізнанні навколишнього світу та систематизованих знань про нього. Ці знання необхідні для забезпечення мінливих умов життєдіяльності людини. Тому наука виконує визначені, їй іманентні функції.

Функції теорії держави і права – це основні напрями її впливу на розвиток юридичної науки та юридичної практики.

Гносеологічна (пізнавальна) функція теорії держави і права полягає в пізнанні правових явищ, як уже відомих, так і нових, у проникненні в глибинні проблеми їх сутності. Держава і право безперервно розвиваються; тому юридична теорія повинна “задовольняти” потреби суспільства в пізнанні характеру і спрямованості цих змін. У цьому сенсі роль юридичної теорії не обмежується тільки правознавством, але має й загальносоціальне значення. Вказана функція умовно може бути розділена на “підфункції”: онтологічну (констатуючу), інтерпретаційну (пояснювальну) та евристичну (пошукову). Інакше кажучи, теорія держави і права науково формулює державно–правові явища, пояснює їх суть і виявляє нові закономірності їхнього розвитку.

Методологічна функція виражається у формуванні понятійного апарату та методологічного інструментарію системи юридичних наук, створенні універсальної юридичної мови, що забезпечує одноманітність у класифікації та оцінці правових явищ фахівцями різних галузей права.

Прогностична функція теорії держави і права полягає у виробленні науково обґрунтованих прогнозів щодо перспектив і тенденцій розвитку права, правової системи, правознавства, “передбачення” того, яким якісним і кількісним змінам піддадуться існуючі політико-правові явища.

Практична (практико-орієнтуюча) функція теорії держави і права та юридичної науки в цілому полягає в тому, що результатом пізнавальної активності повинні бути вироблені та апробовані наукою рекомендації по вдосконаленню нормотворчої, правозастосовчої, інтерпретаційної, правоохоронної діяльності.