Питання, завдання та тести для самоконтролю

1. Дайте визначення правовідносин, та охарактеризуйте їхні ознаки.

2. Наведіть приклади різних видів правовідносин.

3. Складіть схему структури правовідносин.

4. Проаналізуйте зміст правоздатності фізичної особи, керуючись ст.ст.24–26 Цивільного кодексу України.

5. Проаналізуйте зміст правоздатності та дієздатності юридичної особи, керуючись ст.ст.91–92 Цивільного кодексу України.

6. Дайте визначення суб’єктивного права, юридичного обов’язку та законного інтересу.

7. Визначте передумові виникнення правовідносин.

8. Складіть схему видів юридичних фактів за різними критеріями.

9. Знайдіть відповідність між стовпцями таблиці «Юридичні факти»

А. Юридичний вчинок	1. Досягнення повноліття
	2. Знахідка археологом скарбу
Б. Відносна подія	3. Реєстрація юридичної особи
	4. Постанова про притягнення як обвинуваченого
В. Проступок	5. Винахід велосипеду
	6. Розбій
Г. Абсолютна подія	7. Дрібне хуліганство
Д. Юридичний акт	8. Громадянство
Е. Злочин	9. Пожежа через коротке замикання
Є. Стан	10. Укладення договору оренди

10. Користуючись текстом Закону України «Про громадянство», наведіть приклади правостворюючих, правозмінюючих та правоприпиняючих юридичних фактів.

Нормативні джерела

Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. //http://portal.rada.gov.ua

Про громадянство України: Закон України від 18 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 13. — Ст. 65.

Додаткова література

Архипов С.И. Субъект права: Теоретическое исследование. – СПб.: Изд-во Р.Асланова Юридический Центр пресс, 2004. – 466 с.

Гревцов Ю.И. Правовые отношения и осуществление права. – Л.: Изд-во Ленингр.ун-та, 1987. - 128 с.

Гревцов Ю.И. Проблемы теории правового отношения. – Л.: Изд-во Ленингр.ун-та, 1981. – 83 с.

Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. – М. :Юрид. лит., 1984. – 144 с.

Кикоть Г. Проблема класифікації юридичних фактів у сучасній теорії права // Право України. – 2003. – №7. – С.29.

Кикоть Г. Юридичні факти у механізмі правового регулювання: проблеми теорії // Право України. – 2005. - №7. – С.109-111.

Мальков А.В. Законные интересы как правовая категория. – СПб.: Изд-во Р.Асланова «Юридический центр Пресс», 2004. – 357 с.

Матузов Н.И. Общие правоотношения и их специфика //Правоведение. – 1976. – № 3. – С. 23-33.

Мотовиловкер, Е. Я. Законный интерес и субъективное гражданское право //Правоведение. -2005. - № 2. - С. 210-217.

Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид.лит., 1974. – 348 с.

Харитонова О.І. Деякі проблеми загальної теорії правовідносин // Актуальні проблеми держави і права. – Вип.21. – Одеса: Юрид.літ, 2003. – С.75-83.

Чувакова А.М. Идентификация юридических фактов // Юридический вестник. – 2002. – №3. – С.82-86.

Розділ 21. Правова поведінка

21.1. Правова поведінка, її ознаки та види

Поведінка людей є надзвичайно різноманітною. Вона має різні форми вирази, інтенсивність, мотиви, цілі, наслідки. З позицій права поведінка людини може бути оцінена по-різному. Окремі відносини людей знаходяться поза сферою правового регулювання, а тому взагалі не оцінюються правом (відносини любові, дружби тощо). Вони піддаються лише моральній оцінці. Найбільший інтерес для юридичної науки і практики представляє поведінка людей у сфері дії права, тобто поведінка, врегульована правом. Така поведінка називається правовою.

Правова поведінка – це передбачена нормами об’єктивного права соціально значуща свідомо-вольова поведінка індивідів або їхніх об’єднань, яка, як правило, спричиняє або здатна спричинити певні юридичні наслідки.

