1.7. Загальні відомості про системи верхнього приводу

Системи верхнього приводу (СВП) є одним із найважливіших до­сягнень у галузі технології буріння за останні десятиліття. Верхній привід (рис. 1.20) був розроблений спочатку для бурових установок великої вантажопідйомності для буріння на шельфі і вперше був обладна­ний на буровій установці в 1982 р.

Рисунок 1.20 — Система верхнього приводу (СВП)

Використання приво­ду показало його значні переваги. Зокрема, перші встановлені на бурових установках СВП дали економію часу механічного буріння 11% та економії часу спорудження свердловини в цілому — 8%. Це, в свою чергу, зменшило витрати на буріння на 6%, загальні витрати на спорудження свердловини — на 4%. У 1992 р. верхній привід був уперше використаний на установках для буріння на суші. Перший виробник цього обладнання — компанія «Varco».

Головною перевагою згаданих систем є значне скорочення загаль­них часових витрат на буріння. З'явились можливості нарощування бурильної колони свіч­ками, які складаються із трьох труб, а не окремими трубами, що усуває два нарощення із трьох.

Під час буріння похило-спрямованих свердловин, яке набуває все більшого поширення в практиці буріння, значно скорочується час, що витрачають на орієнтацію бурильної колони і контроль за спрямованістю проведення свердловини.

Використання верхнього приводу дає змогу здійснювати обертан­ня бурильної колони та промивання свердловини, поєднуючи з інши­ми операціями (спуск інструменту, буріння, підйом інструменту).

Завдяки цьому навіть у сильно викривлених свердловинах прихвати інструменту трапляються вкрай рідко.

В даний час системи верхнього приводу виробляють такі компанії: «NATIONAL OILWELL», «CANRIG», «TESCO», «BENTEC», «SOILMEC», IDM та AT «УРАЛЬСКИЙ ЗАВОД ТЯЖЕЛОГО МАШИНОСТРОЕНИЯ».

Технологія буріння за використанням верхнього приводу пов­ністю сумісна з існуючими конструкціями бурових установок, веж, стандартного талевого обладнання та електрообладнання.

1.8. Кріплення свердловини

Кінцевою метою буріння свердловини є створення герметичного і довговічного каналу зв’язку між пластом і денною поверхнею.

Гірські породи, що складають розріз свердловини, можуть бути як стійкими, і тоді пробурений в них стовбур свердловини може довгий час залишатися незакріпленим, так і легко руйнуватися, і стінки свердловини, складені з таких порід, обвалюються або випинаються безпосередньо після розбурювання чи протягом короткого часу.

Щоб створити можливість продовжувати буріння до проектної глибини, стовбур свердловини необхідно періодично закріплювати. Тому, процес буріння свердловини чергують із спуском спеціальних труб, які називаються обсадними, та цементуванням затрубного простору.

Найбільш поширеним способом кріплення є спуск у свердловину колони стальних обсадних труб і заповнення заколонного простору цементним розчином (рис. 1.21).

Обсадна колона

Н ЕФТЕГАЗОВЫЙ ФАКУЛЬТЕТ

Цементний розчин

Рисунок 1.21 — Спосіб кріплення свердловини