3. Світогосподарські зв'язки та їх форми

Міжнародна торгівля і теорії обґрунтування її необхідності.

Традиційною і найбільш розвинутою формою міжнародних еко­номічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою сукуп­ність зовнішньої торгівлі всіх країн світу, іншими словами — це форма міжнародних економічних відносин, яка передбачає пере­міщення товарів і послуг за межі, що позначені державними кор­донами.

Світовий товарний ринок. Міжнародна торгівля є своєрід­ним проявом світового товарного ринку. Світовий товарний ринок — це частина світового ринку, система обмінних відносин якого побудована на організації купівлі-продажу продуктів ма­теріального виробництва. Нині він є ареною гострої конкурент­ної боротьби між експортерами аналогічних або взаємозамінюва-них товарів, а також зіткнення інтересів експортерів та імпор­терів. Гострота суперечностей іноді досягає такого рівня, що де­які конфлікти нагадують війни (слід згадати «текстильну», «ав­томобільну», «комп'ютерну» торговельні війни).

Основні види міжнародної торгівлі. Основними видами між­народної торгівлі є: традиційна торгівля, торгівля продукцією в рамках кооперації, зустрічна торгівля.

Традиційна торгівля — це торгівля між суб 'єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар—гроші (залежно від попиту і пропонування).

Торгівля продукцією в рамках кооперації — це спосіб реалі­зації продукції між суб 'єктами міжнародної виробничої коопе­рації, котра здійснюється, як правило, за трансфертними ціна­ми в пільговому режимі.

Зустрічна торгівля — це сукупність міжнародних торговель­них угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотним постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

Особливістю світового ринку є те, що суттєвий вплив на між­народну торгівлю має зовнішньоекономічна політика окремих держав та їх груп. Історично склались два протилежних види та­кої політики: протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм — це політика обмеження імпорту, що прово­диться з метою захисту національної економіки, стимулює розви­ток вітчизняного виробництва. Інструменти політики протекціоніз­му поділяються на тарифні та нетарифні. Тарифні заходи пов'язані з митними зборами (адвалерні, специфічні, змішані мита), а нетариф­ні — з ліцензуванням і квотуванням експортно-імпортної діяльності. Свобода торгівлі — це зовнішньоторговельна політика, яка не обмежується жодними протекціоністськими бар 'єрами. За її проведення держава утримується від безпосереднього впливу на зовнішню торгівлю і дозволяє їй розвиватися під впливом попиту та пропонування.

Теорії міжнародної торгівлі

Тривалий час основою міжнародної спеціалізації країн вважали теорії порівняльних переваг видатних англійських економістів А. Сміта та Д. Рікардо. Хоч ці теорії ґрунтуються на трудовій теорії вартості, вони популярні досі.

А. Сміт, заперечуючи меркантилістам, що в міжнародних відносинах вигоди однієї країни неминуче означають втрати для її торговельного партнера, сформулював теорію абсолютної переваги. Згідно з цією концепцією, вигоди від міжнародної торгівлі можуть одночасно одержувати і експортер, і імпортер продукції.

Основою міжнародної спеціалізації, на думку А. Сміта, є абсолютна перевага країни у виробництві певного продукту. Абсолютною перевагою вважають здатність країни виробляти більшу кількість одиниць продукту з певного обсягу ресурсів за конкретного рівня технології порівняно з конкурентами.

Скажімо, якщо припустити, що у світі є лише дві країни -Україна та Польща, які виробляють лише два продукти - зерно і цукор, а максимальні обсяги виробництва з одиниці ресурсів становлять 50 т зерна або 25 т цукру в Україні та 30 т зерна або 70 т цукру в Польщі за аналогічних затрат, то очевидно, що Україна має абсолютну перевагу у виробництві зерна, а Польща - цукру.

За відсутності зовнішньої торгівлі кожна країна спо­живатиме лише ті товари і в такій кількості, які вона виробляє. Нехай Україна виробляє 20 т зерна і 15 т цукру, а Польща -10 т зерна і 45 т цукру. Структуру споживання в країнах зображено на рис. 12.1 і 12.2 точками А і Б.

