2. Роль глобалітетів у процесах глобалізації

Основні ролі в процесах глобалізації відіграють глобалітети, до яких належать національні держави, транснаціональний капі­тал (транснаціональні корпорації і банки як їх різновидість), а також великі міста і мегаполіси, блоки країн, міжнародні організації, офшори і окремі бізнесмени — транснаціонали. Кожен з цих елементів може бра­ти участь у кількох відповідних їм глобальних процесах. Глоба­літети як транснаціональні суб'єкти ДІЇ слабо пов'язані з нація­ми — державами, на територіях яких вони розгортають свою діяльність.

Найвагоміший учасник глобалізації — транснаціональний ка­пітал, який контролює до поло­вини світового промислового виробництва, більше 60 % зовнішньої торгівлі, а також приблизно 90 % патентів та ліцензій на нову техніку, технології і ноу-хау. Транснаціональний капітал включає транснаціональні корпорації (ТНК) і їх своєрідну різновидність – транснаціональні банки (ТНБ). Це наддержавні, навіть міжкон­тинентальні системи розміщення, які створюються наприкінці XX ст. Елементи такої системи закладалися ще на початку ХХ ст.. Починаючи з 60-х pp. XX ст. з подальшою ін­тернаціоналізацією життя вони набули значних масштабів. На ниніш­ньому етапі розвитку техніки потужності окремих агрегатів дав­но переросли національні, а іноді й континентальні кордони, і потреби їх оптимального використання викликають необхідність створення надкраїнової — транснаціональної системи розміщен­ня виробництва. У процесі розвитку техніки і, головне, в процесі конкурентної боротьби в значних масштабах розширяється номенк­латура виробів. Це спонукає створювати більше спеціалізованих заводів, що працюють на всю Європу або на весь світ у цілому. Глобалізація світового господарства дедалі масштабніше вклю­чає в нього країни, що розвиваються, та їхній активний соціаль­но-економічний простір.

Транснаціональні корпорації (ТНК) — це функціонуючі в ак­ціонерній формі великі фінансові, виробничі, науково-технічні, торгово-сервісні об'єднання, що здійснюють операції як у країні базування, так і за її межами. Вони створюють передумови ста­новлення міжнародного виробництва з єдиним інформаційним простором, міжнародним ринком капіталів і робочої сили, науко­во-технічних послуг. Основна роль у глобалізації належить транснаціональним корпораціям у Північній Америці, Західній Європі і Японії; ТНК у країнах цих регіонів забезпечують випуск 80 % загального обсягу продукції всіх ТНК, яких у світі налічу­ється на початку ХХІ століття 65 тис. основних (материнських) компаній і більше 850 тис. їх закордонних філіалів та аффінірованих (залежних) ком­паній по всьому світі. Їх економічна діяльність набула глобально­го характеру, охопила всі регіони і країни світу. Формується ін­дустріальний каркас світової економіки у вигляді ТНК, які конт­ролюють приблизно третину приватного капіталу у світі.

Роль 65 тис. ТНК (незалежно від їх масштабів) у формуванні вузлових, визначальних тенденцій у розвитку сучасної світової економіки важко переоцінити. Розширюючи свою транснаціональ­ну діяльність, вони створюють економічні передумови для орга­нізації справді міжнародного виробництва з єдиним ринковим та інформаційним простором і міжнародного ринку капіталів, робо­чої сили, науково-технічних, консультаційних та інших послуг. Борючись за ринки збуту в глобальному масштабі, вони підви­щують рівень конкуренції, що викликає потребу у постійних ін­новаціях, зміні технологій та прискоренні науково-технічного прогресу. ТНК створюють «скелет» світової економіки, який обро­стає середніми і малими фірмами.

Райони, в яких здійснюватиметься діяльність ТНК, у свою чергу визначаються перевагами розміщення, якими є такі чинни­ки, як розмір ринку, забезпеченість чинниками виробництва і міжкраїнові відмінності в цінах на них, витрати зв'язку і транспорту. Вибір місця вкладання іноземних інвестицій у приймаючій країні визначається також з урахуванням таких показників, як макроекономічна стабільність країни, рівень конкуренції, торгова полі­тика, ступінь розвитку інфраструктури. Тарифи і кількісні обме­ження, що введені приймаючою країною на імпорт, можуть робити його невигідним. У цих умовах місцеве виробництво за допо­могою філіалів ТНК є єдиним способом утримати контроль над рин­ком приймаючої країни.