Ознаки правової поведінки:

1) передбаченість нормами права, тобто ця поведінка, що знаходиться у сфері дії юридичних норм. Моделі правової поведінки по-різному відбиті в правових нормах: одні правом заохочуються як соціально корисні, інші забороняються як соціально шкідливі;

2) соціальна значущість. Вчинки людей, що не впливають на суспільні відносини, є, як прийнято вважати, байдужими для права. Наприклад, відносини людини до релігії не відносять до актів правової поведінки – воно мають значення тільки для індивіда, а відносини власності є значущими і для індивіда, і для його найближчого оточення, партнерів по бізнесу, кінець кінцем – для всього суспільства;

3) вольовий і свідомий характер. Право здатне впливати тільки на таку поведінку людей, яка носить свідомий характер і контролюється волею людини. І навпаки, правова поведінка неминуче опосередкована рівнем правосвідомості індивіда, в правовій поведінці зовнішнім чином виявляється відносини індивіда до права;

4) здатність правової поведінки викликати юридичні наслідки. Як юридично значуща дія або бездіяльність правова поведінка є юридичним фактом – підставою виникнення, зміни або припинення правовідносин. Навіть дотримання правових заборон, яке зовні не виявляється, відбувається непомітно для суспільства, має загальні юридичні наслідки, які виявляються на рівні правопорядку.

По своєму характеру і правовим наслідкам правова поведінка підрозділяється на два основні види:

1) правомірна поведінка – відповідне розпорядженням права;

2) неправомірна поведінка (правопорушення) – що порушує розпорядження права.

На межі цих основних видів правової поведінки знаходяться:

3) зловживання правом – правомірна, але соціально шкідлива поведінка;

4) об’єктивно неправомірне діяння – неправомірне, соціально шкідливе діяння, що не містить складу правопорушення.

21.2. Правомірна поведінка, її ознаки і види

Правомірна поведінка – це поведінка, яка відповідає приписам правових норм.

Ознаки правомірної поведінки:

1) відповідність праву. Правомірна поведінка «одягнена» в юридичну форму, здійснюється на основі норм і принципів права;

2) соціальна корисність. Правомірна поведінка позитивно оцінюється з боку індивідів, суспільства і держави і відповідає їхнім інтересам. Акти правомірної поведінки не порушують прав і свобод інших людей, правопорядок в цілому. Правомірна поведінка дозволяє досягти поставленої людиною мети в рамках права, за допомогою правових засобів;

3) передбачуваність. Дії правослухняної людини легко спрогнозувати, що дозволяє, у свою чергу, планувати у відповідь дії;

4) масовість. У демократичній правовій державі, в нормальних умовах правомірна поведінка властива переважній більшості людей, інакше суспільство перестало б нормально функціонувати;

5) добровільність і свідомість. Зводиться до вибору людиною варіанту поведінки. Основна маса населення поводиться правомірно через особисті переконання, розуміння вигод правомірної поведінки, звички, а не тільки через острах можливої юридичної відповідальності;

6) активність. Передбачає самостійність цивільної та етичної позиції людини, усвідомлення нею соціальних наслідків своїх вчинків, порівняння власних інтересів з інтересами інших людей, суспільства в цілому.

При цьому потрібно враховувати, що рівень добровільності, свідомості і активності неоднаковий у різних людей.

Ознака добровільності правомірної поведінки є критерієм для розмежування добровільної і вимушеної правомірної поведінки. Добровільна правомірна поведінка спирається на внутрішні позитивні правові переконання суб’єкта. Вимушена правомірна поведінка на відміну від добровільної характеризується як вибір варіанту поведінки, який формально відповідає приписам правових норм, але розходиться з внутрішніми переконанням і звичками суб’єкта.

Мотиви правомірної поведінки є різноманітними: розуміння громадського обов’язку, підпорядкування особистого інтересу суспільному, турбота про близьких, звичка, страх перед покаранням, егоїстичні прагнення, міркування, кар’єристів, і т.п. За мотивами та ступенем активності добровільну правомірну поведінку розділяють на соціально-активну (принципову) і звичну, а вимушену – на конформістську і маргінальну:

1) соціально-активна. Це вища форма правомірної поведінки, властива людям з високим рівнем правосвідомості. Мотивом соціально-активної поведінки є пошана суб’єкта до права, його переконаність в необхідності і доцільності слідування праву. Правосвідомість і поведінка такої людини знаходяться в повній гармонії. Правова активність – це внутрішньо усвідомлена, цілеспрямована, суспільно корисна, ініціативна діяльність суб’єктів у сфері права. Об’єктивна сторона правової активності містить не тільки суспільно корисне, позитивно-результативне діяння, а головне – ініційоване суб’єктом. Суб’єктивна ж сторона характеризується не тільки усвідомленням потреб і інтересів в ініціативній діяльності, але і готовністю суб’єкта до неї.

