Тема 1. Предмет і завдання курсу

План.

1. Сутність і складові елементи продуктивних сил.

2. Змістовність поняття «розміщення продуктивних сил».

3. Мета, завдання та функції науки, зв`язок з іншими науками.

1. Сутність і складові елементи продуктивних сил

Взаємодію між суспільством і природою на різних етапах розвитку людства розкривають і характеризують продуктивні сили. Вони ж виражають потенціал функціонуючої економіки. В умовах здійснення радикальних трансформаційних процесів раціональне розміщення продуктивних сил будь-якої країни, в тому числі України, і прогресивний розвиток господарства її регіонів створюють потужний фундамент національної економічної системи. Продуктивні сили будь-якої держави – це її національне багатство. Необхідність його нарощування, раціонального використання, а також постійного вдосконалення територіальних і галузевих пропорцій національної економіки на основі науково обґрунтованих принципів і закономірностей розміщення продуктивних сил об`єктивно зумовлена потребою підвищення добробуту населення та вирішення нагальних завдань соціально-економічного розвитку.

Предметом курсу «Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка» є просторова організація продуктивних сил та окремих їх складових, а також територіальні аспекти господарювання, закономірності його формування та розвитку.

У марксистсько-ленінській літературі зміст поняття «продуктивні сили» розкривався як «поєднання речових (засоби виробництва) і особистісних (трудові ресурси) елементів, у результаті чого здійснюється матеріальне виробництво».

У підручнику «Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка», підготовленому великим (49 осіб) колективом науковців за ред. С. І Дорогунцова, продуктивні сили розглядаються як система особистих (людина, людсь­кий капітал) і речових (відтворювальний і природний капітал) елементів, у процесі поєднання яких здійснюється виробництво [РПС і ЕР/ Дорогунцов, с. 23].

Львівські науковці переконують, що продуктивні сили слід розглядати як поєднання місць прикладання праці і людських ресурсів, у результаті чого здійснюється діяльність, корисна суспільству, частині суспільства чи людині за умови, що ця діяльність не суперечить суспільним морально-етичним нормам. З їх точки погляду марксистсько-ленінське визначення змушувало будь-яку іншу діяльність крім виробничої (викладацьку, торгівельну, релігійну тощо) вважати непродуктивною. Діяльність священника, лікаря, вчителя – це праця, а самі вони є елементами продуктивних сил. Види діяльності, які не відповідають суспільним морально-етичним нормам і цінностям, - наркобізнес, сутенерство, система рекету, військова діяльність агресивного характеру (тероризм) тощо – слід розглядати як деструктивні сили [ Шевчук Л. Т. РПС, 2001, с. 6-7.].

У структурі продуктивних сил вирізняють суспільні продук­тивні сили, які виникли в результаті історичних процесів інтег­рації і поділу праці; природні продуктивні сили, що виражають природні багатства засобами життя і праці; всезагальні продук­тивні сили, в яких відображається рівень панування над силами природи за допомогою науково-технічного процесу.

До суспільних продуктивних сил належать люди, людський капітал, трудова кваліфікація, відтворювальний капітал, органі­зація праці, фінанси. Основною продуктивною силою є люди, які мають духовні і фізичні здібності до праці. Належність людини до продуктивних сил визначає функція людини економічної, де вона виступає як людина-працівник. Але рівень розвитку продук­тивних сил людини визначають не взагалі, а рівнем людського капіталу, який обумовлюється людським розвитком, під яким розуміють не тільки доходи людей, а й їх здоров'я, освіту, збере­ження навколишнього середовища, забезпечення свободи дій і слова. Рівень розвитку людського потенціалу вимірюється індек­сом, який включає оцінку тривалості життя, освітнього рівня до­рослого населення і його доходів. Трудова кваліфікація — ступінь професійної підготовки працівника, наявність у нього знань, умінь і навичок, необхідних для виконання ним певного виду роботи.