Торгівля між країнами буде взаємовигідною, якщо ціна товару на зовнішньому ринку буде вищою, ніж його внутрішня ціна в країні-експортері і нижчою, ніж у країні-імпортері. За умов відсутності зовнішньої торгівлі відносні ціни товарів на внутрішньому ринку визначаються відносними витратами на їх виробництво:

>в Україні: 1 т цукру = 2 т зерна або 1т зерна = 0,5 т цукру;

>у Польщі: 1 т цукру = 0,4 т зерна або 1т зерна = 2,3 т цукру.

Світова ціна на зерно має бути в межах: 0,5 т цукру - 1 т зерна -2,3 т цукру. Нехай вона перебуватиме на рівні 1,5 т цукру за 1 т зерна.

За цих умов Україні вигідніше спеціалізуватися на виробництві зерна і обмінювати його на цукор, відносна ціна якого вища на внутрішньому ринку, аніж на зовнішньому. Водночас Польщі - на виробництві цукру. Налагодження зовнішньоторговельних зв'язків за такої спеціалізації дасть змогу країнам розширити обсяги споживання обох продуктів одночасно.

Нехай Україна спеціалізується лише на виробництві зерна. Виробивши 50 т зерна, 20 з них Україна може обміняти на зовнішньому ринку на 30 т цукру. Змінюючи структуру споживання, Україна збільшує його загальний обсяг, виходячи за межі кривої виробничих можливостей. Тепер максимальні обсяги споживання будуть визначати лінії торговельних можливостей, що зображено на рис. 12.1 і 12.2 пунктирними лініями, а новій структурі споживання відповідатиме точка А'. Тобто Україна споживатиме тепер на 10 т зерна і на 15 т цукру більше.

Водночас міжнародна спеціалізація на виробництві цукру дасть змогу Польщі збільшити обсяги споживання обох продуктів одночасно. Зокрема вигоди для Польщі становитимуть 5 додаткових тонн цукру і 4 додаткових тонни зерна.

Д. Рікардо розширив теорію А. Сміта і сформулював концепцію відносної переваги, яка пояснює вигоди від міжнародної торгівлі навіть для тих країн, які не мають абсолютної переваги з виробництва жодного продукту.

Згідно з теорією відносної переваги Д. Рікардо основою міжнародної спеціалізації £ різна альтернативна вартість товарів у різних країнах. Звідси країні вигідно виробляти та експортувати товари, які вона може виробляти з відносно нижчими витратами. Водночас імпортувати ті товари, альтернативна вартість яких вища на внутрішньому ринку.

Припустімо, що Україна має абсолютну перевагу з виробництва обох продуктів. Нехай з одиниці ресурсів вона здатна виробляти 60 т зерна або 40 т цукру. Водночас Польща за аналогічних затрат -10 т зерна або 35 т цукру. На перший погляд видається, що зовнішньоторговельні зв'язки з Польщею невигідні. Однак насправді це не так.

Зерно відносно дешевше в Україні, а цукор - у Польщі. В Україні тонна зерна коштує 0,7 т цукру (40:60), а тонна цукру - 1,5 т зерна (60:40). Інакше кажучи, щоб виробити додаткову одиницю зерна, Україні потрібно відмовитися від 0,7 т цукру, а щоб виробити додаткову одиницю цукру - від 1,5 т зерна. У Польщі для виробництва додаткової одиниці зерна доведеться відмовитися від 3,5 т цукру, а для додаткової одиниці цукру - від 0,3 т зерна. Звідси Україна має відносну перевагу у виробництві зерна, бо їй легше відмовитися від 0,7 т цукру, аніж Польщі, де додаткова одиниця зерна коштує 3,5 т цукру. І, навпаки, Польщі вигідніше спеціалі­зуватися на виробництві цукру, бо його внутрішня альтернативна вартість є меншою, ніж в Україні.

Спеціалізація країн відносно їх порівняльної переваги приводить не лише до збільшення обсягів споживання кожної з країн (рис. 12.3 і 12. 4.), але й до збільшення обсягів виробництва продукції у світовому масштабі за рахунок ефективнішого розподілу світових ресурсів.

