IV Рекомендована література

Основна література:

Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів I-IV рівнів акредитації. –К., 2001. .

Степанов Віктор. Філософія для студентів та аспірантів медичного фаху. Навчальний посібник. – Вінниця, 2003. стор. .

Додаткова література:

Адо А.Д. Методологические принципы построения современной теории патологии.- В.кн.: Философские й социально-гигиенические аспекты учення о здоровье н болезни. М., "Медицина", 1975.

Адо А.Д., Царогородцев Г.И. Борьба материализма и идеализма в учений о здоровье и болезни человека - М.: Медицина, 1970.

Давыдовский И.П. Проблемы причинности в медицине. - М: Медгиз, 1962.

Самостійна робота № 11

Кількість годин - 1

Тема: Основні категорії діалектики і проблеми детермінізму, цілісності та структурності в медицині

І. Актуальність теми:

Вивчення діалектики надає можливість з’ясувати загальні принципи розвитку і універсальні зв’язки буття, структурне упорядкування світу, взаємообумовленість. Знання діалектики сприятиме формуванню методологічних принципів у вивченні живих організмів і людини. Для фахівця-медика важливо застосовувати структурно-функціональнийпідхід і принципи цілосностіу вивченні медико-біологічних явищ, а у лікарській діяльності системний підхід поєднувати з особисто-індивідуальним підходом до пацієнта.

II. Навчальна мета самостійної роботи:

Студент повинен знати:

• Філософські категорії.

• Причина і наслідок.

• Зовнішнє і внутрішнє.

• Проблема причинності в медицині.

• Необхідність і випадковість.

• Можливість і дійсність.

• Значення категорій необхідності і випадковості, можливості і дійсності для медицини.

• Частина і ціле.

• Зміст і форма.

• Проблема цілісності і структурності в медицині.

• Одиночне, особливе і загальне.

• Суть і явище.

• Проблема одиночного і загального, сутності і явища в медицині

Студент повинен вміти:

• практикувати принципи, різновиди й альтернативні методи діалектики.

• аналізувати універсальні структурні зв’язки буття і структурний підхід у медицині через категорії діалектики.

• інтерпретувати зв’язки детермінації через категорії діалектики.

• узагальнювати діалектику стосовно до медицини.

ІІІ. Матеріалі самостійної роботи

III.1. Базові знання, необхідні для вивчення теми

(міждисциплінарна інтеграція)

исципліни	Знати
Медичні дисципліни	Системний підхід - ключ до науної медицини Спешифічне і експецифічне в мелицині Детермінізм як ключове поняття в медицині Структура і функції в медицині

III.2. Зміст теми:

1. Проблема цілісності і структурності в медицині.

У філософії медицини системне дослідження забезпечується інтеграцією знань, при цьому зберігаючи самостійність і специфічність науково-медичного пізнання. У медицині, як і в інших науках, основа застосування системного підходу — діалектика, теорія інформації, теорія прийняття розв'язків. Категорії система й елемент по логічному обсягу характеризують головним чином взаємозв'язку явищ живої природи як у нормальному, так і патологічному стані. Ціле й частина — поняття із гранично широким обсягом, вони відбивають взаємозв'язки як в органічній, так і в неорганічній природі. Медицина використовує переважно категорії загального й місцевого. Під цілим розуміють взаємозв'язок, взаємодія і єдність частин, що входять в об'єкт. Взаємодія частин (елементів) у конкретному об'єкті приводить до появи нових, інтегративних властивостей, відсутніх у складових частин, що перебувають у роз'єднаності. Співвідношення цілого й елементів у процесах і явищах різних рівнів неоднаково.

Поняття ціле й система — багато в чому синонімічні, тотожні. І сам термін система в буквальнім значенні означає, що полягає із частин. Система (ціле) — це єдність взаємозалежних і взаємозалежних елементів, кожний з яких надає якусь своєрідність, специфіку цілому. Організм не є арифметичною сумою його частин (елементів), тому що кожна його частина в той же час виступає як прояв сутності цілого, його структур і функцій. Організм як ціле, як складно організована система — щось більше, ніж усі його частини (молекули, клітки, тканини, органі) у їхньому речовинному прояві. Виходячи із цього було б неправильно навіть в умовах бурхливого розвитку молекулярної біології й патології говорити, що сутність хвороби можна звести до різноманітних молекулярних змін. І нині хвороба — це не «хвороба молекул», а хвороба всього організму з різними локалізаційованими, місцевими проявами.

Ціле більше, ніж сума складових його елементів. Це більше — є результат нової якості, що виник у процесі взаємодії складових організм частин у ході еволюційного, філогенетичного й онтогенетичного розвитку. У цілому є щось більше в порівнянні зі своїми елементами, нерозкладне на ці частини, зрозуміле не через них, а лише через себе. Якщо в аналітичнім відношенні живий організм дорівнює сумі фізико-хімічних елементів, що лежать у його основі, то в синтетичнім відношенні (організм як жив ціле, що функціонує) він характеризується якісно новими, специфічними закономірностями біологічного розвитку.

Ці проблеми сьогодні центральні в науковій медицині. «Не менш демонстративно, чому в умовах нормальної життєдіяльності й процесі хвороби, — заявляють автори підручника «Загальна патологія людини», — визначальна роль організму як цілого проявляється при вгасанні життєдіяльності й смерті. Дійсно, з того факту, що в переважній більшості випадків за винятком тих, коли є несумісне з життям ушкодження (велика травма, гостра токсична дистрофія печінки, тотальний набряк легені й ін.), смерть наступає до того, як найбільш ушкоджений орган повністю « вийшов з ладу», випливає, що організм як ціле перестає існувати, — пишуть вони, — раніше припинення життєдіяльності кожної зі своїх частин. Відомо, що після смерті організму клітки різних органів тривалий час зберігають життєздатність і, за даними радіоавтографії, проявляють біосинтетичну активність» (Саркисов Д.С., Пальцев М.А., Хитров Н.К. Общая патология человека. М., 1995. С. 173).

