2.3. Постановка викладання природознавства на початку

XX століття

Просвітителі цього періоду Б.Д.Грінченко, С.Д.Русова, М.С.Грушевський, Т.Г.Лубенець та інші, продовжуючи справу своїх великих попередників (К.Д.Ушинського, О.В.Духновича, Т.Г.Шевченка, І.М. Сеченова та ін.) та, засуджуючи політику царизму в галузі освіти, відстоювали необхідність навчання дітей рідною мовою та порушували питання про незадовільне місце природничих наук в освітній системі.

Період 1901-1907 рр. характеризується боротьбою педагогів-природників за введення природознавства в школу, за кращі методи його викладання. У 1901 р. відбувся XI Всеросійський з’їзд природознавців і лікарів, на якому були сформовані положення, що стали основними в методиці природознавства. З’їзд визнав, що введення природознавства в коло обов’язкових предметів єдиної загальноосвітньої школи відповідає назрілій потребі часу, і вказував на необхідність ввести природознавство в усі класи повної школи.

На з’їзді говорилося про те, що для розвитку в учнів спостережливості і мислення необхідні дослідно-демонстраційні класні заняття, лабораторні роботи і екскурсії. Указувалось на бажаність організації при школі саду з навчальною метою у великих містах центральної установи для постачання всіх закладів освіти необхідним живим матеріалом для класних занять. У цих положеннях відбилися думки, висловлені багато років тому О.Я.Гердом. Тільки в ці роки вони дістали визнання передової педагогічної громадськості.

Під тиском суспільних вимог Міністерство народної освіти змушено було переглянути систему гімназійної освіти, перевантаженої сухою, безплідною зубрячкою. У 1901 р. для перегляду програм була створена комісія, за рішенням якої до перших трьох класів гімназії була введена оригінальна навчальна програма природознавства, складена професором Лісного Інституту Д. Н. Кайгородовим. Її розіслали в навчальні заклади і почалось викладання природознавства у трьох молодших класах по 2 уроки на тиждень. Він пропонує вивчати спосіб життя рослин, тварин, їх роль у господарстві людини. Причому вивчати об’єкти пропонує по групах – за локальним принципом, в тій „гармонійній цілокупності”, в якій їх бачить людина. Вивчення природи повинно проходити в основному на екскурсіях. Наприклад, вивчати природу в лісі, як в одному з „общежитий”. Тут звертають увагу на трав’яні рослини, на дерева, на тварин (шкідників – миші, полівки; корисних – птахи), неорганічний світ (ґрунти, роль перегною в ґрунті тощо). З цілей релігійного виховання Д.М.Кайгородов пропонував побудувати курс природознавства не за системою основ наук, а за комплексними темами, в яких би переплітались дані з зоології, ботаніки і мінералогії.

Методом викладання він пропонував в основному „екскурсії, екскурсії і екскурсії” з наступним розбором матеріалу в школі під час бесід. Д.М.Кайгородов виступав проти застосування лабораторних занять, експерименту на уроках, проти вивчення анатомічних особливостей живих істот. Він наголошував на те, що не можна „уродувати красу природи”, її дивну гармонію, доцільність, бо це відвертає від природи.

В якості мінімуму Д.М.Кайгородов вимагав проводити по 12 екскурсій в рік на клас, тобто 36 екскурсій за три роки. При цьому на вивчення кожного „общежития” припаде по 4-6 екскурсій.

Крім локального принципу Д.М.Кайгородов при вивченні природознавства пропонував дотримуватись сезонного принципу. На думку Д.М.Кайгородова, при такій постановці викладання природознавства ліквідуються штучні, на його погляд, перетинки між окремими царствами природи. "Не ботаніка, зоологія і мінералогія, а єдине природознавство" – пише він.

