Модуль 2. Основні етапи становлення й розвитку методики викладання природознавства і сільськогосподарської праці в школі

Навряд чи можна назвати інший учбовий предмет, з питань викладання якого велась би така гостра і напружена боротьба, яка велась з питань змісту природознавства і методів його викладання в школі. В залежності від результатів цієї боротьби часто змінювалось положення шкільного природознавства і його методики в навчальних планах, змісті освіти.

У минулому є немало такого, що заслуговує на запозичення. Тому перш ніж перейти до викладу питань про постановку викладання природознавства в сучасній загальноосвітній школі, необхідно коротко ознайомитися з історією шкільного природознавства, з тим, як викладали його в школі на різних історичних етапах. Таке ознайомлення дає можливість показати значення природознавства в школі та використати досвід кращих педагогів минулого.

У ХІ-ХП ст. в Київській Русі – Україні з’являються школи „вчення грамоти”, а також деякі вищі школи, або школи учіння книжного. Вся справа навчання дітей була підпорядкована вихованню у них народного світогляду, оволодінню основами хліборобської культури. Діти зростали на народній моралі, етиці і естетиці, дотримувалися звичаїв своїх предків, у них формувалося ставлення до Природи як до живого організму, розуміння сільськогосподарського календаря. У школах учіння книжного учнями набувалися знання з природознавства, географії, з властивостей різних речовин і матеріалів та їх застосування у виробничій діяльності, з медицини, перекладу книг та їх переписування тощо, зокрема уявлень про світ, явища природи.

За часів Київської Русі підлітки залучалися до ремесел і домашньої роботи, вивчаючи побут, національну культуру рідного краю, видовий склад та особливості місцевої флори і фауни. В українському шкільництві ХІV-ХV ст. знайшли своє продовження педагогічні традиції Київської Русі-України. Як і в попередні періоди історії, свою почесну виховну місію несла усна народна творчість, національні традиції, давній український епос, література. Весь цей процес відбувався на власній українській національній основі з виносом на європейські зв’язки. Серед масових виховних чинників виділялась педагогіка народного календаря. Навчальний рік традиційно щоразу розпочинався 1 грудня, після збору врожаю і завершення всіх сільськогосподарських робіт та припинення випасання худоби, в якому діти шкільного віку найчастіше були пастухами. Цей День урочисто відзначали родина, церква, школа, діти, батьки, вчителі. Тим більше, що цей день припадав на свято пророка Наума – покровителя знань („Казав Наум – клади на ум”). Батько раненько будив сина до школи, промовляючи: – Вставай, сину, та йди до школи. Сьогодні Наума, хай тобі наука на ум піде! А далі пояснював: — Наум був людиною розумною. Дай, Боже, щоб і ти в мене розумний був.

У другій половині XVI століття в Україні почали діяти братські школи.

Львівська братська школа належить до унікальних винаходів українського шкільництва. Вона народилась, виросла і зміцніла на власному національному ґрунті, на засадах європеїзму, ставши взірцем для інших братств.

За прикладом Львова засновуються братські школи також в багатьох українських містах і селах.

У ХVІ-ХVІІ столітті в братських школах південно-західної Русі широко пропагувались краєзнавчі ідеї. З метою засвоєння учнями елементів природничих знань проводились спостереження за погодними умовами, сезонними змінами в природі.

Творчий підхід до краєзнавчо-педагогічної спадщини дозволяє стверджувати, що одне з чільних місць в ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалу української козацької педагогіки, головна мета якої – формування в сім’ї, школі і в громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина, захисника рідної землі, з яскраво вираженою українською свідомістю і самосвідомістю, дійовим патріотизмом, високим рівнем духовності. Всі вихованці того часу разом з батьками, педагогами брали активну участь у впровадженні в життя народних традицій, звичаїв, обрядів, досліджували особливості рідного краю, навчались військовій справі, зокрема вмінню орієнтуватись на місцевості, складати її прості плани, бути господарем свого обійстя.

У XVIII столітті на основі царських указів усе українське було під забороною – мова, церква, книги, букварі, ікони, пісні, театр. Робилась нагінка на українські імена й прізвища, національні звичаї й традиції, родину, свята й обряди, символіку. За наказом царського уряду в кінці XVIII ст. було заборонено ввіз українських книг з-за кордону, українські бібліотеки горіли при загадкових обставинах. Історичні пам’ятки руйнувались.

Через втрату козацько-гетьманської держави, знаходячись у неволі чужих імперій, українська школа, освіта, педагогіка, наука, національне виховання, література, культура й мистецтво занепадають.