3. Товар і його властивості

Товар має дві властивості: споживну вартість і мінову вартість, або ціну.

Здатність товару задовольняти певну потребу людини називають споживною вартістю. Різні товари задовольняють різні погреби людини. Одні споживні вартості безпосередньо задоволь­няють особисті потреби людей (продовольство, одяг, взуття, житло, побутова техніка чи власний автомобіль). Інші блага, які є частиною виробничих ресурсів (устаткування, виробничі будівлі, матеріали тощо) задовольняють потреби людей опосередковано, через участь у створенні різних продуктів, потрібних людям. З розвитком господарки серед споживних вартостей дедалі більшої ваги набувають технічна документація, електро- і теплоенергія, різні види сучасного транспорту, інформація, комп'ютерні програми тощо.

Споживну вартість мають також блага, які не створені людиною, як-от повітря, джерельна вода, плоди дикоростучих дерев 1.1 ні 11,1- позаекономічні, або дарові, блага.

Отже, блага є економічні та позаекономічні. Основою цього поділу є рівень доступності до блага. Економічні блага - це, звичайно ті, які створила людина, результат господарської діяльності; вони рідкісні, обмежені. Неекономічні (позаекономічні) блага є дарами природи й існують в необмеженій кількості. Товарами є економічні блага.

Товарові притаманна не просто споживна вартість, а суспільна споживна вартість, тобто споживна вартість для інших членів суспільства, яка до того ж, переходить від виробника до споживача через обмін. Тому споживна вартість товару - це така суспільна споживна вартість, яка переходить з виробництва у споживання через купівлю-продаж.

Певне економічне благо надходить від виробника до споживача на засадах відплатності (еквівалентності). Виробник віддасть свій товар в обмін на інший або за гроші лише в тому разі, коли він упевнений, що обмін еквівалентний. Отже, будь-який обмін передбачає певну мінову вартість, тобто співвідношення, в якому один товар обмінюють на інший.

В економічній науці тривалий час полемізують стосовно основи обміну, того, що є основою мінової вартості, що визначає цінність економічних благ. Виділяють два головні підходи: одні економісти вважають, що цінність товару зумовлена потребою в ньому, інші -затраченою працею.

Прихильники теорії трудової вартості (А. Сміт, Д. Рікардо і К. Маркс) вважали, що мінову вартість товару, тобто його ціну (цінність) визначають затрати праці на виробництво цього товару, які називають вартістю. Отже, вартість - це уречевлена в товарі праця; це те спільне, що споріднює всі економічні блага і робить їх сумірними. Усі товари - продукти людської праці.

Величина вартості товару визначена кількістю праці, потрібної ^ для виробництва товару. А оскільки природним вимірником праці у є робочий час, то величина вартості товару визначена кількістю • робочого часу, затраченого на його виробництво.

На різних підприємствах на виробництво певного блага потрібний неоднаковий робочий час, тому величину вартості товару визначає не індивідуальний, а суспільно необхідний робочий час.

Суспільно необхідний робочий час - це робочий час, затрачений на створення товару за суспільно нормальних умов виробництва. Такі умови є типовими, тобто умовами, за яких виробляють більшість товарів цього виду.

Отже, згідно з теорією трудової вартості, цінність блага визначає його вартість, і саме вона є основою обміну. У цьому разі зазначають, що вартісне ціноутворення поширюється тільки на відтворювальні блага. Цінність невідтворювальних благ (твори відомих майстрів, природні блага та деякі інші об'єкти) є невартісною (не визначається затратами праці).

Здавалося б, що логіка теорії трудової вартості переконлива. Однак ближчий підхід зумовлює низку запитань. Зокрема, і передусім, щодо субстанції (основи) вартості - праці.

Якщо вартість створюють працею (і тільки працею), то якої якості? Адже праця буває різних видів, різної інтенсивності, має багато якісних характеристик. її поділяють на: просту і складну, кваліфіковану і некваліфіковану, фізичну і розумову тощо. К. Маркс обмежився міркуванням, що в основі визначення величини вартості є суспільно необхідний робочий час. А стосовно міри вартості зауважив, що нею є проста праця. Щодо зведення всіх складних видів праці до простої (міри вартості) він констатував, що складна праця стихійно на ринку зводиться до простої.

Однак у цьому разі постає інше запитання: які ж коефіцієнти цього зведення? На. це запитання також немає аргументованої і переконливої відповіді. Можливо, з ідеологічного й соціально-економічного поглядів, тобто з позицій обґрунтування "неминучості загибелі капіталізму" і закликів до його повалення цього пояснення й достатньо. Однак, з погляду господарської практики, хакі загальники виглядають непереконливими. Вони, зокрема, не піддаються обчисленням.

З принципово інших позицій до з'ясування основи обміну, джерела й основи (субстанції) вартості (цінності), її сутності підійшли автори теорії граничної корисності, або маржиналізму. ( В.С. Джевонс, К Менгер, Є. Бем-Баверк). їхній фундаментальний висновок з цього питання зводиться до твердження, що люди обмінюються, оскільки вони мають потреби, а основою обміну є корисність Корисність є властивістю споживної вартості товару, властивість, якою згідно з теорією трудової вартості, товари відрізняються між собою. Сумірність різних корисностей посідає чільне місце в теорії граничної корисності.

