2. Виховний процес як педагогічна взаємодія.
Виховна система – це цілісний організм, який виникає у процесі інтеграції основних компонентів виховання (мета, суб’єкти виховання, їх діяльність, спілкування, відносини, кадровий потенціал, матеріальна база, що сприяє духовному розвитку і саморозвитку особистості, створення своєрідного, за визначенням К.Ушинського, «духу школи». Серцевиною виховного процесу є особистість – її нахили, здібності, потреби, інтереси, соціальний досвід, самовідданість, характер.
Учасниками виховної системи школи є : адміністрація школи, вчителі-предметники, класні керівники, працівники бібліотеки, вихователі ГПД, керівники гуртків, клубів, секцій, медичні працівники школи, технічний персонал школи, класні колективи, учнівське самоврядування, батьки учнів. Одним із визначальних принципів виховної системи є взаємозв’язок впливів : родини; вчителів; соціальних об’єктів; довкілля (виховного простору).
Виховний простір – це не тільки середовище, а й духовний простір учня і педагога, це простір культури, що впливає на розвиток особистості. У ньому має бути представлений весь спектр цінностей культури і культурних форм життя. Це простір соціальних, культурних, життєвих виборів особистості, котра реалізується у різних виховних середовищах (академічне середовище, клубне, середовище творчих майстерень тощо).
Основні вимоги до створення виховного простору :
Психологізація як здатність враховувати у комплексі всі зовнішні і внутрішні впливи на дитину й одночасно творити духовно-творче розвивальне середовище, нейтралізуючи негативні з них та посилюючи позитивні.
Відкритість до соціуму, діяти у співпраці із сім’єю, громадськістю.
Залучення дітей до розв’язання суспільно значущих і особистісних проблем, формувати досвід громадської поведінки.
Розвиток творчого потенціалу всіх суб’єктів навчально-виховного процесу.
Спонукання школярів до самостійного розв’язання власних життєвих проблем у нестабільному суспільстві.
Життєтворчість як здатність забезпечити дитині можливість облаштувати власне життя, творити колективні та міжособистісні взаємини.
Педагогічна культура вчителів і вихователів, невід’ємними особливостями якої є людяність, інтелігентність, толерантність, розуміння, здатність до взаємодії.
Педагогічний захист і підтримка дітей у розв’язанні їхніх життєвих проблем та в індивідуальному саморозвитку, забезпечення їхньої особистісної недоторканості та безпеки.
Самореалізація людини в особистісній, професійній та соціальних сферах її життєдіяльності.
Перебування дитини у виховному просторі передбачає залучення учнів до різних форм творчої та суспільно корисної діяльності, зокрема : пізнавальної, оздоровчої, трудової, художньо-естетичної, спортивної, пропагандистської, ігрової, культурної, рекреаційної, екологічної.
Отже, на зміну «педагогіки заходів» приходить педагогіка педагогічної взаємодії, метою якої є формування різносторонньої особистості з врахуванням її прагнень, інтересів, потреб.
3. Об’єкти виховного впливу.
Для ефективного виховного процесу слід розглядати вихованця як цілісну особистість та забезпечити вплив на різні сфери особистості.
1.Формування свідомості особистості – оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки. Це перший етап входження в систему виховної взаємодії, на якому діють норми, правила, особливості життєвої поведінки. Дитина стає членом певної соціальної системи, де вже діють певні правила, норми, яких їй доведеться дотримуватись.
2. Формування почуттів (стійких емоційних відношень до явищ дійсності) та переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб’єкта до певного знання). Почуття сприяють трансформації певних дій особистості із сфери розумового сприймання у сферу емоційних переживань, що робить їх стійкими, та активізації психічних процесів людини. Переконання, що ґрунтуються на істинних знаннях, будуть, з одного боку, своєрідним мотивом діяльності, а з іншого – «стрижнем» поведінки особистості. Тому виховання дітей і є формуванням у них психологічного «стрижня», без якого особистість буде безвольною , позбавленою власного «Я». На даному етапі відбувається «привласнення» зовнішніх норм і правил, переведення їх у внутрішній план, для подальшого керівництва ними у власній поведінці та діяльності.
3. Формування умінь та звичок. Формування умінь (засвоєного способу виконання дій, основаного на сукупності набутих знань і навичок) і звичок (схильності людини до відносно усталених способів дій) потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, їх відповідності рівню розвитку учнів. Воно пов’язане з активною діяльністю особистості у сфері реальних життєвих ситуацій.
При такому підході ми забезпечимо усвідомлення норм та правил поведінки, сформуємо їх прийняття особистістю та будемо вправляти у правильній поведінці, що сприятиме входженню дитини в соціум, переведення виховання у самовиховання.