Соціально-активна поведінка передбачає не тільки віру в справедливість закону, але і конструктивно-критичне до нього ставлення. Соціально-активна особа докладе всі зусилля для зміни або скасування законів недосконалих, або таких, що суперечать ідеям права. Такий вид правомірної поведінки повинен бути властивий особам, що посідають відповідальні посади, вищим посадовцям, депутатам парламенту, лідерам суспільних рухів, політичних партій, керівником організацій.

Цей вид поведінки є найбільш соціально значущим, бо пов’язаний з реалізацією не тільки особистого, але й суспільного інтересу, з боротьбою за реальне утвердження в житті принципів права, законності, правопорядку;

2) звична. Така поведінка заснована не стільки на знанні права і пошані до нього, скільки на силі звички і життєвому досвіді. Така людина не дуже замислюється над приписами права, діє за інерцією, слідуючи стереотипу, що склався. Люди, для яких властивий цей тип поведінки, звичайно не проявляють зайвої соціальної активності, проте до права ставляться свідомо і позитивно. Такий вид правомірної поведінки є найбільш поширеним у цивілізованому суспільстві;

3) конформістська (від лат. conformis – подібний, згідний). Людина слідує не своїм переконанням або звичкам, а копіює дії свого оточення, діє «як усі». Це пристосування своєї поведінки до дій і переконань свого соціального оточення (колег по роботі, начальства, групи, родичів), а також слідування нормам права через наслідування більшості. Для конформістської поведінки характерні: відсутність власної позиції, байдуже ставлення до права, пристосування до навколишньої дійсності, підпорядкування групі, начальству, неформальному лідеру, ситуативність поведінки, сприйнятливість до психологічного тиску та маніпуляції.

Цей вид поведінки характерний для соціальних груп з недостатньо розвиненими правовою культурою і правосвідомістю (наприклад, для неповнолітніх). Небезпека конформістської поведінки полягає в тому, що у людини відсутня тверда і чітка особиста установка на дотримання права. При зміні ситуації (перехід поведінки оточення від правомірної до неправомірної) можлива аналогічна зміна правової установки з правомірної на неправомірну;

4) маргінальна (від лат. marginalis – прикордонний, проміжний). Людина діє правомірно унаслідок особистого розрахунку, страху перед покаранням, розуміння вигідності законослухняності. Проте її індивідуальна правосвідомість розходиться з приписами правових норм. Як правило, така поведінка властива людям, що не знайшли себе в суспільстві (через складність долі, інвалідність, попереднє засудження, відсутність здібностей, виключно завищені амбіції та домагання). Особи з маргінальною поведінкою будь-якої хвилини можуть легко переступити закон, у разі зручної ситуації порушити правові вимоги. Маргінальну поведінку як правило, супроводжують апатія, агресивність, незадоволеність обстановкою, що склалася.

Слід підкреслити, що правомірна поведінка не перестає бути правомірною тому, що її суб’єктивну сторону складають соціально засуджувані мотиви, якщо останні не виражаються в заборонених правом діяннях.

Залежно від соціальної значущості того або іншого варіанту поведінки виділяють:

1) соціально належна (наприклад, захист Вітчизни, виконання трудових обов’язків тощо). Варіанти такої поведінки закріплюються в імперативних нормах права у вигляді обов’язків;

2) соціально бажана для суспільства (наприклад, участь у виборах, вступ до браку, оскарження неправомірних дій посадовців). Вказана поведінка закріплюється не як юридичний обов’язок, а як суб’єктивне право. Варіанти такої поведінки закріплені в диспозитивних, дозвільних нормах;

3) соціально допустима (наприклад, розлучення подружжя, страйк, часта зміна роботи тощо). Суспільство не зацікавлене в їх поширеності, проте ці дії є правомірними.

Правомірна поведінка у всіх її видах є запорукою стабільності і суспільного спокою. У цьому полягає її головна соціальна цінність.