Однією з найважливіших переваг розміщення, як показують численні емпіричні дослідження, є розмір ринку приймаючої країни. Для інвестицій ТНК, орієнтованих на внутрішній ринок, цей чинник відіграє пріоритетну роль незалежно від того, прово­дить чи не проводить приймаюча країна протекціоністську полі­тику. Хоча протекціонізм стимулює організацію місцевого вироб­ництва навіть на невеликих ринках (іноді в економічно неефекти­вних масштабах), великі ринки є більш привабливими для ТНК навіть в умовах вільної дії ринкових сил. Експортно орієнтовані філіали в цьому разі також виграють, бо в умовах зміни світової кон'юнктури можуть продавати частину своєї продукції на місце­вому ринку.

Забезпеченість чинниками виробництва також значною мірою впливає на вибір району інвестицій. Вона включає: наявність природних ресурсів (особливо важливо для «сировинних» ТНК), вартість некваліфікованої робочої сили, можливість найму квалі­фікованих спеціалістів за відносно низьких витрат, ефективність діяльності місцевих постачальників товарів і послуг, якість допо­міжної технологічної інфраструктури. Економічна політика прий­маючої країни, стимули і пільги для ТНК, ступінь ризику інозем­них інвестицій також багато в чому визначають привабливість діяльності в кожному районі.

Отже, наявність чинників розміщення визначає закономірнос­ті створення виробничих комплексів ТНК. При цьому ТНК, ви­користовуючи ці переваги, можуть мати велику «ринкову владу» і створювати ефективні «бар'єри для доступу» інших фірм. Але на відміну від попередніх концепцій «монополістичних переваг» вона робить основний акцент на тому, що тенденція зростання конкуренції між ТНК переважає над тенденцією «змови» між ни­ми. Цей висновок має важливе значення для аналізу нових явищ у діяльності сучасних ТНК, еволюції їх організаційної структури і форм операцій.

Міжнародні організації, створені колись з метою вирішення досить вузьких завдань, набирають силу, розширяють сфери діяль­ності, підвищують власні значення і роль. На перших ролях тут організації, прямо пов'язані з фінансовою і економічною глобалі­зацію — Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Світова організація торгівлі (COT). Глобалізація рухається тепер не тільки стихійно і не лише волею та інтересами США, Японії, EC і найбільших ТНК, а й міжнародними організаціями.

Важливим глобалітетом є офшори. Практично будь-яка транс­національна фінансова система проходить через офшор. Зараз у світі існує більше 100 офшорних зон, серед яких найбільшою є Панама, де зареєстровано 337 тис. офшорних компаній, Британ­ські Віргінські острови (208 тис. компаній) та Ірландія (150 тис. компаній). Офшори є важливою ланкою у внутрішньо корпорати­вних розрахунках ТНК, які, маніпулюючи внутрішніми, неринковими трансферними цінами, переносять більшу частину прибут­ку в ті офшори, де податки на цей прибуток мінімальні.

У розміщенні продуктивних сил, виробленні його стратегії і напрямів в умовах глобалізації важливого значення набувають сві­тові міста, які відіграють все активнішу економічну роль і є най­важливішими базами транснаціонального капіталу і ТНК. Багато світових або глобальних міст за масштабами своєї економічної діяльності перевищують середні національні держави. Наприк­лад, Токіо виробляє вдвічі більше товарів і послуг, ніж Бразилія; Чикаго за масштабами виробництва порівнюється з Мехіко, по­ловина ВВП якого виробляється в мегаполісі Мехіко. Світові міс­та стають самостійною силою в економічній та політичній сферах і активно ідуть на союз з ТНК. Фактично на початку XXI ст. (2005 рік) склалось 13 великих світових центри, в яких базується трансна­ціональний капітал. (Але міст десяти мільйонників налічується 20). Серед них — Токіо (26,9 млн.осіб), Сан-Паулу (19,6), Мехіко (18,9), Мумбаї (18,3), Нью-Йорк (17,2), Дакка (15,9), Делі (15,3), Колката (14,3), Лос-Анджелес (13,8), Москва (13,4), Джакарта (13,2), Буенос-Айрес (13,0), Шанхай (12,8), Осака (11,2), Ріо-де-Жанейро (11,2), Карачі (11,1), Пекін (10,8), Каїр (10,8), Маніла (10,4), Лагос (10,1), Лондон, Цюріх, Люксембург, Франкфурт та ін.

Створення союзів ТНК зі світовими містами, в яких розміщується «ядро» корпорації, являє собою нову тенденцію у розвитку продуктивних сил.

