27.5. Релігійний тип правової системи

При класифікації правових систем багато як зарубіжних, так і вітчизняних учених виділяють особливий тип правової системи – релігійний. Головним критерієм виділення цього типу правової системи є державне визнання і забезпечення релігійних приписів. Історично багато релігій були вогнищами правоутворення і, кінець кінцем, державоутворення. Досить пригадати Синайське законодавство у стародавніх іудеїв або канонічне право в середньовічній Європі. Але в цей час в рамках релігійного типа правової системи виділяються тільки дві підсистеми – мусульманське та індуське право. До релігійного типу належать правові системи таких мусульманських країн, як Іран, Ірак, Пакистан, Судан та ін., а також індуське право громад Індії, Сінгапуру, Бірми, Малайзії та ін.

Характерні риси релігійного типу правової системи:

1) домінуюче місце в соціальному регулюванні займають не норми права, а релігійні норми. Головний творець права – Бог, а не суспільство або держава, тому юридичні приписи надані раз і назавжди, в них потрібно вірити і, відповідно, строго дотримуватись. Так, в мусульманському суспільстві норми ісламу мають пріоритет перед позитивним законодавством, а останнє повинне відповідати Корану;

2) джерелом права виступають священні книги: Коран, Сунна, Іджма, що розповсюджуються на мусульман, Шастри, Веди, Закони Ману, що діють відносно індусів, на основі яких створюються власне правові форми у вигляді тлумачень і коментарів. Релігійно-філософські ідеї ісламу, індуїзму грають роль принципів права.

Нормативні правові акти (законодавство) мають вторинне значення. Судова практика у власному сенсі слова не є джерелом права;

3) особливе місце в системі джерел права займають праці учених–богословів (доктрини), які конкретизують тлумачені першоджерела і покладаються в основу конкретних рішень;

4) правові норми не розчленовані з нормами релігії, а складають з ними синкретичну єдність. Так, норма мусульманського права розглядається як загальнообов’язкове правило поведінки, адресоване мусульманам Аллахом;

5) право не структуроване, а саме – відсутній звичний для романо-германського типу поділ права на приватне і публічне, на галузі та інститути. Наприклад, мусульманське право містить такі структурні спільності: правила здійснення релігійних обов’язків, право особистого статусу, деліктне право, регулювання майнових відносин;

6) у правовому регулюванні переважають зобов’язання, на відміну від систем європейського права, де переважають дозволи.

Релігійний тип правової системи є найменше схильним до зовнішнього впливу. Для цього типу права характерна стабільність, навіть консерватизм, а деколи і нетерпимість до інших впливів.

27.6. Традиційний тип правової системи

До сім’ї традиційного права відносяться правові системи низки країн Екваторіальної, Південної Африки та Океанії. При всій відмінності історичних особливостей виникнення і розвитку їх зближує заперечення західної ідеї права як основного регулятора суспільних відносин.

Система звичаєвого (традиційного) права – це форма регламентації суспільних відносин, заснована на державному визнанні тих соціальних норм, що склалися природним чином та увійшли до звички населення (звичаїв).

Звичай є найдавнішим джерелом права, відомим всім правовим системам, проте якщо в країнах романо-германського і англо-американського права він виконує лише другорядну роль, то в більшості африканських країн він був і продовжує залишатися основним регулятором суспільних відносин, особливо за межами міст.

Численні народності Африки мають свої звичаї, покликані забезпечити єдність, згуртованість соціальної групи (племені, роду, села), пошану до пам’яті предків, зв’язок з навколишньою природою, духами, іншими надприродними силами. Міфічний характер звичаїв, їх плюралізм, неформалізованість і розрізненість не дозволяють ефективно використовувати їх для створення національних правових систем по типу європейських.

Ознаки традиційного типа правової системи:

1) домінуюче місце в соціальному регулюванні займають не норми права, а звичаї і традиції, що мають, як правило, неписаний характер і передаються з покоління в покоління. Звичаї та традиції, що склалися природним чином і визнані державою, виступають як основне джерело права;

2) правові норми не розчленовані з нормами моралі, звичаїв і традицій, магічних уявлень, а складають з ними синкретичну єдність. Інакше кажучи, основна форма соціального регулювання в цих країнах – це мононорми;

3) звичаї і традиції регулюють відносини і захищають інтереси, в першу чергу, груп або співтовариств, а не окремих індивідів, як це властиво системам права країн Європи;

4) у соціальному регулюванні переважають зобов’язання і заборони (табу), на відміну від європейського права, де переважають дозволи;

5) центральною фігурою в системі соціальних відносин є жерці і старійшини, від розсуду яких багато в чому залежить вирішення конфліктів і інші правові акти;

6) процесуальною формою реалізації і застосування права виступають не юридична процедура, а ритуал і магічні обряди. Зокрема, тут дотепер використовується спосіб з’ясування істини шляхом звернення до духів предків, духам природи та інші незвичні для європейця дії;

7) метою судового розгляду є, як правило, примирення сторін, відновлення згоди в общині та забезпечення її згуртованості. Примирні процедури, інтерес до яких зростає нині у всьому світі, є внеском традиційного типа правової системи у правовий розвиток людства.

Період колонізації Африки створив передумови для запозичення сучасного законодавства, судової системи, але принципово не змінив правову свідомість більшості сільського населення, яке продовжує орієнтуватися на колишню систему цінностей. В даний час лідери незалежних африканських держав здійснюють систематизацію звичаїв домінуючих етнічних груп, включають їх до нормативних актів, але при цьому нерідко ігнорують звичаї етнічних меншин. Такі ж труднощі виникають при створенні судових органів влади та здійсненні судового процесу. Ці дії підвищують і без того конфліктний потенціал регіону.

Таким чином, сучасний стан правового розвитку Африки можна охарактеризувати як складний перехідний період визначення шляхів і способів взаємодії двох правових культур: законодавчо-прецедентної європейської та звичаєво-правової африканської.