Складовою продуктивних сил є відтворювальний капітал. Класики політичної економії вважали, що капітал — це сукуп­ність засобів виробництва і грошей. Так, А. Сміт розглядав ка­пітал як запас, що використовується для господарських потреб і приносить прибуток; Д. Рікардо — як частину багатства країни, що потрібна у виробництві й необхідна для приведення в дію праці.

Переважна частина сучасних західних економістів (П. Самуельсон, К. Р. Макконнелл, С. Л. Брю та ін.) визначає сутність понят­тя «капітал» так само, як А. Сміт і Д. Рікардо. Різниця між класи­ками політекономії і сучасними західними економістами полягає, по-перше, у тому, що останні значно розширили діапазон запасів, видів нагромадженої праці. Сюди включають шляхи, мости, ком­п'ютери, споруди тощо. По-друге, отримання доходу пов'язу­ється не лише з названими речовими чинниками виробництва, а й з людським фактором виробництва. Якщо перші отримали при цьо­му назву «фізичного капіталу», то другі — «людського». До скла­ду останнього належать надбані знання, звички, енергія людей то­що, які визначають якість населення.

Категорію «капітал» у радянській економічній літературі розг­лядали як категорію, притаманну виключно капіталістичному способу виробництва. Для протиставлення цій категорії у радян­ській економічній літературі обґрунтовувалася категорія «фон­ди». Вважалося, що категорія «фонди» властива лише такій еко­номічній системі, де існує загальнодержавна власність на засоби виробництва. Якщо зняти ідеологічну оболонку, то між категорія­ми «капітал» і «фонди» не існує різниці.

У ринковій економічній системі вступають в дію такі важливі елементи конкурентного середовища, як приватна власність, вільне підприємництво, ринкова конкуренція, попит і пропозиція, рин­кове ціноутворення, товарна форма первинних чинників вироб­ництва та інші, що надають засобам виробництва такої суспільної форми, як капітал. Ця категорія в умовах реформування економі­ки приходить на зміну категорії «фонди». Що стосується засобів праці, то вони набувають форми «основного капіталу» і відтворю­ються в цій соціально-економічній формі.

Категорія «капітал» функціонує як система конкретних форм капіталу, де основний капітал посідає особливе місце, оскільки він являє собою основний виробничий потенціал суспільства. В основі поділу капіталу на основний і оборотний лежить різний характер обороту окремих його частин і різні способи перенесен­ня їх вартості на вироблений товар.

Ті елементи продуктивного капіталу, які повною мірою беруть участь у виробничому процесі, але переносять свою вартість на виготовлені товари частинами, в міру зносу, називаються основ­ним капіталом. Матеріальними носіями основного капіталу є за­соби праці — виробничі будівлі, споруди, машини, устаткування, прилади тощо.

У складі основного капіталу розрізняють активні і пасивні елементи, що має дуже важливе значення для ефективності його функціонування. Активні елементи — машини, верстати — без­посередньо діють на предмети праці, визначають рівень продук­тивності останньої. Пасивні елементи основного капіталу створю­ють лише загальні умови для нормального функціонування вироб­ництва. Це — виробничі будівлі, споруди, передавальні пристрої. Капітал тим ефективніший, чим вища в його структурі частка ак­тивних елементів.

Оборотний капітал становить другу частину продуктивного капіталу, вартість якого в процесі виробництва повністю перено­ситься на товари й відразу ж повертається на підприємство після реалізації товарів, тобто із завершенням кожного кругообороту. До оборотного капіталу належать витрати на придбання сирови­ни, матеріалів, палива, заробітну плату. Вони повністю спожива­ються у виробництві, втрачаючи свою натуральну форму.

Основний капітал зумовлює рівень капіталоозброєності та продуктивності праці, загальну ефективність виробництва, а та­кож конкурентоспроможність підприємства. Тому постійне онов­лення основного капіталу, насамперед його активних елементів, є першочерговим завданням підприємців, які не бажають програти в конкурентній боротьбі.

З усієї сукупності речових елементів продуктивних сил виріз­няють засоби праці, особливо знаряддя праці. Засоби праці — сукупність засобів, за допомогою яких люди впливають на пред­мети праці. До засобів праці, і насамперед до знарядь виробницт­ва, належать машини, верстати, інструменти, за допомогою яких людина здійснює вплив на природу. Засобами праці є також ви­робничі будівлі, земля, засоби сполучення і зв'язку, шляхи тощо.