У 20-30-ті роки XX ст. шведські економісти Е. Гекшер та К. Олін доповнили теорію порівняльних переваг А. Сміта та Д. Рікардо ще однією концепцією. Намагаючись з'ясувати причину відмін­ностей у відносних витратах окремих країн, вони сформулювали нову теорію міжнародної торгівлі, відому як теорію Гекшера-Оліна.

Вигоди України від спеціалізації щодо відносної переваги Основою цієї концепції є твердження, що відмінності у відносних витратах країни зумовлені передовсім неоднаковою відносною забезпеченістю країн факторами виробництва. Звідси країна вироблятиме та експортуватиме ті товари, для виробництва яких у значних кількостях було затрачено відносно надлишкові фактори виробництва та імпортуватиме ті, які потребували б значного використання дефіцитних факторів.

Згодом під впливом зрушень у структурі та напрямах зовнішньо­торговельної діяльності країн відбувається розвиток альтер­нативних теорій міжнародної торгівлі. З перетворенням НТП на панівний чинник у світовій торгівлі виникає теорія технологічного розриву, яку 1961 р. запропонував англійський економіст М. Познер. Ця теорія пояснює міжнародну спеціалізацію країн існуванням відмінностей у рівнях їх технологічного розвитку. Річ у тім, що технологічні нововведення не відбуваються в усіх країнах одна­ковими темпами і не поширюються від країни до країни миттєво. Отже, країна, що вперше виробила та експортувала новий продукт займає панівні позиції на світовому ринку доти, доки цього продукту не будуть виробляти інші країни.

У середині 60-х років американський економіст Р. Вернон розвинув теорію життєвого циклу товару. З позиції цієї теорії міжнародна торгівля пояснюється на основі етапів конкурентоспро­можності продукту на ринку. Таких етапів чотири: впровадження, зростання, зрілість і спад.

На першій стадії виробництво нової продукції проводиться, щоб задовольнити потреби внутрішнього ринку, і лише невелика її частина надходить на зовнішній ринок. На другій стадїї зростанням попиту на продукт зростає і його виробництво, розширюється експорт в інші країни, зокрема розвинені. На стадії зрілості відбувається переміщення виробництва продукції в країни, що розвиваються, щоб знизити витрати виробництва через використання дешевшої робочої сили. І, нарешті, на стадії спаду - попит на нововведення в країні-експортері зменшується, тому ринки збуту концентруються переважно в країнах, що розвиваються, а країна-експортер перетворюється у чистого імпортера цієї продукції.

На початку 80-х років XX ст. виникла нова альтернативна теорія, що пояснювала міжнародну спеціалізацію країн існуванням

ефекту масштабу. Представники цієї теорії вважали, що деяким країнам з містким внутрішнім ринком варто розвивати виробництво тих галузей, у яких досягається економія, зумовлена ефектом масового виробництва. Така спеціалізація дає змогу не лише збільшити обсяги виробництва, але й виробляти продукт з меншими витратами і, відповідно, продавати його за нижчою ціною.

Американський економіст М. Портер 1991 р. запропонував новий підхід до аналізу міжнародної торгівлі, сформулювавши теорію конкурентних переваг. За цією теорією, успіх фірми зокрема та країни загалом на світовому ринку залежить від конкурентних переваг.

У теорії М. Портера найголовнішими є визначники конкурентних переваг, які в економічній теорії називають "національним ромбом ". Такими визначниками є, по-перше, забезпеченість факторами виробництва, найважливішими серед яких є науково-технічне знання, висококваліфікована робоча сила тощо. По-друге, кількісні та якісні параметри внутрішнього попиту, тобто його величина, здатність стимулювати нововведення, підвищувати якість продукції, сприяти виходові фірми на зовнішній ринок і т. д. По-третє, наявність у країні конкурентоспроможних суміжних галузей, які забезпечують експортоорієнтовані виробництва потрібними матеріальними ресурсами. І, нарешті, особливості національного маркетингу й менеджменту, тобто особливості створення, вибору стратегії та управління фірмою.

