5. Підшлункова залоза.

Ендокринна частина підшлункової залози представлена панкреатичними острівцями (острівцями Лангерганса) — це скупчення клітин - ендокриноцитів — без вивідних проток, оточені густою капілярною сіткою, мають велику кількість автономних нервових волокон. Розрізняють ά-ендокриноцити, які виробляють глюкагон, β-ендокриноцити, що синтезують інсулін і δ-ендокриноцити, що синтезують соматостатин.

Інсулін — це речовина поліпептидної природи. Він стимулює синтез глікогену в печінці (глікогенез), гальмує перетворення глікогену на глюкозу (глікогеноліз) і утворення вуглеводів із амінокислот (глюконеогенез). Інсулін сприяє підвищенню проникності клітинних мембран для глюкози, забезпечуючи її утилізацію.

Під впливом інсуліну підвищується проникність клітинної мембрани і для амінокислот, з яких синтезуються білки. Внаслідок уведення великих доз інсуліну різко знижується рівень глюкози в крові. Насамперед відчувають цей дефіцит головний і спинний мозок, оскільки глюкоза є основним джерелом енергії для нервових клітин. Коли вміст глюкози знижується до 2,5 ммоль (45-50 мг%), виникає гостре порушення функції мозку — інсуліновий шок (кома).

Вивести з такого стану може внутрішньовенне введення розчину глюкози.

Зниження вмісту інсуліну в крові внаслідок недостатньої функції підшлункової залози призводить до цукрового діабету, що супроводжується гіперглікемією.

Головним стимулом для виділення інсуліну є підвищення концентрації глюкози в крові. Крім того, такий самий ефект спричинює подразнення блукаючого нерва. Подібність ефектів, що виникають під впливом інсуліну і блукаючого нерва, взаємозв'язок між ними зумовили об'єднання їх у єдину вагоінсулярну систему.

Другий гормон підшлункової залози — глюкагон, фізіологічна дія його пов'язана насамперед з вуглеводним обміном. Він збільшує рівень глюкози в крові за рахунок розпаду глікогену в печінці і в цьому є синергістом адреналіну. На виділення глюкагону впливає зниження рівня глюкози в крові й соматотропін гіпофіза. Симпатична стимуляція підвищує секрецію глюкагону.

5. Статеві залози.

До статевих залоз належать яєчка в чоловіків і яєчники в жінок. Внутрішньосекреторна частина статевих залоз виробляє статеві гормони, які надходять у кров і лімфу. Чоловічі статеві гормони (андрогени) — тестостерон і андростерон — стимулюють ріст і розвиток статевого апарату, вторинних чоловічих статевих ознак і появу статевих рефлексів. Андрогени впливають на функціональний стан ЦНС, збільшують утворення білка, особливо в м'язах, підвищують основний обмін.

Жіночі статеві гормони (естрогени) синтезуються в зернистому шарі фолікулів, а також у їх внутрішній оболонці. Естрогени (естрадіол, прогестерон) стимулюють ріст жіночих статевих органів, розростання ендометрію, сприяють розвиткові вторинних жіночих статевих ознак і появі статевих рефлексів. Прогестерон забезпечує нормальний перебіг вагітності.

Лекція №2 Тема: фізіологія нервової системи

План:

І. Загальна характеристика будови і функцій нервової системи.

ІІ. Рефлекторна діяльність нервової системи.

ІІІ. Поняття про нервові центри та їх властивості.

ІV. Фізіологія центральної нервової системи.

1. Будова і функції спинного мозку.

2. Структури головного мозку.

3. Довгастий мозок.

4. Задній мозок.

5. Середній мозок.

6. Сітчастий утвір.

7. Проміжний мозок.

8. Кінцевий мозок.

V. Фізіологія автономної (вегетативної) нервової системи.

І. Загальна характеристика будови і функцій нервової системи.

Нервова система координує функцію всіх органів і систем, забезпечує ефективне пристосування організму до зовнішнього середовища і формує цілеспрямовану поведінку. Всі ці функції здійснюються за допомогою нейронів, які спеціалізуються на сприйманні, обробленні, зберіганні й передачі інформації. Для виконання цих функцій нейрони об'єднуються у спеціалізовані нейронні ланцюги, мережі чи інші структури, утворюючи різні функціональні системи мозку. За своєю структурою залежно від кількості відростків розрізняють уні-, бі- та мультиполярні нейрони. За функціональним призначенням розрізняють аферентні (чутливі), еферентні (рухові) і вставні (проміжні, інтернейрони) нейрони. Первинні аферентні нейрони розміщені поза центральною нервовою системою, вони сприймають сигнали, які виникають у рецепторах, і передають їх до ЦНС. Вставні нейрони розміщені в межах ЦНС. Вони забезпечують зв'язок між аферентними та еферентними нейронами. Еферентні нейрони своїми аксонами іннервують усі ефекторні органи і регулюють їхню функцію.

