6. Філософія в Радянській Україні.

В українській філософії ХХ століття вигадливим образом переплітаються різні філософські традиції, школи й напрямку, що відбивають динамічну історію держави й зміну його ідеологічних парадигм. У першій третині нового сторіччя найбільш яскравими образами філософського світорозуміння з'явилися концепції М.С. Грушевського, відомого політичного й державного діяча, ідеолога українізації Н.А. Скрипника, історика філософії й філософії культури В. А Юринця, теоретика соціально філософії Я. Білика й інші. У їхній теоретичній спадщині втримується й обґрунтування філософії національної ідеї (М, Грушевський, Н. Скрипник), і розгляд філософських проблем природознавства (В. Юринец, Д. Блохінцев), і критика ідеології українського буржуазного націоналізму й великодержавного шовінізму ( Комісія філософії при Академії наук УРСР) і пропаганда вивчення праць К. Маркса й Ф. Енгельса в перекладанні ленінського етапу розвитку філософії.

В 40 – е роки багато уваги приділяється розвитку в країні навчальної й наукової інституціональної бази по філософії, велике значення має відкриття в Київському державному університеті філософського факультету, у навчальних планах якого значне місце відведене вивченню проблем діалектичного й історичного матеріалізму, методології філософського дослідження, темі єдності діалектики, логіки й теорії пізнання. З останньої зв'язане ім'я відомого вченого П. В. Копніна, який не тільки позначив новий напрямок у філософськім знанні, тим самим визначивши стратегію філософського пошуку в 60-е роки, але й організував філософську школу, що реалізувала філософський потенціал у розробці гносеологічних проблем діалектико-матеріалістичної філософії.

70-е роки - час активного філософського осмислення науково-технічної революції. Інститут філософії в колективних монографіях аналізує вплив науково-технічної революції на всі сфери діяльності людину темою, що домінує, стає дослідження світоглядних аспектів технологічної діяльності. В. І. Шинкарук, Ю.А.Богданов, С.Б.Кримський, М.Ф.Тарасенко, В.П.Іванов, М.А.Парнюк розбудовують концептуальна вистава про категорії « практика» і «діяльність», представляють нове розуміння людського досвіду як культурно-історичної інтерпретації суб'єктивної діяльності, заглиблено досліджують категорії не тільки як форми пізнавальної активності, але і як форми світосприймання й форми культури.

Виходячи з досвіду світоглядного й соціально-історичного дослідження категорій, філософи на основі накопиченого психологією, мовознавством, історією техніки й науки матеріалу вносять новий вклад у реалізацію програми категоріальних форм. Робиться спроба розвити загальну теорію способів категоризації дійсності, що захоплює сферу не тільки наукового, але й масової свідомості. Головної у філософськім знанні стає думка про органічну єдність світоглядної й методологічної функції філософії, про підвищення значимості філософських досліджень в області суспільного життя й соціальної практики.

Таким чином, вітчизняна філософія відбила всю складність і драматичність історії етносу, показала оригінальність і своєрідність власної філософської традиції неповторним переплетенні позицій, концепцій і шкіл, представивши тим самим унікальний варіант філософствування у світовій філософській культурі