Успіх країни на світовому ринку залежить від найсприятли­вішого поєднання усіх чотирьох визначників "національного ромба ". У цьому процесі, на думку М. Портера, важливими є два чинники: діяльність уряду та випадкові події. Економічна політика уряду може позитивно або негативно впливати на визначники "національного ромба". А випадкові події, такі як нові винаходи в галузі техніки й технології, політичні зрушення, збурення на фінансових ринках тощо, можуть усунути конкурентні переваги на світових ринках одних країн та посилити їх в інших.

Зовнішньоторговельна політика та її види.

Міжнародні організації з регулювання зовнішньої торгівлі

Нині практично усі країни світу тією чи іншою мірою регулюють Зовнішньоторговельна політика - це сукупність форм, методів та інструментів, що використовують уряди для регулювання торговельних зв'язків між: країнами відповідно до загальнодержавних і національних інтересів. Виділяють два основних види зовнішньоторговельної політики - протекціонізм та фритредерство.

Фритредерство - це політика вільної торгівлі, за якої державні органи виконують лише реєстраційні функції, необмежуючи зовнішньоторговельного обороту. Водночас політика протекціонізму проводиться для того, щоб захистити національних товаровиробників від іноземної конкуренції на внутрішньому ринку.

Найпоширенішим інструментом зовнішньоторговельної політики є мито - податок, який накладається на кожну одиницю товару, яку перевозять через кордон країни. Виділяють ввізне і вивізне

мито. Перше нараховують при ввезенні товару на митну територію країни, інше - при вивезенні з неї. Залежно від способу накладання мита розрізняють три його основні види:

адвалерне, що нараховується у відсотках до митної вартості товару;

специфічне - встановлюється у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, об'єму і т. д.);

комбіноване - поєднує ставки обох видів митного обкладання.

За функціями, яке виконує мито в національній економіці, розрізняють фіскальне, захисне, заборонне та компенсаційне мито. Фіскальне мито накладається на вироби іноземного виробництва, 1 щоб забезпечити державний бюджет додатковими податковими надходженнями. Ставки фіскального мита здебільшого невеликі.

Захисне мито призначене для захисту національних виробників від іноземної конкуренції. Воно призводить до подорожчання імпортованих у країну товарів та зниження їх конкуренто­спроможності на цьому ринку. Різновидом захисного мита є заборонне мито, за якого ставка митного податку настільки висока, що ввезення іноземними виробниками товарів у країну є збитковим. Компенсаційне мито застосовує країна-імпортер певного товару для нейтралізації переваг, які здобуває її торговельний партнер, використовуючи експортні субсидії.

Іншими поширеними інструментами зовнішньоторговельної політики, зокрема політики протекціонізму, є немитні торговельні обмеження - прямі адміністративні заходи щодо визначення кількості й номенклатури товарів, дозволених для іліпорту. До немитних торговельних обмежень належать передовсім квоти та ліцензії.

Квотування - це обмеження кількості або сумарної вартості імпортних товарів певного найменування. Квотування зовнішньої торгівлі здійснюється через її ліцензування, коли уряд видає ліцензії на ввезення обмеженого обсягу продукції та водночас забороняє неліцензовану торгівлю. Ліцензія видається на певну кількість товару і діє упродовж визначеного терміну. Якщо квоту вичерпано - імпорт товарів припиняється. Квота є ефективнішим за мито інструментом обмеження зовнішньоторговельного обороту.

Новою формою немитних торговельних бар'єрів є добровільні експортні обмеження. У цьому випадку іноземні фірми "добро­вільно" обмежують обсяги свого експорту в певні країни з надією уникнути складніших торговельних обмежень країни-імпортера.

Чималу роль в обмеженні імпорту відіграють і немитні технічні бар 'єри - інструменти зовнішньоторговельної політики, за допомогою яких імпорт до країни певних виробів утруднюється. До них належать надмірні стандарти якості товару, норми пакування, маркування, санітарні обмеження, бюрократична тяганина під час митних процедур тощо.

Інструменти державного регулювання зовнішньої торгівлі можуть не лише обмежувати імпорт, а й стимулювати експорт. Зокрема експортні субсидії- це пільги вітчизняним експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. Подібні заходи підвищують конкурентоспроможність вітчизняних виробів на зовнішньому ринку, оскільки знижують витрати виробництва та відповідно здешевлюють товар.