Найважливіші положення теорії граничної корисності щодо проблеми вартості в контексті їхньої порівняльної характеристики з положеннями трудової теорії вартості такі:

1. За трудовою теорією вартість створюється у виробництві й тому є об’єктивною категорією. Її величина визначена затратами суспільно необхідного робочого часу. Однак про вартість ми дізнаємося тільки на ринку, де вона виявляється в обміні. Іншими і іншими, на стадії виробництва вартість є така собі "річ у собі".

2. З погляду теорії граничної корисності товар на ринку купують не тому, що хтось оцінив затрати втіленої у ньому праці як суспільно необхідні, а тому що з погляду покупця він (товар) має для нього цінність. Основою цінності є, отже, суб'єктивна оцінка товару споживачем.

Тут проходить глибинний вододіл двох шкіл: трудова теорія вважає вартість (цінність) об'єктивною властивістю товару, що вже створена у виробництві, а на ринку тільки виявляється, тоді як з позицій граничної корисності ніякої об'єктивної основи вартості не існує. Цінність - суб'єктивна категорія, оскільки залежить від оцінки споживача і є категорією обміну, а не виробництва.

3. З погляду теорії граничної корисності, благо цінується тому, що воно корисне для людей. Оскільки блага є корисними, їх і виробляють, тому на них і витрачають суспільно необхідний робочий час. Тобто корисність благ надає затратам суспільно необхідного характеру. Категорія вартості тому і є категорією обміну, бо тільки в обміні виявляється корисний ефект вироблених благ.

4. Фундаментальна розбіжність двох теоретичних концепцій і щодо джерел вартості (цінності) товару. За трудовою теорією, єдиним джерелом вартості є тільки праця, тоді як теорія граничної корисності виходить з твердження, що всі фактори - праця, капітал, земля, підприємницький хист - беруть участь у створенні цінності.

5. Суттєва розбіжність є в поглядах на можливість сумірності споживних вартостей. За трудовою вартістю, споживними

• вартостями товари відрізняються один від одного, і про їхню сумірність просто некоректно говорити. Абсурдно, наприклад, говорити про якусь більшу чи меншу цінність яблук від рояля, адже ними задовольняють різні потреби.

Водночас у господарському житті суспільству постійно доводиться розв'язувати проблему, яке благо в конкретний час найцінніше йому. В умовах обмеженості ресурсів люди змушені вибирати, що виробляти передусім, а що - потім. Тому в одних випадках важливішими (ціннішими) можуть бути яблука, в інших -рояль...

Дуже важливим щодо категорії вартості в теорії граничної корисності є вибір одиниці визначення корисного ефекту.

Виводячи цінність благ з корисності, виокремлюють два її види: абстрактну (здатність блага задовольняти будь-яку потребу людей) і конкретну. Конкретна корисність передбачає суб'єктивну оцінку корисності одиниці цього блага.

Суб'єктивна оцінка блага залежить від двох обставин: 1) кількості ("запасу") блага; 2) ступеня насиченості потреби в ньому.

Кожний може переконатися, що у споживанні певного блага настає поступове насичення ним, і кожна наступна одиниця цього блага дає щораз менше задоволення, менше корисності. За умов обмеженості запасу блага завжди є гранична (додаткова) його одиниця, яка задовольняє найменш нагальну потребу. Саме цінність цієї граничної одиниці блага визначатиме цінність кожної одиниці запасу блага. Отже, цінність речі (послуги) визначена її граничною цінністю. Корисність останньої одиниці кожного блага, тобто одиниці, яка задовольняє найменш нагальну потребу, і є граничною корисністю.

Згідно з цим підходом, що вища гранична корисність блага, то вища ціна на цей товар. Тому ціни відображають граничні корисності благ. Теоретична суперечка двох концепцій щодо такої фунда­ментальної проблеми економічної науки, як субстанція вартості (цінності), привела, як це часто буває, до компромісу. Цього компромісу дійшли такі видатні економісти, як англієць А. Маршалл та українець М. Туган-Барановський, які намагалися синтезувати обидва підходи до пояснення ціни.

Суперечку щодо правильності тієї чи іншої теорії цінності А. Маршалл порівняв із суперечкою навколо того, що розрізає папір: верхній ніж: ножиць чи нижній.

Моністичний підхід до проблеми вартості (цінності) не задовольняв передусім господарської практики, хоча, треба зазначити, що теорія граничної корисності допомогла розв'язати багато проблем і парадоксів господарського життя.

Обидва підходи до вартості - з "позицій трудової вартості та граничної корисності - виявилися, на їхню думку, складниками ширшого підходу до проблеми: з погляду взаємодії ринкових сил попиту і пропозиції. Пропозицію формують витрати виробництва, а попит - суб'єктивні мотиви (корисність). Отже, цінність (вартість) товару визначена і витратами виробництва, і корисністю.

Після такого "примирення" двох крайніх підходів до проблеми ціни в економічній науці зменшився інтерес до з'ясування її субстанції. Основна увага економічної науки ще з Початку XX ст. переорієнтувалася переважно на з'ясування функціональних залежностей в економіці, дослідження ціни та Практики ціноутворення. Глибинні зміни у виробництві та споживанні наприкінці XX ст. знову активізували інтерес до джерел вартості.