На початку XXI ст. великі міста розглядаються як активні джерела економічного зростання і конкурентоспроможності на національному та інтернаціональному рівнях, оскільки вони ви­значають економічний, соціальний, науковий і культурний дина­мізм країни. У процесі еволюції міста поступово перетворюються в території не тільки зосередження цивілізаційних, у тому числі економічних, ресурсів країн, а й забезпечення їх ефективної взає­модії. Тому протягом 90-х pp. XX ст. в Західній Європі почався активний процес формування «міста-підприємця».

Це — терито­ріальне утворення, яке ініціативно випереджає події і здатне об'єднати місцеві соціальні, політичні та економічні ресурси в єдиний пов'язаний організаційний комплекс, для того щоб роз­робити чітку стратегію економічного розвитку і забезпечити їй тривалу перспективу. Об'єднувальними системними чинниками стали інфраструктура, що обслуговує економіку як сферу підпри­ємницької діяльності (транспорт, зв'язок, освіта, наука), і управ­ління життєдіяльністю і життєзабезпеченням (нові робочі місця, соціальна і житлово-комунальна сфери). У таких умовах виявля­ється затребуваним і задіяним інтелект, отже, виникають стимули до його розвитку і удосконалення.

Теоретичне обґрунтування міста-підприємця полягає в новому підході до розуміння економічної організації суспільства: увага переводиться з проблеми обмеженості ресурсів на проблему не­достатності мотивів. Ресурси самі по собі не є достатньою умо­вою досягнення мети. Існують країни і регіони, які мають у роз­порядженні всі необхідні ресурси, але не досягають великих успіхів у своєму розвитку, тому що виконавці часто не мають на­лежних стимулів для досягнення відповідних цілей. Історією і практикою розвинених країн світу доведено, що зміст і структура мотивів не менш важливі, ніж обсяг ресурсів, які є в розпоря­дженні окремого міста. Поняттям «місто-підприємець» описуєть­ся взаємна зацікавленість міста і бізнесу, забезпечується вклю­ченням в управління містом підприємницької складової.

Формування міст-підприємців в Україні є важливою пробле­мою регіональної політики держави. Для її реалізації необхідно: підвищити рівень самостійності міст у системі державного управ­ління; сформувати стратегії міського розвитку; посилити увагу до економічного потенціалу міст, що викликано зростанням ролі економічної конкуренції між країнами та містами і прискоренням цього процесу в період глобалізації світо господарських систем; більш широко застосувати новий управлінський підхід — марке­тинг міста, який являє собою створення методами ринкового ре­гулювання сприятливого міського середовища для виробництва товарів і послуг та життєдіяльності населення на основі виявлен­ня, створення і реалізації чинників екологічно і соціально орієн­тованої місцевої політики розвитку і функціонування.

3. Суть регіоналізації та роль у ній інтернаціоналізації про­дуктивних сил, всесвітньої інфраструктури, міжнарод­ного поділу праці

Глобалізація як нова якість світу не передбачає тотальної уні­фікації соціального та економічного життя планети. Нова світо­будова заміщує попередню модель Ойкумени ієрархічною конс­трукцією геоекономічних регіонів. У рамках глобальної світоекономіки окреслюються контури її спеціалізованих сегментів і са­мобутніх «великих просторів», які об'єднані культурно-історич­ними кодами, стилем господарської діяльності, спільними соціаль­но-економічними чинниками та стратегічними цілями. Їх форму­вання зумовлено економічними культурами, які мають такі самі глибокі корені, як і культура мови або державного устрою. Отже, паралельно з процесом глобалізації у світовій економіці від­бувається процес її регіоналізації. Регіоналізація розглядається як характерна ознака світової еко­номіки XX ст. Сутність її полягає у формуванні на основі розвитку інтенсивних і глибоких інтернаціональних зв'язків нових, більших інтеграцій (соціально-економічних систем) — союзів, конфедерацій тощо. Суб'єктами регіоналізації можуть бути лише провідні для свого часу суб'єкти міжнародних відносин та їх агенти, що діють на основі отриманих від таких суб'єктів прав і повноважень.

Як не парадоксально, але саме глобалізація сприяє регіоналізації світу, розмежовує світ на центр і периферію. При цьо­му глобалізована економіка, як абсолютно всі складні системи, функціонує на основі взаємодії центра і периферії, де центр прий­має сигнали, віддає накази, забезпечує кругообіг речовини та ін­формації, а периферія виконує різноманітні функції, забезпечує існування складної системи. За таким самим принципом влаш­тована і глобалізована економіка. Її центром є розвинені країни і світові міста, де базується транснаціональний капітал, а перифе­рією — решта світу. Переважно в центрі зосереджені основні ін­телектуальні, інформаційні і фінансові ресурси людства, що від­бивається на розвитку його продуктивних сил. Тому глобалізація рухається насамперед процесами в найбільш розвиненій частині світу: саме тут зосереджені всі ТНК, виробляється переважна ча­стина ВВП, сконцентровані всі обслуговуючі фінансові корпорації. Країни-периферії в основному зайняті ма­совим виробництвом стандартних товарів, сільським господарст­вом, видобуванням і переробленням мінеральної сировини.