Продаж товарів за кордоном за нижчими цінами, ніж на вітчизняному ринку, називається демпінгом. Демпінг є одним із інструментів конкурентної боротьби на світових ринках, оскільки дає змогу фірмі збільшити свою частку на ринку через зростання обсягів продажу та витіснення конкурентів. Для боротьби з цим явищем у багатьох країнах розробляють антидемпінгове законо­давство. У цьому випадку країні-імпортерові дозволено запро­ваджувати компенсаційне мито, аби нейтралізувати переваги експортера.

Експортні субсидії бувають прямі та непрямі. Перші здійснюють у вигляді виплати дотацій вітчизняним фірмам при їх виході на зовнішній ринок, стимулюючи комерційну, а подеколи і виробничу діяльність, інші - у формі пільгового оподаткування, страхування, кредитування тощо.

Стимулювання експорту у формі його субсидування здійснюєть­ся в певних галузях світової економіки, зокрема для стимулювання збуту сільськогосподарської продукції та промислових товарів, що вимагають значних фінансових капіталовкладень (авіа- та суднобудування зокрема).

Надзвичайною формою обмеження зовнішньоторговельного обороту є запровадження-торговельного ембарго, яке означає заборону урядом ввезення до певної країни або вивезення із певної країни товарів. Ембарго вводять здебільшого з політичних, а не економічних мотивів.

У той час, як країни загалом виграють від вільної міжнародної торгівлі, окремі галузі можуть постраждати від неї. Ось чому деякі групи населення вимагають від уряду запровадження протекці­оністських заходів.

Однак аргументи на користь торговельного протекціонізму -підтримання галузей, які випускають стратегічні товари, потрібні для економічної безпеки та оборони країни, зростання вітчизняного виробництва і зайнятості, поповнення державного бюджету, захист молодих галузей, використання митних бар'єрів як засобу боротьби з іноземним демпінгом - не є вагомими, на думку більшості економістів, оскільки здебільшого наголошують миттєвий ефект від запровадження торговельних бар'єрів та ігнорують довгострокові наслідки.

Дослідження показали, що країни із закритою економікою розвиваються повільніше, ніж країни з відкритою економікою. Наприкінці 1990-х років у країнах, що проводили політику вільної торгівлі, показник економічного зростання сягав 3,2% ВВП на душу населення щорічно, а в країнах, що обмежували імпорт- 0,7 % ВВП на душу населення.

У другій половині XX ст. у світі простежується позитивна тенденція щодо лібералізації торгівлі. Важливу роль в цьому процесі відіграють міжнародні організації, створені для регулювання світових торговельних відносин. Однією з таких впливових організацій була Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), що функціювала упродовж 1947-1995 рр. її наступницею є Світова торговельна організація (СТО), куди увійшли всі члени ГАТТ. Нині СТО налічує понад 150 країн і територій.

Ніні існує ряд інших міжнародних організацій щодо міжнародної торгівлі. У 1964 р. було створено Конференцію ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД). Основним завданням ЮНКТАД є сприяння укладенню багатосторонніх торговельних угод і координація міжнародної торгівлі в рамках ООН. Під егідою ЮНКТАД розробляються міжнародні стабілізаційні угоди, що укладаються між експортерами та імпортерами сировини і передбачають підтримання цін на сировину в узгоджених межах.

Того ж, 1964 р. було створено Міжнародний торговельний центр (МТЦ) як спільний допоміжний орган СТО та ООН. Відповідно його членами є країни-члени СТО та ЮНКТАД. Основною метою МТЦ є сприяння розвиткові торгівлі в країнах, що розвиваються, зокрема розроблення та втілення національних і регіональних програм розвитку торгівлі, надання консультацій з національної зовнішньоторговельної політики тощо.

Основним правовим органом ООН у галузі міжнародної торгівлі є Комісія ООН з прав міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). ЮНСІТРАЛ була заснована 1966 р., щоб розробляти й ухвалювати конвенції щодо визначення норм, принципів і стандартів у галузі міжнародного торговельного права. Діяльність цієї міжнародної організації спрямована на уніфікацію національних законодавств, що регулюють зовнішньоторговельні відносини.