21.2. Правопорушення, його ознаки і види

Правопорушення є прямою протилежністю правомірній поведінці.

Правопорушення – це протиправне, винне, таке, що завдає шкоди особі, суспільству або державі, діяння деліктоздатної особи, за яке передбачена юридична відповідальність.

Ознаки правопорушення:

1) протиправність. Правопорушення суперечить конкретному правовому припису і є невиконанням обов’язку або порушення заборони;

2) винність. Винність як ознака правопорушення виявляється у внутрішньому ставленні суб’єкта до здійснюваного ним діяння та його наслідків. Правопорушенням є лише діяння, вчинене умисно або по необережності;

3) шкідливість, тобто нанесення шкоди особі, суспільству, державі, природі або, у ряді обумовлених законом випадків – реальна загроза нанесення такої шкоди. Юридично шкідливість виражається у перешкоджанні до використання суб’єктивних прав, невиконанні юридичних обов’язків, порушенні заборон. Фактично шкідливість правопорушення полягає у завданні фізичної, матеріальної або моральної шкоди правоохоронюваним інтересам;

4) правопорушення – це завжди діяння (акт поведінки), яке має форму дії або бездіяльності. Образ думки, переконання, установки, якими б антигуманними або зловмисними вони не були – некарані;

5) відповідальним за правопорушення може бути тільки особа, здатна нести відповідальність за свої дії (деліктоздатна особа);

6) караність. За правопорушення передбачені конкретний вигляд і міра юридичної відповідальності, хоча не завжди реально вона застосовується до правопорушника.

Залежно від ступеня небезпеки правопорушення і заподіяної ними шкоди правопорушення розділяють на злочини і проступки.

Злочини – суспільно небезпечні правопорушення, що посягають на найбільш значущі соціальні цінності (життя, здоров’я індивіда, власність, національну безпеку, громадський порядок тощо). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.

Проступки – суспільно шкідливі правопорушення (порушення трудової дисципліни, порушення правил торгівлі, невиконання цивільно–правового договору тощо).

Залежно від виду юридичної відповідальності виділяють:

1) кримінальні правопорушення (злочини) – це передбачені кримінальним законом суспільно-небезпечні, винні, карані діяння (дія або бездіяльність), що посягають на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і суспільну безпеку, довкілля, конституційний лад України. Вичерпний перелік злочинів міститься в Кримінальному кодексі України.

У вітчизняній юриспруденції останніми роками дискутується питання про виділення поряд із злочинами кримінальних проступків. Під ними розуміють діяння, що посягають на об’єкт, який охороняється кримінальним правом, але через свою малозначність не представляють суспільної небезпеки. Такий вид правопорушень виділяється в Англії, ФРН, США;

2) адміністративні правопорушення (проступки) – це протиправні, винні діяння, що посягають на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яке законодавством передбачена адміністративна відповідальність.

Основні критерії, що дозволяють відрізнити адміністративне правопорушення від злочину, аналогічного за об’єктом посягання: відсутність тяжких наслідків і менший розмір матеріального збитку;

3) цивільно-правові правопорушення (проступки) – відрізняються від інших специфічним об’єктом посягання, яким є майнові і пов’язані з ними особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного, трудового, земельного і сімейного права. Зовні вони виражаються в неналежному виконанні договірних зобов’язань, у заподіянні майнової або моральної шкоди;

4) дисциплінарні правопорушення (проступки) – це протиправні діяння, що порушують внутрішній розпорядок діяльності підприємств, установ і організацій (прогул, запізнення на роботу, пропуски учбових занять, невиконання розпоряджень адміністрації тощо);

5) матеріальні правопорушення (проступки) – це винне спричинення матеріального збитку працівником працедавцю – тобто, підприємству, установі, організації (поломка устаткування, знищення сировини тощо);

6) процесуальні правопорушення (проступки) – це порушення встановленої законом процедури відправлення правосуддя, провадження в юридичних справах, видання правозастосовчого акту (нез’явлення свідка за викликом особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду, порушення порядку і форми видання правозастосовчих та юрисдикційних актів – вироків і рішень суду, постанов слідчого тощо);