На початку ж XX ст., коли в російську школу була введена програма Д.М.Кайгородова, проти неї виступили видатні наші вчені: зоологи В.М.Шимкевич, В.А.Вагнер, геолог А.П.Павлов, і інші. Д.М.Кайгородов, на їх думку був наївним теологом, бажав замінити принципи біології релігійними домислами і естетичними переживаннями. До того ж Д.М.Кайгородов не знав школи і ніколи не викладав в ній особисто. Тому його програма недооцінювала методи природознавства, руйнувала струнку систему знань, вимагала велику кількість екскурсій, недооцінювала лабораторні роботи. До того ж вона висувала на перший план такі виховні завдання, з якими передові вчені, методисти не могли миритись. Ця відома полеміка була перенесена на сторінки журналів і газет. Критика велась з позицій передової біологічної науки і методики природознавства. Тому-то не дивлячись на те, що програму Д.М.Кайгородова підтримували деякі впливові люди, ідея „общежитий”, основана на принципі комплексної побудови програми шкільного природознавства, провалилась, Міністерство народної освіти вимушено було переглянути програму Д. Кайгородова при участі професора зоології В.М. Шимкевича, педагога-методиста В.В.Половцова та інших. Кайгородівська програма була скорочена і в додаток до неї була висунута програма, складена професором Петербургського університету В.М.Шимкевичем. В. Шимкевич при розробці програми взяв схему, розроблену О.Я.Гердом для початкової школи. Пізніше ця програма, перероблена і доповнена петербургськими природниками Л.С.Севруком, І.І.Полянським, М.В. Усковим міцно увійшла у школи під назвою курсу природознавства, де матеріал був розміщений за трьома царствами природи. За цією ж схемою в різних варіантах будували і всі підручники для 1-3 класів середньої школи.

Під тиском громадськості у 1901 р. царський уряд вимушений був включити природознавство в навчальний план гімназій, але лише у три молодші класи.

З перших років XX ст. методисти в Росії почали розробляти питання як загальної, так і приватної (конкретної) методик природознавства.

Розробкою питань загальної методики природознавства займався Валеріан Вікторович Половцов (1862-1918) – видатний педагог, професор ботаніки. Відома його класична праця перша в Росії „Основи загальної методики природознавства” (1907 р.) а також багато інших підручників для вчителів. Заслугою В.В.Половцова є те, що він у своїй методиці дав перше зведення того, що нагромадилося в галузі теорії викладання природознавства в школі, теоретично обґрунтував і розвинув ряд методичних положень. В.В.Половцов був талановитим провідником біологічного напряму у викладанні. Згідно з його поглядами, біологічний напрямок ґрунтувався на трьох принципах: форми повинні були вивчатися в зв’язку з їх функціями; спосіб життя рослини чи тварини повинен вивчатися в зв’язку з середовищем, але зв’язки ці мають бути доступні для сприймання учнями; для вивчення треба вибирати із великої кількості лише ті організми, які дають багатший біологічний матеріал.

К.П.Ягодовський піддає останній принцип В.В.Половцова критиці у зв’язку з тим, що він пропонує вивчати не те, що важливе у житті людини і не те, що відіграє певну роль у житті природи, а те, що цікаво.

У своїй методиці В.В.Половцов вперше поставив цілий ряд таких питань, які пізніше стали темою досліджень методистів-природників: про відмінність між науковою дисципліною і навчальним предметом; про ідею доцільності в шкільному викладанні; про роль гіпотези в навчальному предметі. Йому також належить і перше методичне обґрунтування значення практичних занять і екскурсій. Він широко популяризував ці форми навчання. Позитивний вклад В.В.Половцова в методику природознавства полягав також в обґрунтуванні загальноосвітнього значення шкільного курсу природознавства, що сприяло укріпленню положення цього курсу в середній школі. В.В.Половцов аргументував значення природознавства для розвитку органів чуття і мислення учнів.

Таким чином, В.В.Половцов зробив певний внесок у галузь методики природознавства. В свій час вихід з друку методики В.В.Половцова (1907 р.) і її повторне видання (1914 р.) були помітними явищами в методичній науці, зокрема природничій.