Установлено, що питома вага загального й місцевого у виникненні й особливо плині патологічного процесу неоднаковий. Значимість місцевого й загального залежить від ряду обставин, у числі яких найважливішу роль відіграє характер захворювання й стадія розвитку хвороби. Якщо при одних захворюваннях роль місцевого впливу незначна, то при інших хворобах навпаки. У медицині нерідко зустрічаються факти абсолютизації ролі місцевого моменту у виникненні й розвитку хвороби. Звичайно, не можна заперечувати певної закономірності локалізації («улюблене місце хвороби») при тих або інших захворюваннях. У цих випадках місце, локалізація хвороби, не залежить від того, через які «вхідні ворота» проникнула в організм та або інша інфекція. Незважаючи на поширення бета-нафтіла - міна по всім організму, первинні прояви ракового захворювання спостерігаються в сечовому міхурі.

Іноді місцеві, локальні умови розвитку хвороби відіграють більшу роль, чому особливості самого збудника. Наслідку, як говорять деякі автори, є результатом бінома: вірулентність мікроба плюс місцеві умови. Звичайно, на особливості даного взаємодії впливає й загальний стан організму. Іншими словами, патологічні, хвороботворні наслідки залежать не тільки від дози зараження, але й від місця перебування збудника й стану захисно-пристосувальних механізмів організму в цілому. У більшості випадків хвороба являє собою цілісну реакцію організму. Немає абсолютно локальних, чисто місцевих захворювань. Усі вони тією чи іншою мірою є вираженням загального стану організму. У формулі «загальне локалізується, місцеве генералізується» відбитий діалектичний принцип життєдіяльності організму.

Погляд на хворобу, її характер, особливості виникнення, локалізації й генералізації багато в чому визначає й спосіб впливу на хворобу. Насправді, якщо місцевий процес — лише прояв загального стану організму, те лікувальному впливу слід піддавати, насамперед, організм як ціле. З іншого боку, якщо загальний стан організму обумовлений тем або іншим хвороботворним впливом місцевих патологічних процесів, то лікувальний вплив повинний бути спрямоване головним чином на місцеві процеси, при цьому не слід упускати з виду й загальний стан організму. Розвиток медико-біологічних наук і клінічної практики усе більше показує провідну роль загального, цілісного стану організму.

Не можна не погодитися з думкою вчених-медиків, що прогрес медицини зменшує кількість місцевих захворювань, тобто в ході пізнання з'ясовується, що чисто місцеві хвороби є лише локальним проявом загального стану організму. На думку І.В. Давидовського, «нашкірні хвороби — фікція. Це — внутрішні хвороби, часом — нервові зі шкірним проявом». Г.П. Сахаров у свою чергу говорив, що навіть бородавки на шкірі у своїй більшості є нозологічним тлом, мають розладу загального обміну або ж порушення в діяльності нервової системи. Усе більш затверджується погляд на запалення, пухлину, опік і т.д. як на місцеві реакції цілісного організму, що відбивають його загальний стан. Відомо, що при опіку відбувається порушення обміну речовин не тільки на його місці, але й у всім організмі. Останнє знижує захисний, імунологічний стан організму.

Місцеве й загальне існують у діалектично суперечливій єдності. Це виражається в можливості взаємопереходів і взаємовпливів місцевого й загального. Якщо хірургічна операція в анатомічнім відношенні є місцевим втручанням, то у фізіологічнім відношенні цей загальний вплив на організм. Багато лікарських речовин мають місцеву і загальну дію в те саме час. Наприклад, хлоралгідрат місцево дратує слизуваті оболонки, а при проникненні в кров пригничующі діє на центральну нервову систему. Сучасна медицина все частіше підтверджує теза про відносний характер локалізації. Остання, як правило, говорить лише про важливість тієї або іншої області захворювання. Лікарські ж речовини переважно впливають на організм хворого.

На думку І.В. Давидовського, усяка травма, особливо з порушенням анатомічної цілісності тканин, супроводжується катаболічной реакцією, мобілізацією організмом енергетичних ресурсів, вивільненням найважливіших хімічних елементів (фосфору, азоту, сірки, калію й т.п.) для майбутньої регенерації.

Було б неправильно переоцінювати загальне на шкоду місцевому. І.П. Павлов, маючи у виді можливість переоцінки загального, говорив: «Саме собою зрозуміло, живий організм є ціле, але як заперечувати елемент, це — нісенітниця, неуцтво, непорозуміння...» Будучи цілісним, системним утвором, організм у ході еволюційного розвитку сформував спеціальні захисно-адаптаційні механізми, що сприяють перетворенню патологічного процесу з загальноорганізмового в місцевий, локальний процес. Особливо це характерно для інфекційних і інших захворювань. Досить характерна, специфічна й своєрідна діалектика взаємозв'язку й взаємовпливу загального й локального, цілого й частини в критичні періоди, наприклад у стані клінічної смерті. Організм як ціле, як система вступає у фазу загасання (поступового вмирання) раніше, чим його окремі складові частини, компоненти (клітки, наприклад).

Враховуючи різночасність умирання цілісної структури організму і його місцевих, локальних компонентів, тобто частин, реанімацію організму лікарі починають із відновлення інтегративних функцій організму. З позицій взаємозв'язку й взаємодії загального й місцевого доцільно проаналізувати сформульований ще в першій половині XIX століття М.Я. Мудровим лікарський принцип — «лікувати не хворобу, а хворого».