7) конституційні правопорушення (проступки) – невиконання або перевищення повноважень, порушення закріпленого конституцією порядку організації і діяльності органів державної влади і глави держави, органів місцевого самоврядування (наприклад, видання правового акту, що виходить за межі компетенції державного органу, або що суперечить конституції і законам країни, зловживання владою, що не має ознак злочину тощо);

8) міжнародні правопорушення – дії або бездіяльність суб’єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права або власним зобов’язанням і заподіюють шкоду іншому суб’єкту, групі суб’єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству. За ступенем суспільної загрози вони підрозділяються на:

– найтяжчі – злочини, які ставлять під загрозу світовий правопорядок в цілому (геноцид, підготовка та ведення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни тощо);

– серйозні – правопорушення, які хоча й не створюють безпосередньої загрози миру та безпеці, але все ж торкаються їх суттєвих інтересів (забруднення довкілля, державне піратство, виробництво або передача іншій країні заборонених видів зброї);

– ординарні – правопорушення, які торкаються інтересів окремих держав (порушення кордонів виключної морської економічної зони, порушення угод щодо розподілу водних ресурсів прикордонних річки або озера).

У деяких країнах особливо виділяють статусні правопорушення – правопорушення, карані тільки у разі здійснення їх неповнолітніми (вживання спиртних напоїв, перебування зовні удома в нічний час, прогули уроків тощо).

21.3. Юридичний склад правопорушення

Склад правопорушення – це система елементів правопорушення. Її повнота і цілісність є необхідною умовою для притягнення особи до юридичної відповідальності. До складу правопорушення входять:

1) суб’єкт правопорушення – деліктоздатна особа. В основному правопорушення здійснюють фізичні особи (а злочини – виключно фізичні особи), але суб’єктом цивільного проступку може виступати також юридична особа. Суб’єктом міжнародного злочину або проступку може бути держава;

2) об’єкт правопорушення – суспільні відносини, соціальні блага, цінності, права і свободи особи, інтереси держави, природне середовище, на які посягає правопорушник. Виділяють загальний і конкретний об’єкт правопорушення. Загальний об’єкт – це сукупність всіх суспільних відносин і соціальних цінностей, що охороняються правом. Конкретний об’єкт – це визначені для кожного випадку матеріальні і нематеріальні блага і цінності (природне середовище, власність, життя, здоров’я, честь, гідність), а також відносини, що виникають з приводу володіння ними;

3) суб’єктивна сторона правопорушення – психічне відносини особи до здійснюваного їм протиправного діяння і його негативних наслідків. Головний елемент суб’єктивної сторони – вина у формі умислу або необережності.

Умисел в свою чергу підрозділяється на:

– прямий умисел – особа усвідомлює неправомірність своєї поведінки, передбачає настання шкідливих його наслідків і бажає їх настання;

– непрямий умисел – особа усвідомлює неправомірність своєї поведінки, передбачає настання шкідливих його наслідків, не бажає, але свідомо допускає їх настання.

Необережність виступає в якості:

– самовпевненості – особа усвідомлює неправомірність своєї поведінки, передбачає настання шкідливих наслідків, але легковажно розраховує на їх запобігання;

– недбалості – особа не усвідомлює або недостатньо усвідомлює неправомірність своєї поведінки, не передбачає шкідливих наслідків, хоча при необхідній передбачливості повинна була усвідомлювати суспільну небезпеку діяння і передбачати шкідливі наслідки.

Факультативними (необов’язковими) елементами суб’єктивної сторони є мотив і мета правопорушення. Вони враховуються при кваліфікації правопорушення і визначенні міри відповідальності тільки в тому випадку, якщо це прямо вимагається приписом правової норми. Наприклад, ч.2 ст.115 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність за вбивство з метою приховати інший злочин. За наявності такої мети в конкретному випадку вбивство кваліфікуватиметься саме за цією правовою нормою.