Отже, слід відмітити, що в той час, коли в школах Росії панувала гола зубрячка слів, назв, стверджень, висунуті вимоги В.В.Половцова були здоровою, новою течією. На зміну любеновським систематичним підручникам прийшли нові підручники з природознавства. Слід відзначити позитивні сторони розробки методичних питань стосовно проведення екскурсій, практичних занять. Проте, теоретичні положення В.В.Половцова піддавались критиці, бо він прагнув створити науково-обґрунтовану методику, а не міг цього зробити, бо був у полоні ідеалістичної філософії – махізму.

Крім питань загальної методики природознавства, з перших років XX ст. в Росії почалась і розробка питань приватної (конкретної) методики природознавства, яку в свій час написав О.Я.Герд і з того часу ніхто нею не займався.

Пальма першості належить в цьому петербурзькому педагогу-природнику Леоніду Сафоновичу Севруку (1867-1918 р.р.). Л.С.Севрук закінчив у Луцьку гімназію, а потім Петербурзький університет і вибрав своїм фахом педагогічну діяльність. Викладав він в основному в жіночих учбових закладах, бо в чоловічих природознавство не вивчалось. Цей виключно вдумливий педагог, який давав чудові уроки, був любимий своїми учнями. У 1902 р. Вийшла його „Методика начального курса естествознания”, яка являє собою розробку окремих уроків. Особливо детально представлений відділ неживої природи. По цьому підручнику вчились покоління російських педагогів. В основному погляди Л.С.Севрука, перегукуються із поглядами О.Я.Герда, але він розробив питання приватної (конкретної) методики більш детально. Його книга присвячена детальним питанням методики і техніки шкільного викладання природознавства. Підручник написаний за схемою: нежива природа – рослини – тварини.

В цей час виходить підручник природознавства Івана Івановича Полянського „Три царства природи” і ряд книг, присвячених шкільним дослідам і спостереженням в природі: „Сезонные явлення в природе”, „Школьные опыты й наблюдения под снегом”, „Почва в школьном изучении” і інші.

Поряд з Л.С.Севрюком, І.І.Полянським над питанням побудови курсу природознавства, організації практичних занять і екскурсій в школі працювали й інші методисти-природники, зокрема Б.Е.Райков, В.О.Герд та інші. В результаті їхньої роботи основні розділи шкільного природознавства дістали ряд цінних підручників і посібників для практичних занять і екскурсій, що допомагали класоводу перейти на нові шляхи викладання природознавства.

У другій половині XIX– на початку XX ст. в гімназіях природознавство викладалось лише в 1-3 класах по 2 години на тиждень. У більшому обсязі природознавство викладалось лише в приватних гімназіях та в комерційних училищах, де навчались переважно діти заможних батьків (промисловців, торговців тощо). А коли законом 1894 р. завідування комерційними училищами з правом відкриття нових було передано міністерству торгівлі й промисловості, спостерігалось збільшення кількості комерційних закладів. Так, у 1894 р. їх нараховувалось всього 10, в 1903 р. їх було вже 152, а в 1914 – 405. Деякі з них служили місцем для розвитку нової методики природознавства, дослідними лабораторіями методики природознавства, де природознавство було проведено через усі класи, по 3-4 год. на тиждень. Тут проводились практичні заняття, екскурсії – починаючи з одноденних прогулянок в молодших класах і закінчуючи тривалими подорожами – в старших. В програмах з природознавства цих шкіл стояли не лише курси зоології, ботаніки, але й курс біології, включа­ючи еволюційну теорію. Серед них можна назвати в Петербурзі: приватне Тенішевське училище і комерційне училище в Лісному. В приватній жіночій гімназії, де керівником учбової частини був Володимир Олександрович Герд, в програмах 2 сторінки приділялось програмі Закону Божого і 22 сторінки – природознавства (в програмах урядових гімназій на виклад змісту Закону Божого відводилось 20 сторінок і 3 сторінки на курс природознавства). Природознавство викладалось 2 години на тиждень. Крім того, в усіх класах, крім 7, проводились практичні заняття по 2 години на тиждень. Але такий стан викладання природознавства був у обмеженій кількості шкіл. В основному природознавство в школі було не в пошані. І якщо в середній школі хоч в перших трьох класах і проводилось викладання, то в початкових школах воно було відсутнім.

