2. Скіфо-сарматський світ. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н. е.). Про «уславлених кобилодойців» повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й інші автори. Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Кіммерійці були першими на території України, хто почав виплавляти з болотяної руди залізо. Вони мали військові кінні загони, здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію. Військово-політичне об’єднання кіммерійців розпалося під натиском скіфських племен, мігрувало або було асимільовано скіфами.

У VІІ ст. до н. е. в Північному Причорномор'ї з’являються скіфи — племена іранського походження, які панували тут у вигляді Великої Скифії до ІІІ ст. до н.є., а на Кримському півострові у вигляді Малої Скіфії з ІІІ ст. до н.е. до ІІІ ст. н.е. Давньогрецький історик Геродот поділяв скіфів на чотири групи: царські, кочовики, скотарі й орачі.

Ще на початку VI ст. до н. е. Скіфія стала об'єктом агресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши численному перському війську воєнну хитрість, виучку та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченні високої боєздатності скіфського війська та вихованні у воїнів ненависті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції: скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети.

Важливим джерелом прибутку царських скифів, крім завойовницьких походів, була торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на збіжжя, хутро, віск, мед, а також рабів скіфи отримували вина, тканини, зброю, предмети розкоші.

Скіфи створили самобутню культуру. Найяскравішими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» — скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней.

У Ш ст. до н.е. в українські степи прийшли сармати, етнічно споріднені зі скіфами. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи. Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи.

VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. У другій половині VII ст. тут було засновано Борисфеніду, Ольвію, Тіру, Пантікапей, Херсонес, Феодосію, Фанагорію та інші міста.

Вчені гадають, що міграцію греків обумовили такі фактори:

– демографічний вибух (надлишок населення змушений був емігрувати);

– нестача землі;

– торгова експансія (пошуки ринків збуту та сировини);

– військова необхідність (агресія мідійців та персів підштовхувала греків до пошуку більш затишних земель);

– політична напруженість ( ті, хто одержували поразку на виборах, вимушені були виїхати на необжиті землі).

Греки привезли з собою полісну модель суспільного устрою. Грецькі міста-держави часто були рабовласницькими республіками. Одночасно з республіканським ладом виникає і монархічна форма правління – Боспорське царство (на Керченському та Таманському півостровах).

Основою грецького господарства Північного Причорномор'я були зерноробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло: ткацтво, гончарство, обробка металів. Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор'я.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор’я виокремлюються два основних періоди. Перший період — друга половина VII – середина I ст. до н.е. — характеризується відносно самостійним життям і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Для другого періоду —середина І ст. до н. е. — 70-ті роки ІV ст. н. е. — характерним є те, що міста-держави поступово потрапляли в коло інтересів Риму і водночас зазнавали нападів з боку готів і гунів.