Крім нейронів у мозку є також нейрогліальні клітини — гліоцити, які, на відміну від нейронів, не мають синапсів. Гліоцити розміщуються навколо нейронів і в деяких ділянках мають з ними щільні контакти.

Нейроглія сформована двома типами клітин: астроцитами та олігодендроцитами. Астроцити контактують з капілярами і нейронами, а олігодендроцити формують мієлінові оболонки навколо довгих аксонів.

Основні функції нейроглії — опорна і трофічна. Нейроглія виконує також важливу роль резервуара електролітів, швидко поглинає К+ з міжклітинних проміжків, що важливо для підтримання внутрішньомозкового гомеостазу.

Структури нервової системи, розміщені у порожнині черепа і хребтовому каналі, називають центральною нервовою системою. Це — головний і спинний мозок. Нервові волокна, які виходять з ЦНС або входять до ЦНС і розміщені за її межами, становлять периферичну нервову систему. Частина периферичної нервової системи, яка регулює функції внутрішніх органів, забезпечує внутрішній гомеостаз організму і розміщена в різних ділянках тіла, утворює периферичну частину автономної (вегетативної) нервової системи. Вона поділяється на симпатичний і парасимпатичний відділи.

ІІ. Рефлекторна діяльність нервової системи.

Головною формою нервової діяльності є рефлекси. Рефлекс — це реакція організму на дію подразників зовнішнього чи внутрішнього середовища, яка здійснюється через нервову систему. Для кожного рефлексу існує своя рефлекторна дуга, яка у найпростішому випадку складається з рецептора, чутливого (аферентного) нейрона, нервового центру, де розміщене тіло рухового (еферентного) нейрона, його аксона, який у складі рухового нерва підходить до ефектора, наприклад м'яза. Рефлекторна дуга переважної більшості рефлексів проходить через центральну нервову систему: у спинному мозку замикаються відносно прості рухові та вегетативні рефлекси, головний мозок здійснює замикання складніших безумовних і умовних рефлексів, контролює поведінку, забезпечує реалізацію вищої нервової і психічної діяльності. Невелика частина рефлексів може замикатись поза центральною нервовою системою — у периферичних вузлах. Це периферичні рефлекси, які регулюють локальні реакції внутрішніх органів.

ІІІ. Поняття про нервові центри та їх властивості.

Нервовий центр — це складна сукупність нейронів, необхідних для здійснення рефлекторного акту чи регуляції певної функції організму.

Діяльність нервових центрів ґрунтується на взаємодії двох процесів: збудження і гальмування.

Збудження — активний фізіологічний процес, яким нервові клітини відповідають на зовнішню дію. Збудженню притаманні такі властивості.

1. Однобічне проведення збудження — це здатність проводити збудження в одному напрямку, що зумовлена властивістю хімічних синапсів проводити збудження від аферентного аксона до еферентного нейрона через синапс, а в ньому завжди від пре- до постсинаптичної мембрани.

2. Уповільнене проведення збудження в нервовому центрі зумовлене синаптичною затримкою, тобто часом, потрібним для повного розвитку дії медіатору на постсинаптичну мембрану проміжних та еферентних нейронів.

3. Сумація збуджень. Рефлекторну реакцію викликає не лише подразнення, яке має достатню, тобто порогову силу, а і подразнення, що може виникнути внаслідок часової чи просторової сумації слабких допорогових подразників.

4. Трансформація ритму збудження. Частота імпульсів, які нервові центри надсилають до виконавчих органів, певною мірою визначається силою і частотою подразнення рецепторів.

5. Післядія збудження — це продовження рефлекторної відповіді після припинення подразнення.

6. Тонус нервових центрів — це стале незначне збудження нейронів нервового центру.

7. Домінанта. Полягає у тому, що в ЦНС постійно виникають і можуть тривалий час існувати домінуючі осередки збудження, які підкоряють собі роботу інших нервових центрів.

Гальмування — активний нервовий процес, який призводить до зменшення чи припинення збудження в локальній ділянці нервової тканини.

Постсинаптичне гальмування є найпоширенішим у ЦНС. Воно полягає в тому, що медіатор, який виділяється пресинаптичним закінченням гальмівних нейронів, змінює властивості постсинаптичної мембрани таким чином, що вона не може генерувати збудження.

Структурною основою пресинаптичного гальмування є аксоаксонні синапси, утворені закінченнями аксонів гальмівних нейронів на пресинаптичних нервових закінченнях (терміналях) збуджувальних нейронів.

Песимальне гальмування виникає внаслідок зниження функціональної лабільності збудливої структури в разі надмірних за силою або частих подразнень і виявляється пригніченням рефлекторної діяльності.

Значення процесів гальмування у функціонуванні нервової системи надзвичайно велике: воно обмежує неконтрольоване поширення збудження у ЦНС, забезпечуючи чіткі координовані реакції; відіграє охоронну роль, захищаючи нейрони від ушкодження внаслідок надмірних за силою подразнень.

ІV. Фізіологія центральної нервової системи.