Відповідальність за цивільну проступок може наступати і за відсутності вини (у випадках, спеціально обумовлених законом);

4) об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішня характеристика правопорушення, що включає протиправне діяння (дія або бездіяльність), його шкідливі наслідки (результат діяння, наприклад, смерть людини, шкода здоров’ю, матеріальна шкода) і причинно-наслідковий зв’язок між діянням та його шкідливим результатом. Місце, час, спосіб, обстановка вчинення правопорушення – це факультативні елементи об’єктивної сторони, які враховуються при кваліфікації діяння тільки у випадках, прямо вказаних в правовій нормі. Наприклад, для кваліфікації діяння як розбою місце і час не мають значення, а для кваліфікації діяння як контрабанди місце вчинення злочину (державний кордон) є обов’язковою ознакою: у іншому місці контрабанду вчинити неможливо.

21.4. Зловживання правом

Зловживання правом – це соціально шкідлива поведінка суб’єкта, яка здійснюється в рамках правових норм. Суб’єктивне право є мірою поведінки, має свої межі, а проблема зловживання правом якраз і пов’язана з можливістю виходу управомоченого суб’єкта в своїй поведінці за ці межі. Тому може йтися тільки про зловживання суб’єктивним юридичним правом, а не об’єктивним правом.

Тлумачення терміну «зловживання» приводить до висновку, що він позначає використання чого-небудь у зло. Воно достатньо поширене на практиці. Може йтися про зловживання конституційними правами і свободами, батьківськими правами, посадовими повноваженнями, цивільними і процесуальними правами.

Ознаки зловживання правом:

1) наявність у суб’єкта суб’єктивного права;

2) діяльність суб’єкта по реалізації цього права;

3) використання суб’єктивного права всупереч його соціальному призначенню і спричинення цим використанням шкоди суспільним інтересам або інтересам інших осіб;

4) відсутність правопорушення, тобто порушення конкретних юридичних заборон або невиконання обов’язків.

Оцінка зловживання правом в літературі неоднозначна. Багато авторів трактують зловживання правом як правопорушення, але подібний висновок не цілком адекватно відображає його зміст, оскільки правопорушення є протиправним діянням, а зловживання правом – це діяння в рамках права, хоч і таке, що має асоціальний характер. Разом з тим суперечність соціальному призначенню права не дає підстав і для характеристики зловживання правом як поведінки правомірної, бо остання є завжди соціально корисно. Даний феномен слід розглядати як самостійний вид правової поведінки, девіантної (що відхиляється) щодо права.

Існує проблема юридичного реагування на зловживання правом. Вона безпосередньо пов’язана зі встановленням певних юридичних меж, що позначають межі допустимої поведінки особи при реалізації права. У різних системах права різними способами (в основному за допомогою заборон) фіксується негативна реакція законодавця на зловживання правом. Так, ст. 103 Земельного кодексу України встановлює, що власники і користувачі земельних ділянок зобов’язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, користувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням. Така поведінка трактується Земельним кодексом як неприпустимий вплив.

Ст.13 Цивільного кодексу України встановлює не тільки заборону ряду дій, що кваліфікуються як «зловживання правом» (не допускаються дії особи, що здійснюються з умислом заподіяти шкоду іншій особі, використання цивільних прав в цілях неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним положенням на ринку, а також недобросовісна конкуренція), але й реагування на них. У разі недотримання особою вказаних вимог суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами.

Мусульманська правова доктрина, ґрунтуючись на принципі утримання від усякого користування, здатного завдати збитку іншому, повністю забороняє власнику зловживати своїм правом власності, безцільно знищувати майно, без приводу брутально поводитися із своїми тваринами. У сфері сімейного права чоловікові забороняється зловживати правом на розлучення.

Зловживання правом може перерости у правопорушення, якщо суб’єкт, що зловживає своїм суб’єктивним правом, повноваженнями, статусом, заподіє істотну шкоду інтересам, що охороняються правом. Наприклад, законодавством передбачена кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим положенням, яке заподіяло істотну шкоду правам і інтересам, що кримінально-охороняються.

21.5 Об’єктивно протиправне діяння

Об’єктивно протиправне діяння – це протиправне, соціально шкідливе діяння фізичної або юридичної особи, що не містить складу правопорушення, але, при цьому викликає негативну юридичну реакцію з боку держави.

