Гештальтпсихологія

Гештальтпсихологія — напрямок у зарубіжній психології, що виник у Німеччині в 20—30-х роках XX ст., заснована Максом Вертгеймером в 1912 р. Основними представниками цього напряму були німецькі психологи М. Вертгаймер, В. Келлер, К. Коффка та ін. Вони висунули тезу про необхідність вивчення психіки з погляду цілісних структур (гештальтів). Основну увагу гештальтпсихологія приділила дослідженню вищих психічних функцій людини (сприймання, мислення та ін.) як цілісних структур, первинних стосовно своїх елементів.

Основні теоретичні положення. Постулат гештальтпсихології звучить так: первинними даними психології є цілісні структури (гештальти), що практично не виводяться з компонентів що їх утворюють. Гештальтам притаманні закони, зокрема, «закон групування», «закон відношення» (фігура/фон).

Гештальтпсихологія з’явилася завдяки німецьким психологам, що висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур — гештальтів. Виступаючи проти висунутого психологією принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них складних психологічних феноменів, вони запропонували ідею цілісності образу й неможливості зведення його властивостей до суми властивостей його елементів. На думку теоретиків, предмети, що складають наше оточення, сприймаються не у вигляді окремих об’єктів, а як організовані форми. Сприйняття не зводиться до суми відчуттів, а властивості фігури не описуються через властивості частин. Власне гештальт являє собою функціональну структуру, що впорядковує різноманіття окремих явищ.

Гештальти— це цілісні просторово-наочні форми (структури) представлення в людській свідомості предметів, що сприймаються людиною. Властивості гештальтів неможливо зрозуміти шляхом сумування властивостей їх частин. Гешта́льти— це цілісні структури, які формується згідно з фізіологічними процесами мозку у свідомості людини при сприйнятті об'єктів або їхніх образів.

Прикладом є мелодія, яку людина впізнає навіть у випадку її видозміни. Коли ми чуємо мелодію вдруге, то завдяки пам’яті впізнаємо її. Але якщо склад її елементів змінився, ми все одно впізнаємо мелодію як ту саму.

Фігура і фон. Кожен гештальт розглядається як фігура, що виступає з менш виразного фону. Сформувати фігуру означає зацікавитись чимось і спробувати якось позначити свій досвід. Перелічимо принципи гештальту:

• Близькість. Стимули розташовані поряд, мають тенденцію сприйматись разом.

• Схожість. Стимули, схожі за розміром, формою, тощо мають тенденцію сприйматись разом.

• Цілісність Сприйняття має тенденцію до спрощення і цілісності.

• Замкнутість. Відображає тенденцію завершувати фігуру так, щоб вона мала повну форму.

• Суміжність. Близькість стимулів в часі і просторі. Суміжність може обумовлювати сприйняття, коли одна подія викликає іншу.

Закон «гарного» гештальту (озвучений Метцгером у 1941): «Свідомість завжди схильна до того, щоб з поданих разом сприйняттів сприймати найбільш просте, єдине, замкнене, симетричне. Відхилення від «гарних» гештальтів сприймаються не одразу, а лише за інтенсивного розгляду.

Теорія польової поведінки (теорія психологічного поля) — психологічна теорія, яка вивчає зразки взаємодії між індивідумом і оточуючим полем, тобто середовищем. Поняття ввів і розвивав гештальт-психолог Курт Левін, в 40-50-х роках ΧΧ століття.

Теорія поля пояснює поведінку як явище, що може бути отримане від тотального співіснування фактів. Ці співіснуючі факти виробляють «динамічне поле», яке означає, що стан будь-якої частини поля залежить від стану будь-якої іншої частини цього поля. Поведінка залежить від теперішнього стану поля, а не минулого чи майбутнього.

Поняття «польової поведінки» Курт Левін ввів для опису сукупності імпульсивних відповідей на зовнішні стимули (стимули оточуючого середовища), які характрезуються низьким рівнем випадковості і переважанням орієнтації суб'єкта на ситуативно значимі об'єкти середовища, яке сприймається (на відміну від орієнтації на прийняту ціль діяльності, тобто на таку ціль, досягнення якої пов'язано із задоволенням наявних у індивідума внутрішніх потреб і мотивів). Така поведінка, наприклад, спостерігається у дітей раннього віку.