Знаряддя праці — найголовніший елемент засобів праці — включають машини, верстати, прилади, двигуни, інструмент то­що, які людина використовує в процесі виробництва для перет­ворення предметів праці на засоби виробництва або особистого споживання.

Кооперація праці — форма об'єднання людей для спільної праці. Вона являє собою форму організації праці, що базується на єдності, узгодженості спільних дій працівників, окремих колек­тивів або національних господарств у процесі відтворення мате­ріальних і духовних благ. За складністю організації праці виріз­няють просту і складну кооперацію. Проста кооперація праці — форма організації конкретної праці, коли робітники виконують однорідні функції (ручне прополювання, вантаження тощо) або якщо потрібна одночасність дій для того, щоб результат був до­сягнутий за певний проміжок часу. Складна кооперація виникає внаслідок поділу праці, коли різні види конкурентної праці поєд­нуються в єдиний виробничий процес; вона повніше визначає сутність кооперації.

Внутрішньовиробничий поділ праці — поділ праці всереди­ні виробництва, тобто поділ родів виробництва на види і підвиди (наприклад, промисловість на окремі галузі) і поділ праці всере­дині підприємства. Цей термін вживається для позначення спеціа­лізації виробництва у межах країни і між країнами.

Суспільний поділ праці — історична форма організації су­спільної праці, за якої окремі групи виробництв закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Один із чинників підвищення продуктивності суспільної праці і є формою прояву розвитку продуктивних сил і водночас умовою цього розвитку.

Фінанси — сукупність економічних відносин, які виникають у процесі формування та використання централізованих і децент­ралізованих грошових фондів. За їх допомогою відбувається функ­ціонування і розвиток продуктивних сил на основі з'єднання жи­вої праці, засобів і предметів праці в єдиний виробничий меха­нізм, завдяки якому реалізуються економічні стимули та інтереси людини. Саме завдяки фінансовій системі економіка функціонує як єдиний господарський механізм.

Природні продуктивні сили включають природне середови­ще, землю, і насамперед родючість ґрунту, ліси, корисні копалини.

Природне середовище — природна складова середовища про­живання і виробничої діяльності людства — частина навколиш­нього середовища. Включає всю сукупність оточуючих людину об'єктів живої і неживої природи, як такі, які не підлягають впливу людської діяльності, так і такі, в яких різною мірою торк­нулися антропогенні перетворення, однак частково або повністю зберегли здатність до саморозвитку (наприклад, лісові вирубки тощо). Деякі елементи штучного (техногенного) середовища — докорінно перетвореної людиною природи — з часом також мо­жуть стати частиною продуктивних сил, якщо їх подальший роз­виток здійснюватиметься без втручання людини (наприклад, за­кинуті канали і парки, гірничо-промислові розробки тощо).

Земля в економіці — засіб виробництва, необхідна матеріаль­на передумова процесу праці та один з його найважливіших ре­чових чинників. Земля — основний засіб виробництва в низці га­лузей економіки, і в першу чергу в сільському і лісовому гос­подарствах. Основною властивістю, що створює споживчу вар­тість землі як засобу виробництва, насамперед сільського госпо­дарства, є її родючість.

Родючість ґрунту — здатність грунту задовольнять потреби рослин в елементах живлення, воді, забезпечити їх кореневу сис­тему достатньою кількістю повітря, тепла і сприятливим фізико-хімічним середовищем для нормальної діяльності. Родючість ви­значає загальну продуктивність біоценозів і урожайність сільсь­когосподарських культур.

Ліси як продуктивна сила являють собою ресурси деревини, використовувані у виробництві. До корисних природних власти­востей лісу, які сприяють розвитку продуктивних сил, належать водоохоронні, захисні, кліматорегулюючі, санітарно-гігієнічні, рек­реаційні тощо.

