19.4. Стадії застосування права

Застосування права є єдиним і разом з тим складним процесом, що має початок і закінчення. Воно складається з декількох логічно пов’язаних між собою стадій, в рамках кожної з яких вирішуються конкретні організаційні та дослідницькі завдання. Прийнято виділяти три основні стадії застосування права:

1) встановлення фактичної основи справи. В ході цієї стадії встановлюються і досліджуються тільки факти і обставини, передбачені нормами права, тобто такі, що є юридично значущими. Збір інформації відбувається за допомогою документів, свідчень свідків, речових доказів, висновків експертиз тощо. З’ясування об’єктивної істини у справі можливо тільки тоді, коли фактичні обставини зібрані та проаналізовані з достатньою повнотою і достовірністю. Не менш важливою вимогою є законність методів збору інформації;

2) встановлення юридичної основи справи. На другій стадії правозастосовувач вибирає галузь, інститут і норму права, які регулюють ці суспільні відносини, перевіряє достовірність тексту норм права, їхні межі дії в часі, в просторі і за колом осіб, з’ясовує сенс і зміст юридичних приписів, кваліфікує ситуацію, що вимагає вирішення, тобто дає їй юридичну оцінку;

3) рішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення. На третій стадії ухвалюється рішення і створюється правозастосовчий акт. Саме в рамках цього етапу правозастосовчого процесу вирішується доля цієї справи і від того, які висновки будуть сформульовані в ході рішення, залежить подальший розвиток правовідносин.

Встановлення фактичної і встановлення юридичної основи справи виступають немовби підготовчими стадіями застосування норм права. Ухвалення рішення є завершальною і разом з тим основною стадією. Після цього рішення повинно бути виконано і конкретні суспільні відносини реально врегульовані.

Поняття «стадії застосування права» є логічною конструкцією. У реальній практичній діяльності стадії правозастосування можуть співпадати. Наприклад, інспектор дорожньо-патрульної служби встановлює факт перевищення швидкості водієм автомобіля, дає йому юридичну оцінку, кваліфікуючи його як правопорушення, і виносить рішення про зупинку автомобіля і попередження водія про неприпустимість правопорушень. Всі ці стадії застосування права в часі відбуваються практично вмить.

19.5. Основні вимоги правильного застосування права

Правозастосовча діяльність повинна здійснюватися відповідно до визначених, загальновизнаних принципів – вимог правильного застосування права. Найважливішими з них є:

1) вимога законності. Ця вимога включає декілька компонентів. По–перше, рішення у справі повинно виноситися правозастосовувачем в рамках своєї компетенції. По-друге, правозастосовувач зобов’язаний засновувати рішення на нормах права, точно слідуючи їх змісту, не ухиляючись (навіть під слушними приводами) від застосування норми, що відноситься до справи. По-третє, суб’єкт правозастосовчої діяльності повинен діяти відповідно до встановленої процедури;

2) вимога обґрунтованості означає повне виявлення, ретельне вивчення і використання всіх матеріалів, що відносяться до справи, ухвалення рішення тільки на основі достовірних, добре перевірених, не підлягаючих сумніву фактів;

3) вимога доцільності означає урахування конкретних умов застосування норми права, взяття до уваги специфіки ситуації, що склалася, у момент винесення рішення. Норма права не може включати всіх конкретних деталей ситуації, що вимагає рішення, тому правозастосовувач повинен вибрати найбільш оптимальний (економний та ефективний) варіант реалізації правових розпоряджень. Особливо слід зазначити, що мотив доцільності не повинен суперечити вимозі законності;

4) вимога справедливості виявляється в тому, що правозастосовувач зобов’язаний неупереджено підходити до дослідження обставин справи і до її учасників. Ухвалене правозастосовувачем рішення повинне відповідати не тільки букві, але й духові закону, тобто узгоджуватись із принципами моралі та загальнолюдськими цінностями.

Правильне застосування права сприяє ефективному захисту прав і свобод людини, зміцненню законності та стабілізації правопорядку, підвищує авторитет державних органів та їхніх посадовців.