Ознаки об’єктивно протиправного діяння:

1) суперечність правовим розпорядженням;

2) шкода, що наноситься правоохоронюваним інтересам;

3) відсутність складу правопорушення (суб’єкта та/або суб’єктивної сторони). У теорії права було давно відмічено, що не кожне протиправне діяння є правопорушенням в тому сенсі, що не завжди воно містить склад правопорушення. Наприклад, такою є протиправна поведінка, не контрольована свідомістю і волею людини (наприклад, поведінка малолітніх дітей, недієздатних осіб, осіб, що знаходяться в несвідомому стані). Вона не може вважатися правопорушенням (оскільки немає суб’єкта, відповідно, немає суб’єктивної сторони, а значить і складу правопорушення), хоча юридично значущою вона може бути. Наприклад, заподіяння шкоди малолітньою дитиною не можна розглядати як правопорушення, але юридичне значення така дія має і тягне застосування заходів юридичної відповідальності щодо батьків або опікунів (ст.1778 Цивільного кодексу України). Вчинення суспільно небезпечного діяння особою, що перебувала у стані неосудності або обмеженої осудності, тягне застосування до неї примусових заходів медичного характеру (ст.93 Кримінального кодексу України).

З іншого боку, цивільному праву відомий інститут безвинної відповідальності особи, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, а саме пов’язану з використанням, зберіганням або триманням транспортних засобів, механізмів і устаткування, використанням, зберіганням хімічних, вибухових і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких тварин, службових собак і собак бійцівських порід. Особа, що здійснює діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за заподіяну шкоду, якщо не доведе, що шкода була спричинна унаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (ст.1187 Цивільного кодексу України). Таким чином, в цьому випадку відсутня суб’єктивна сторона правопорушення –вина особи, на яку покладається відповідальність;

4) негативна реакція з боку держави (примусове відшкодування шкоди, примусові заходи медичного характеру, примусові заходи виховного характеру).

Юридичне реагування держави на об’єктивно протиправне діяння має різну природу і різні цілі.

Основним видом державного примушення, вживаного за здійснення об’єктивно–протиправного діяння, є відшкодування матеріальної шкоди, що є різновидом правовідновної юридичної відповідальності. Необхідність притягнення до відповідальності невинного причинителя шкоди викликається не потребою засудження і перевиховання останнього, а доцільністю відновлення ущемленого права, порушених суспільних відносин.

Примусові заходи медичного характеру направлені на попередження здійснення суспільно небезпечних діянь особами, що перебувають в стані неосудності або обмеженої осудності.

Примусові заходи виховного характеру, які застосовуються до малолітніх як альтернатива кримінальної відповідальності, направлені на їх перевиховання.

21.6. Причини правопорушень

Причини правопорушення – це об’єктивні і суб’єктивні чинники, що спонукують особу до вчинення правопорушення.

До об’єктивних чинників вчинення правопорушень сучасна наука відносить обставини, не залежні від індивіда (наприклад, соціальні проблеми у вигляді безробіття, бідності, а також низький рівень правової культури, недоліки в роботі державних органів, зловживання владою, недосконалість законодавства).

Суб’єктивні чинники здійснення правопорушень пов’язані з правосвідомістю особи, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання індивідом вимог закону, неповага до права і закону, психологічна установка на протиправну поведінку).

Причини правопорушень відвіку цікавили філософів і юристів, але і тепер вони не мають однозначного пояснення. Існує декілька теорій причин неправомірних видів поведінки.

Теологічна теорія (розвинена, головним чином, в християнстві) бачить причину правопорушень в недосконалості світу, який є ареною боротьби Бога і диявола. Бог і диявол ведуть спір за людину, за душу людини. Бог звертається до кращих і світліших проявів людської душі, а диявол спокушає різноманітними спокусами. Піддавшись дияволу і опинившись у владі одного або декількох смертних гріхів, людина ступає на шлях порушення як божественних, так і людських законів.

З цієї теорії витікає, що єдиний шлях усунення правопорушень – це релігійне виховання людини, покаяння тих, що порушили Божі заповіді.

Метафізична теорія (старогрецькі мислителі, німецький філософ ХІХ ст. Артур Шопенгауер) стверджує, що причини правопорушень лежать за межами людини і людського світу. Людиною керують деякі безособові сили (доля, світова воля), перебороти які вона не в змозі. Причому, ці надприродні сили, як правило, або дуалістичні і сполучають в собі добро і зло, або відкрито ворожі добру. Так, Світова Воля у Шопенгауера виступає як сліпа і зла сила, що перетворює людину на подібність тигра або гієни. Лише охоронна функція права і держави запобігає самознищенню людства.

