Тема :світове господарство та форми міжнародних економічних відносин.

ПЛАН

1.Світове господарство: сутність та структура.

2.Інтернаціоналізація господарських відносин і продуктивних сил.

3.Світогосподарські зв’язки та їх форми.

1.Світове господарство: сутність та структура.

Світове господарство — це сукупність національних госпо­дарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов'язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Воно являє собою глобальний економічний організм, в якому склалися і зрос­тають взаємозв'язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу.

Основними віхами у розвитку світового господарства є:

• виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капі­талу. Результатом став економічний розподіл світу;

• територіальний поділ світу великими державами і утворен­ня величезних колоніальних імперій.

• виникнення соціалістичної системи, що'призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних система.

Класифікація груп країн світового господарства. Світове господарство як цілісна система складається з різних частин, під­систем. Такими підсистемами є групи національних економік (гру­пи країн), які мають певну спільність і відмінності, їх визначають за такими ознаками, як рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки, тип економічного зростання, рі­вень і характер зовнішньоекономічних зв'язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового господарства, за якою в ньо­му виокремлюють три великі групи країн: розвинуті країни, краї­ни, що розвиваються, країни з перехідною економікою.

До групи розвинених належать країни з ринковою економікою, які вирізняються високим рівнем соціально-економічного розвитку. Нині налічують 29 таких країн. ВВП на душу населення в цих країнах становить щонайменше 12 тис. дол. Загалом на ці країни припадає більша частина світового ВВП і понад 70% світової торгівлі та міжнародних інвестицій.

Країни, що розвиваються - це країни з ринковою економікою, але низьким рівнем соціально-економічного розвитку. Нині їх є близько 140. Вони займають майже 70% території Земної кулі, там проживає понад 80% усього населення світу. Однак їх частка у виробництві світового ВВП невелика. Особливістю цих країн є те, що хоч вони дуже різні, однак такі риси, як багатоукладний характер економіки, нерозвиненість виробничої та соціальної інфра­структури, залежність від експорту сировини, переважно незначний середньодушовий дохід, низький рівень індустріалізації тощо, дають підстави віднести їх до однієї групи. Переважно це країни з низьким рівнем доходів, середньорічний дохід на душу населення в яких становить 150-700 дол. Йдеться про деякі азійські, латиноамерикан­ські та африканські країни, більшість населення яких неписьменна та страждає від бідності.

Однак до цієї категорії належать і країни з високим рівнем доходів. Це країни-експортери нафти, об'єднані в ОПЕК. ВВП на душу населення у них найвищий у світі, зокрема в Саудівській Аравії- понад 12 тис. дол., Кувейті - 17 тис. дол., Катарі - понад 21 тис. дол., Об'єднаних Арабських Еміратах - близько 23 тис. дол. Поміж тим, ці країни й надалі доіндустріальні і мають слаборозвинену економіку.

У групі країн, що розвиваються чітко вирізняються і так звані "нові індустріальні країни" (НІК) - Бразилія, Гонконг, Тайвань, Південна Корея, Мексика та інші. Ці країни характеризує сучасна структура економіки, значний ВВП на душу населення і високі темпи економічного зростання.

До групи країн з перехідною економікою належать держави, які здійснюють перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки. Це передовсім країни Центральної і Східної Європи, 15 країн, що утворилися після розпаду Радянського Союзу, а також Монголія і В'єтнам. Наприкінці XX ст. спостерігалась велика диференціація ринкових перетворень у цих країнах. Одні з них -Чехія, Польща, Угорщина - змогли упродовж перших років ринкової трансформації зупинити спад і перейти до економічного зростання. Інші ж десятиліття боролися з економічним спадом. Ринкові перетворення відбуваються там значно повільніше.

Сутність міжнародного поділу праці. Міжнародний поділ праці — це процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємоді­ють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об 'єктивну осно­ву міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності. Спочатку розподіл праці зароджується в межах країн, потім охоплює сусідні країни і зрештою весь світ. Передумовою розвитку міжнародного поділу праці був промисловий переворот. Велике машинне виробництво дало змогу продукувати більший обсяг продукції, задовольняючи не лише власні потреби, а й обмінюючи її надлишок на світовому ринку. Це стимулювало розвиток зовнішньої торгівлі. Відтак вигоди від зовнішньої торгівлі привели до розширення виробництва певних товарів, спеціалізації країн на їх виробництві.

Між­народна спеціалізація виробництва — це форма міжнародного поділу праці, за якої зосередження однорідного виробництва у світі відбувається на основі прогресуючої диференціації вироб­ничих процесів між різними країнами та їх суб'єктами. Іншими словами, відбувається зосередження виробництва одних видів продукції в одних країнах (або на підприємствах одних країн), а інших видів продукції— в інших країнах (чи на їх підприємствах). Міжнародна спеціалізація сприяє підвищенню ефективності використання ресурсів та продуктивності праці, забезпечуючи зростання обсягу національного виробництва і підвищення життє­вого рівня населення країн-учасників.

Міжнародний поділ праці є продовженням національного поділу праці, закономірним наслідком його розвитку всередині країни та між ними.

У своєму розвитку міжнародний поділ праці зазнав великих змін. Панівним чинником на початкових етапах його становлення були природно-географічні умови (відмінності в кліматі, території, чисельності населення, економіко-географічному розташуванні, забезпеченості природними ресурсами тощо), які визначали можливість виробництва тих чи інших товарів і ступінь участі країни в міжнародному поділі праці.

Згодом під впливом НТП міжнародний поділ праці звільняється від визначального впливу природних умов. Головними стають науково-технічні досягнення країн, їх участь у певних наукових напрацюваннях та наукомістких технологіях.

Значний вплив на міжнародний поділ праці мають і соціально-економічні чинники, зокрема рівень кваліфікації та мотивації робочої сили, виробнича і соціальна інфраструктура, особливості історич­ного розвитку, виробничі, зовнішньоекономічні та національні традиції.

Певний, а іноді й суттєвий, вплив на міжнародний поділ праці мають політичні чинники. Зокрема такі, як форма політичного правління, ступінь розвитку державного суверенітету, спів­відношення політичних сил у країні, ступінь впливу державних інститутів на економічні процеси тощо.

Особливості сучасного міжнародного поділу праці зумовлені частково високою наукомісткістю та технологічною складністю виробництва. Якщо на етапах становлення міжнародного поділу праці переважала міжгалузева спеціалізація, що передбачала пріоритетний розвиток окремих галузей за повної або часткової відсутності інших, то нині випереджувальними темпами розви­вається внутрішньогалузева на основі предметної та подетальної спеціалізації. Саме внутрішньогалузева спеціалізація посприяла таким новим індустріальним країнам, як Тайвань, Південна Корея, Сингапур, Мексика, Аргентина зробити справжній стрибок в економічному розвитку.

Міжнародна кооперація. Міжнародна виробнича коопера­ція — це форма організації спільного або взаємоузгодженого ви­робництва за участю двох або декількох країн. Найбільшого роз­витку вона отримала у машинобудуванні, електроніці, хімічній та деяких інших галузях промисловості, перш за все у виготовленні високотехнологічної продукції. В останні 10—15 років міжнарод­на кооперація значно вплинула на підвищення темпів НТП, дивер­сифікацію виробництва, розвиток компаній-конгломератів.