Передові методисти вели боротьбу за введення природознавства, як самостійного предмета, в початкову школу. Так, В.О.Герд написав „Естествознание как отдельный предмет в курсе начальной школы” (1917 р.), а К.П.Ягодовський – „Уроки по єстествознанию в начальной школе, ч.І и II.” (1916 р). Початкова школа трималась міцно на трьох китах нявчання: Закон Божий, російська мова і арифметика.

В зв’язку з тим, що викладання природознавства проводилось в основному в 1-3 класах, автори підручників, як і укладачі програм, прагнули дати в цих класах як можна більше знань. Тому вони не обмежувалися знаннями і навичками, доступними, корисними і необхідними для дітей у віці 9-12 років і давали знання, недоступні учням цього віку.

Так, І.І.Полянський у підручнику „О трех царствах природи” (1911 р.) для дітей 9-10 років намагається здійснити своє прагнення створити у дітей „маленький хімічний світогляд”. Він дає дітям ряд хімічних понять. Уже з перших уроків 1-го класу учні починають оволодівати хімічною термінологією, не доступною їм.

В даний період передові вчені-природодослідники, методисти значну увагу приділяють введенню у шкільну практику сільської школи сільськогосподарської праці. З’являються статті, методичні посібники. Так, В.В.Шарков у 1897 році у статті „Як завести город при школі” відмічав, що школа може здійснювати суттєвий вплив на поширення сільськогосподарських знань на рівні досягнень сільськогосподарської науки того часу.

У 1912 році вийшла праця А.Ф.Гартвіга „Ручна праця як метод навчання і виховання в сім’ї та школі”, в якій приділяється увага календарям природи, спостереженню й догляду за рослинами й тваринами; відмічається, що в школах застосовувалась закладка шкільних садів, дослідних полів для спостережень тощо.

Матеріали журналів „Народноє образование” (1906 р.) та „Образование” (1892 р.) свідчать про те, що в народній школі проводилися заняття з сільськогосподарської та ручної праці. Однак, в умовах царської Росії при обмеженій кількості шкіл й невеликому контингенті учнів лише частина підростаючого покоління одержувала елементарну освіту і ще менша включалась у трудове навчання.

Отже, характеризуючи стан викладання природознавства і сільськогосподарської праці в передреволюційні роки, ми можемо сказати, що коли в 1901 році природознавство було відновлене, воно, як і сільськогосподарська праця викладалось в невеликому обсязі. Повніше воно викладалось в реальних і комерційних училищах. Проте початок XX століття характеризується значним пожвавленням в галузі шкільного природознавства.

У 1907 році виходить підручник „Основи загальної методики природознавства” В.В.Половцова. Педагоги-природники Б.Е.Райков, К.П.Ягодовський, І.І.Полянський і інші розробляють методику проведення практичних занять, методику проведення екскурсій.

Після 12-го з’їзду природодослідників і лікарів у 1913 році виникає ряд педагогічних журналів, присвячених викладанню природознавства: „Естествознание в школе”, „Природа в школе”, „Естествознание и география”, „Школьные зкскурсии и школьный музей”.

Багато дечого, що було надруковано в той час з питань викладання природознавства, заслуговує на увагу й тепер. Проте, в дореволюційній середній школі природознавство не займало того місця, якого воно заслуговує в зв’язку зі своїм освітнім значенням. Взагалі, характеризуючи викладання природознавства в Росії до самої революції, можемо сказати, що не було в школі навчального предмета, до якого було б таке негативне ставлення. П.І.Боровицький, автор підручника „Методика викладання природознавства” писав так: „Стара масова школа у відношенні до природознавства була недоброю мачухою, що держала в чорному тілі свого нелюбимого пасинка”.