Перспективи подолання правопорушень з погляду цієї теорії дуже песимістичні. Людство повинне примиритися з недосконалістю світового порядку і всього лише спробувати зменшити прояви зла.

Антропологічні теорії (італійський криміналіст XІХ ст. Чезаре Ломброзо, австрійський лікар-психіатр ХХ ст. Зігмунд Фрейд) пояснюють причини правопорушень психофізіологічними властивостями людини: спадковістю, комплексом неповноцінності, душевною хворобою і психічними аномаліями. З погляду прихильників цього підходу до причин правопорушень, правопорушення – це не стільки юридична проблема, скільки проблема психології, психіатрії і медицини. Правопорушник потребує лікування, психологічної допомоги, а найбільш небезпечних злочинців потрібно ізолювати від суспільства.

Соціологічні теорії (утопіст-соціаліст Томас Мор, юрист епохи Просвітництва Чезаре Беккаріа, юристи соціологічного, зокрема – марксистського напряму) бачать причини правопорушень в різноманітних суспільних явищах. Так, Мор вважав головною причиною правопорушень власність. Беккаріа вважав причиною порушення законів бідність, різку майнову нерівність, несправедливий характер правових і державних інститутів. Марксисти розглядали правопорушення як породження класового суспільства.

Сучасні прихильники соціологічного підходу виділяють декілька чинників-причин правопорушень: дегуманізація людини і суспільства в цілому в результаті науково-технічної революції; наростаючий розрив між бідністю більшості і розкішшю меншини; міжнаціональні суперечності; руйнування традиційних суспільних зв’язків в результаті урбанізації, міграційних процесів, економічної і професійної конкуренції. Неоднакове положення соціальних спільнот (класів, шарів, груп) в системі суспільних відносин, в соціальній структурі суспільства обумовлює соціально-економічна нерівність, відмінності (і вельми істотні) в реальних можливостях задовольнити свої потреби. Це не може не породжувати заздрість, незадоволеність, соціальні конфлікти, протестні реакції, що приймають форму різних девіацій.

Соціологічні теорії правопорушень є найбільш популярними і містять найбільш реалістичну програму протидії правопорушенням. Правопорушення завжди складатимуть елемент суспільного життя, але їх можна мінімізувати, навіть запобігти шляхом цілеспрямованих соціальних і державних заходів. Наприклад, соціальна політика держави, направлена на подолання бідності, сприяє зменшенню кількості майнових злочинів.

Правильне встановлення причин певних правопорушень – неодмінна умова їх профілактики і зниження загального рівня протиправної поведінки.

Питання, завдання та тести для самоконтролю

1. Дайте визначення правової поведінки.

2. Складіть схему видів правової поведінки.

3. Охарактеризуйте основні види правомірної поведінки.

4. Дайте визначення правопорушення та охарактеризуйте його ознаки.

5. Складіть схему юридичного складу правопорушення.

6. Дайте визначення зловживання правом. Чим зловживання правом відрізняється від об’єктивно противоправного діяння?

7. Знайдіть відповідність між стовпцями таблиці «Правопорушення та об’єктивно протиправне діяння»

А. Цивільно–правовий проступок	1. Десятилітній футболіст випадково розбив м’ячем віконне скло у чужій квартирі
Б. Конституційний проступок	2. П’яний водій, перебільшивши швидкість, збив людину і зник. Потерпілий помер
В. Процесуальний проступок	3. Громадянин опублікував у газеті неправдиві відомості про чесну людину
Г. Дисциплінарний проступок	4. Свідок без поважних причин не з’явився за викликом дізнавача
Д. Адміністративний проступок	5. Робітник без поважних причин був відсутній на робочому місці протягом чотирьох годин
Е. Злочин	6. Міська рада ухвалила рішення, яке виходить за межі її компетенції
Є. Об’єктивно протиправне діяння	7. Старшокласник, стоячи у черзі за квитками до кінотеатру, нецензурно лаявся

8. Користуючись текстом Загальної частини Кримінального кодексу України, визначте класифікацію злочинів.

9. Охарактеризуйте основні теоретичні уявлення про причини правопорушень.