3. Філософія українського Відродження та Бароко.

У ХУІ – ХУІІ ст. одним з найважливіших факторів, що визначав розвиток духовної культури українського народу була його боротьба проти гніту польських, литовських, шведських магнатів. Місцеві феодали, значна частина православного духівництва перейшли на сторону завойовників, сприйнявши їх віру, звичаї й мову. В цих умовах жителі українських міст, переважно представники третього стану стали поєднуватися в організації православних городян – братерства, які, здійснюючи деякі функції політичного представництва й самоврядування (братерства мали свій суд, скарбницю і т.д.), очолили боротьбу за права й інтереси східнослов'янського населення, виступили на захист віри й культури українського народу, проти покатоличення й полонізації. Протидіючи католицькій пропаганді й ведучи одночасно боротьбу із православними ієрархами-відступниками, братерства відкрили мережа шкіл і друкарень, тому що в умовах боротьби проти католицької експансії особливе значення набувала проблема формування світогляду підростаючого покоління, а для цього було необхідно організоване й масове прилучення до історії свого народу і його вірі.

Братні школи, або братерства – особливе явище в історії гуманістичної версії українського Ренесансу. Вони підготували ґрунт для поширення ідеології реформації як умові формування нового світогляду, потреба в якім виникла у зв'язку із загостренням національних, соціально-економічних і міжконфесиональних протиріч. Львівське, Київське, Острозьке, Луцьке братерство представили відомих діячів свого часу, таких як Іов Борецький, Іван Вишенський, Исаия Копинський, Захарія Копистенський, Гарасим і Мелетій Смотрицькі й інші. У їхній літературній і публіцистичній творчості позначили себе наступні ідеї: проблема єдності східнослов'янських народів і розуміння подальшого шляху України в союзі з Росією (І. Борецький), філософське осмислення теми людину в контексті проблеми співвідношення Бога й миру (І. Вишенський), концепція самопізнання як морального вдосконалювання й реалізації себе в «розумному діянні» (І.Копинський), проблема культурно - історичного розвитку етнічної спільності в контексті з іншими суб'єктами національної самосвідомості (З.Копистенський), розуміння людини як активного й творчого початку громадському життя й розкриття негативної соціальної особи католицької церкви як «жадібного звіра» (Г. і М. Смотрицькі). У жагучому пафосі полемічної думки чітко проглядалася філософська домінанта: єдність Бога, миру й людини, розуміння його (єдності) як всесвітньої сутності, у контексті якої розвертається історична практика Божественного промислу, що дозволяє людині самостійно обрати свій спосіб життя. Особливо в цьому плані значні ідеї Івана Вишенського, філософа, письменника, критика, сатирика, автора добутків «Книжка», «Викриття Диявола-Світодержця», «Короткомовна відповідь Петру Скарги» і інших. Розуміючи людину як переплетення тілесного й духовного, вічного й тимчасового, він уважає призначеннями людини в служінні вічному, у постійнім подоланні протилежності божественного й диявольського, у збагненні істини як служіння їй. Він уважає, що для справжнього мудреця (філософа) істина полягає не в абстрактнім теоретизуванні, а в досягненні ідеалу правди, добра й справедливості, перетворення його в зміст власної духовної сутності. Це і є вища мудрість, або «внутрішня філософія».

У такому ж контексті розвертається зміст філософських шукань і іншого відомого представника свого часу – українського письменника, архімандрита Києво-Печерської Лаври, керівника її вченого співтовариства й друкарні Захарія Копистенського. У своїх добутках: «Часослов», Книга про віру єдиної й святої соборної апостольської церкви», «Книга про правдиву єдність православних християн» і особливо «Палинодія, або Книга оборони» Копистенський робить спробу заглянути в історичне минуле свого народу, щоб виявити в ньому сили для боротьби з іноземними поневолювачами, зрозуміти історію як засіб інтерпретації сутності й змісту національної самосвідомості. У працях маловідомого сьогодні Касяна Саковича чітко відчувається вплив античної філософської думки, і в його «Аристотелевских проблемах…» уже втримується розгорнута тематика гносеологічного ракурсу філософії. Він уважає, що вище призначення філософії – дати людині можливість звернутися до себе як суб'єктові самопізнання, заглянути у свою душу (одне з найбільш відомих його добутків так і називається «Трактат про душу») і представити себе як цілісну людину, у якій тісно переплетена людська природа в духовній і тілесній єдності. На його думку, людина творить не тільки себе, але й буття, мир речей, причому, у цьому активному процесі він домагається стирання границі між природнім і штучним, оскільки й одне й друге є реалізація творчого потенціалу людину. Різницю між божественним і людським утвором Сакович бачив тільки у відмінності між абсолютним і відносним. Бог є абсолютна творча сутність, людина – відносна. Така орієнтація філософствування на той час могла вважатися революційної, оскільки розуміла людину вже не просто як уподібнення божественному початку, але самостійну творчу сутність, що ще раз було свідченням гуманістичної спрямованості української філософської думки цього періоду.

Таким чином, філософська орієнтація просвітницької думки ідеологів братніх шкіл загострила вічну проблематику філософії: проблему співвідношення духовного й матеріального, видимого й невидимого, вічного й тимчасового. Розкриваючи ці граничні стани миру через тему людини, філософська думка цього часу ще раз підтвердила найголовнішу особливість українського філософствування – онтологічну її спрямованість, втілену в концепції цілісної людини й філософії як цілісного знання. Пронизана живим пантеїстичним духом, філософія братніх шкіл ренесансного періоду заклала в українській філософії основи формування тривалої традиції, яка продовжила себе у творчій думці Києво-Могилянської академії й знайшла своє повне втілення в ідеях Григорія Сковороди.