У США, країнах Західної Європи, Японії і деяких інших розви­нених країнах проживає приблизно мільярд населення. Рівень жит­тя його досить високий. Це так званий «золотий мільярд». Дані держави розміщені в основному на півночі, тому проблему взає­мовідношення центра і периферії часто називають проблемою «Північ — Південь». Сучасна світобудова дозволяє «золотому мільярду» споживати 80 % світових природних ресурсів, виробля­ти більше 80% екологічно небезпечних відходів. Очевидно, пере­хід до способу життя «золотого мільярда» для всього 7-мільярдного людства навіть у перспективі неможливий — просто не виста­чить ресурсів і не витримає екологія планети. Така будова неспра­ведлива, але вона склалася в процесі еволюції і сформований поділ функцій закономірний. Бідність і спеціалізація на низькокваліфікованих і дешевих роботах країн периферії дозволяє концентрува­ти в центрі ресурси для розвитку науки і нових технологій.

Для існування розвиненого суспільства життєво важливо ви­кидати на ринок все нові й нові товари. Виробництво саме таких товарів поряд з різноманітними послугами стало спеціалізацією країн. Випуск товарів, які стають традиційними і масовими, пе­реводиться каналами транснаціональних корпорацій у країни з дешевою робочою силою.

Розвинуті країни через свої ТНК здійснюють прямі інвестиції в країни, що розвиваються. При цьому, виносячи частини вироб­ничого процесу в ці країни, ТНК використовують місцеві умови, ресурси і дешеву робочу силу в основному для виробництва то­варів масового попиту, в тому числі для розвинутих країн, вклю­чаючи країни базування ТНК. У країнах, що розвиваються, як на дочірніх підприємствах ТНК, так і в самостійних компаніях, ви­робляються товари, що потребують відносно низькокваліфіковану працю і дешеву робочу силу. Предметами їх експорту є також продукція сільського господарства, сировина.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) для багатьох країн, що розви­ваються, стають єдиним способом переведення виробництва на нові технології. ПІІ є найважливішим механізмом су­часної світобудови, який дозволяє втягувати країни, що розвива­ються, у світове виробництво на сучасному технологічному рівні.

У глобалізованому світі все більше виявляється тенденція до створення регіональних економічних організацій. Так, створення регіонального економічного простору передбача­ється в рамках Європейського Союзу. На створення єдиного пів­нічноамериканського економічного простору націлені такі дер­жави, як США, Канада і Мексика. Міждержавні інтеграційні процеси характерні для країн Південно-Східної Азії, арабського світу, країн Центральної і Південної Америки. Регіоналізація по­ширюється навіть на цілі континенти. Так, країни Африки праг­нуть створити Африканський Союз за аналогією з Європейським Союзом.

На рівні світової економіки глоба­лізація і регіоналізація, які, доповнюючи одна одну, роблять планету єдиним економічним простором, проходять як два пара­лельні процеси. Їх чинники однакові. Це – інтернаціоналізація про­дуктивних сил, розвиток всесвітньої інфраструктури, міжнарод­ний поділ праці.

Інтернаціоналізація означає зближення економік різних країн, їх інтеграцію з метою забезпечення економічного і соціального прогресу у світовому масштабі. Інтернаціоналізація виробництва супроводжується інтернаціоналізацією обміну, який включає до­говірні поставки товарів під інтегроване виробництво або для кооперативних підприємств різних країн. Рамки внутрішнього рин­ку в цих умовах стають нездатними вирішувати економічні проблеми інтегрованої економіки.

Міжнародна інтеграція та інтернаціоналізація продуктивних сил розширюють технологічні межі виробництва. Спеціалізація господарства проходить по вузлах, деталях, напівфабрикатах то­що. Це зумовило ситуацію, за якої в даний час приблизно 30 % усього товарообігу між розвиненими країнами здійснюється на основі договірних або кооперованих поставок. На інтернаціональних засадах у сучасних умовах відбувається підготовка і перепідготовка кадрів з різних професій і профілів знань.