Корисні копалини — природні мінеральні утворення земної кори, які можуть бути ефективно використані у сфері матеріаль­ного виробництва. Вирізняють тверді (вугілля, руди, неметалеві корисні копалини), рідинні (нафта, підземні води) і газоподібні (гази природні горючі) корисні копалини. За складом і особливо­стями використання розрізняють також горючі, металеві і неме­талеві (нерудні) корисні копалини. Нагромадження корисних ко­палин утворюють родовища, а за великих площ поширення — райони, провінції і басейни.

До всезагальних продуктивних сил належать наука, інфор­мація, технологія виробництва, управління (менеджмент), під­приємництво і національна інфраструктура.

Наука. Поняття «наука» включає в себе як діяльність зі здобу­вання нового знання, так і результат цієї діяльності — суму набу­тих на даний момент наукових знань. Наука - сфера людської діяльності, функцією якої є вироб­лення й використання теоретично систематизованих знань про дійсність. Наука — це множина тверджень, які описують реальний світ і є стосовно цього світу істинними або імовірно істинними (гіпотезами), а також мають цінність для суспільної практики.

Інформація — відомості про навколишній світ, одержувані в результаті взаємодії з ним. Забезпечення суспільства і виробницт­ва необхідною інформацією, її структура, створення, накопичення, перетворен­ня, передача і використання в різних сферах людської діяльності відіграє всезростаючу роль у розвитку продуктивних сил. Відбу­вається становлення інформаційного суспільства, яке в основно­му грунтується на мікроелектронній технології і телекомунікацій­них засобах. Зростаюча кількість людей втягується в інформа­ційно орієнтовані типи робіт. Процес «інформатизації» не зали­шає недоторканною жодну сферу соціально-економічного життя.

Технологія — сукупність прийомів і способів одержання, об­робки або переробки сировини, матеріалів, напівфабрикатів чи виробів у різних галузях господарства. Вона тісно пов'язана з НТП, науковою організацією праці, і її розвиток зумовлюється ширшим застосуванням малоопераційних, маловідходних і безвід­ходних технологічних процесів, досконалих методик, систем ма­таналізу і прогнозування, засобів електронної техніки.

Підприємництво — це діяльність, метою якої є одержання прибутку. Воно здійснюється в певному середовищі, яке визначає його позиції. Його структурними елементами є адекватна еконо­мічна ситуація, правове, соціально-культурне, технологічне, геог­рафічне, інституційно-технічне середовище.

Важливою складовою продуктивних сил є управління (мене­джмент), якому в умовах еволюційної економіки належить знач­на роль. Відомо, що однією з причин економічної кризи в Україні, яка за експертними оцінками зарубіжних спеціалістів мала одні з кращих показників для самостійного розвитку, було невміле ке­рівництво економікою.

Класична політекономія виокремлює три джерела ВВП — праця, капітал і земля. Але всі ці чинники не в змозі зараз вичерп­но пояснити й описати зростання ВВП, насамперед в індустріаль­но розвинетнх країнах. Залишається досить значна його частка, іноді більше половини всього ВВП, що створюється на основі якогось іншого, четвертого чинника. В економічній літературі останніх років цей чинник отримав назву загального чинника ви­робництва (total factor productivity). Його внесок у результат еко­номічної діяльності досить високий, але лише в індустріально розвинетнх країнах. У країнах же, що розвиваються, його роль помітно знижена. Цей четвертий чинник — національна інфра­структура, тобто комплексне середовище, що оточує виробницт­во. Це — не виробництво, а розподіл і перерозподіл ресурсів, до­ходів, прибутків.

Національна інфраструктура забезпечує високий рівень соціаль­но-політичної та економічної безпеки від різного роду ризиків. Розвинута виробнича і соціальна інфраструктура, комуні­кації, ефективна підтримка національного виробника, а також сприяння держави в просуванні товарів, захисту виробництва від демпінгу та інших неприємностей, зріла індустрія послуг, доступ до різного роду допоміжних виробництв та послуг — все це складає специфіку північноатлантичного геоекономічного ареалу[ РПС і РЕ, 2005. с. 23-29].