Всесвітня інфраструктура – це сукупність національних елементів транспортних систем, засобів зв'язку, світо­вих мереж інформаційних комунікацій, у першу чергу Інтернет, які забезпечують охорону навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів, нормальне функціонування спільних об'єктів.

Цілісності світового господарства сприяє міжнародний поділ праці, що виявляється в поглибленні міжнародної спеціалізації і кооперуванні виробництва, посиленні економічних зв'язків між державами.

Найважливішими чинниками, що визначають форму­вання цілісності всесвітнього господарства, є: розви­ток науково-технічного прогресу, який має всеохоплюючий ха­рактер, і засобів інформації; інтеграція можливостей викорис­тання ресурсного потенціалу планети; зростання небезпеки загаль­ної екологічної катастрофи.

На розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалі­зації і регіоналізації економічного простору значний вплив має економічна революція, яка розпочалася наприкінці XX ст. і пов'я­зана не стільки з проривом науково-технічного прогресу в нові таємниці світобудови, скільки з ефективним використанням його численних і різноманітних досягнень, глобальної оптимізації ін­формаційної сфери, яка отримала назву інформаційної революції. Як наслідок, на планеті відбувається формування економічного середовища, в якому виробництво товару, яке немає попиту у суспільстві, стає таким, що не має вартості. Нова сервісна економіка високопрофесійних послуг, економіка знань різко розширює господарські можливості, що були деформовані в останній третині XX ст. проблемою «меж зростання» природо-витратного виробництва. Інноваційна економіка суттєво послаб­лює ці «межі». Економіка інформаційна їх фактично не має. У процесі розвитку споживання природних ресурсів не збільшуєть­ся, а зменшується: відбувається мініатюризація та оптимізація про­мислових механізмів, низка нових галузей набули чітко вираженого віртуального характеру. До того ж творчий дар, на відміну від сировинних та біосферних ресурсів, відновний і невичерпний.

4. Розвиток і розміщення продуктивних сил значною мірою ви­значають три тенденції;

• оптимізаційна, що ґрунтується на інформації як фундамен­тальному ресурсі суспільства. Вона тісно пов'язана з розвитком фі­нансово-правових технологій, становленням системи глобального управління. Ця тенденція веде до розвитку глобалітетів, формування геоекономіки, торгівлі ін­телектуальною власністю й брендом, скидання ризиків на дрібні й середні підприємства тощо;

• інноваційна, що спирається на творчий дар людини. Її сут­ність полягає в отриманні нового знання та якісній зміні штучного середовища життя людини. Ця тенден­ція проявляється у збільшенні кількості та якісному розвитку різ­номанітних венчурних, середніх, малих та мікропідприємств включно до феномена manenterprise [людина-підприємство]. Базисом підприємств нової економіки поступово стають не основ­ні фонди і навіть не управлінський ресурс, а людський капітал, і все частіше — певна критична кількість творчих особистостей, від наявності або відсутності яких часом залежить доля майбут­ньої організації. Реально функціонуюча сучасна економіка, об'єд­нуючи досягнення в цих двох сферах: інформаційній та іннова­ційній, — помітно знижує роль приватного власника, основних фондів і навіть (певною мірою) витрат виробництва;

• мобільності виробництва, яка зумов­лена мобільністю не прив'язаного до місцевості капіталу. Глобалізація в економіці виражається у створенні мереж міжна­родних виробництв з швидким розміщенням потужностей з випуску стандартизованої та уніфікованої продукції. При цьо­му компанія, що функціонує в тому чи іншому поселенні, належить людям, котрі інвестували її, а не її співробітникам, постачальникам і не населеному пункту, в якому вона розташована. Співробітники компанії, проживаючи у місцевій громаді, не мають права вирішу­вати питання її розвитку. Тільки власники й акціонери, яким нале­жить компанія, визначають її долю. Аналізуючи ефективність своїх інвестицій, вони можуть вільно перемістити підприємство в іншу місцевість, в якій існують кращі умови і де можна одержати більшу додаткову вартість. Вони жодним чином не прив'язані до конкрет­ної місцевості, визначеної географічними умовами. Піклуючись тільки про власний бізнес, вони безперешкодно можуть залишити локальну спільноту без роботи чи джерел існування.

Тема: Розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалізації та регіоналізації світової економіки

Мета: розкрити зміст понять «глобалізація», «глобалізм», «глобалітети», «глобалістика», «глобальна географія», «регіоналізація»; засвоїти джерела глобалізації; з‘ясувати роль глобалітетів у процесах глобалізації; усвідомити тенденції розвитку і розміщення продуктивних сил в умовах глобалізації і регіоналізації економіки