Політичні ідеології у сфері дитячої літератури.

Розвиток української дитячої літератури протягом століття був дискретним. Реалізм, національно-визвольна й загальнодемократична спрямованість характерні для дореволюційного періоду. Розмаїті пошуки виражальних засобів, і в тай самий час заборона жанру казки, прийому «авантюрності», романтики – у 20-ті роки ХХ століття. Посилення дидактизму дитячої літератури за рахунок художності – у 30-40-і роки. Догматизовані приписи соцреалізму мали руйнівний вплив на літературу для дітей у 50-ті. Вихід із тупикової ситуації відбувся наприкінці 50-х – на початку 60-х років, завдяки «шістдесятникам», які шляхом метафоризації протистояли загальним тенденціям до пригнічення особистості, нівелювання людського в людині.

Зазначимо, що роль культури поступово редукувалася до ролі одного з ідеологічних знарядь партії і влади у 30-ті роки XX століття. Компартія вміло поєднувала «негативні» стимули (примус, терор), з «позитивними» (матеріальна підтримка певних культурних інституцій, ілюзія творення для народу), велася ганебна політична гра з метою дезорієнтації суспільної свідомості, маніпуляції національної свідомості. Ці роки – час політичного розвитку дитячої та юнацької літератури; розширення зв’язків з літературами народів СРСР, пожвавлення перекладацької роботи, популяризація української культури, перегляд ставлення до класичних традицій, розвиток літературознавства. Проте виникало проблемне питання: чи тоталітарне суспільство культургенне. У силу утилітаризму, безперечно, ні, бо культура не мала бути регулятивною щодо суспільства інстанцією, навпаки – служити політичним планам моделювання «нового суспільства», «нової людини». У 30-ті роки відбувається блокування міжнародних контактів, остаточна уніфікація літературного процесу – впровадження методу соціалістичного реалізму (1934); абсурдно-криваве «згортання» багатого змісту, жанрових шукань, стильової палітри, розмаїття напрямів розвитку української культури. Догматична уніфікація літературно-мистецького життя, репресивний тиск з фізичним вилученням інтелігенції. Офіціозна літературно-мистецька критика – каральний орган. Приписування «політичного криміналу» українським письменникам, провокація тоталітарним режимом теми «українського буржуазного націоналізму», «українського фашизму». Сталінська диявольська політика деукранізації, денаціоналізації, духовної самоліквідації української спільноти. Криваві репресії. Історія української культури 30-х років – яскраве свідчення незламної Волі, Духу патріотів-українців. Проростання націотворчих ідей 30-х років у культуру України відбулося у період Великої вітчизняної війни (40-і роки) та у 60-ті.

1931 рік (29 грудня) – постанова ЦК ВКП (б) «Про видавнитво «Молодая гвардия» – наголос на недоліки у виданні дитячої літератури (ігнорування її специфіки, запитів дітей, байдужості до художнього рівня, оформлення книги). Ці «недоліки» приписували митцям українського ренесансу, творцям новітньої української літератури, як для дорослого, так і для дитячого читача. Українське відродження з його гуманістичним пафосом було злочинно розстріляно тоталітарним урядом.

Плакатність, дидактична однозначність – найвиразніша ознака дитячої літератури 40-50-х років. Найвищими цінностями проголошувалися державні пріоритети. До 1953 року «цінністю» був вождь народу, образ якого зустрічався і в творах для дітей, зокрема у повісті О. Донченка «Юрко Васюта», романі «Золота медаль». Після смерті Сталіна домінує образ Москви – столиці СРСР, «найкращого міста на землі!», як стверджує Наталя Забіла («Катруся вже велика»). Натомість у дитячих душах карбувалися жорстокі реалії життя: післявоєнна розруха, голод, сирітство, безпритульність, репресії батьків і родичів. Закономірно, відбувалося у соціумі формування нового, іншого, ніж у ренесансні 20-30-ті роки, морально-психологічного типу. Інша свідомість.

Післявоєнний період визначився новою хвилею постанов КПРС про стимулювання розвитку літератури для дітей. Завдання для письменників: написати за короткий час такі художні твори, які допомагали б державі у важкі роки виховувати юне покоління.

1966 рік – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи по дальшому поліпшенню роботи середньої загальноосвітньої школи» – повернула письменників обличчя до школи. Відродження жанру «шкільна повість».

1969 рік – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи по подальшому розвитку радянської літератури». «Зазначимо, що за 50 років у країні створена високохудожня багатонаціональна література для дітей, яка активно сприяє комуністичному вихованню підростаючого покоління», яка «зайняла гідне місце в культурному житті соціалістичного суспільства». Визнано недоліки: мала кількість випуску високохудожніх творів про піонерів і комсомольців, про героїчний характер радянського народу, трудову доблесть. Постановлено: підвищити ідейно-художній зміст дитячої книги, зростання тиражів, зміцнення поліграфічної бази.

З кінця 60-х років знову все зводилося тільки до виховного моменту. Естетичні критерії стали другорядними, під сумнів ставилися феномени фантазії, гумору, розкутості думки, неоднозначності у розв’язанні конфліктів.

1976 рік – ХХV з’їзд КПРС засвідчив послідовність політики комуністичного виховання нової радянської людини; політики виявили знову стурбованість про «зброю виховання» – дитячу літературу, про якість дитячої книги.

1977 рік – постанова ЦК КПРС і Рада Міністрів СРС «Про дальше вдосконалення навчання, виховання учнів загальноосвітніх шкіл і підготовки їх до традиції – відповідальність письменників за психологічну підготовку дітей до суспільно корисної праці».

1981 рік – ХХVІ з’їзд КПРС – ті ж вектори у сфері розвитку дитячої літератури.

1986 рік – ХХVІІ з’їзд КПРС – курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни через людський фактор, його активізацію ідейно-виховною роботою. Виступ Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова, в якому визначено пріоритет розвитку – «тільки література – ідейна, художня, народна – виховує чесних, сильних духом, здатних взяти на себе ношу свого часу». До 2000 року було намічено розвиток дитячої літератури.

1987 рік – пленум ЦК КПРС – шляхи перебудови – письменників визначено ідеологічними помічники партії. «Новий», «революційний», етап і в розвитку дитячої літератури. Завдання літератури: «бути джерелом радощів і натхнення», формування нової людини, творця комуністичного суспільства. «Радянська література для дітей головне своє завдання бачить у вихованні патріотів-інтернаціоналістів». Основна ознака – гуманістична спрямованість. Література – засіб виховання (ідейного, естетичного, етичного) дитини.

Таким чином, зважаючи на утиски, лещата комуністичної ідеології щодо становлення і розвитку української дитячої літератури як складової радянської літератури, робимо висновок, що тільки у вільному національному просторі можливе формування гармонійної особистості-громадянина, патріота України.

Проте, на жаль, і у часи незалежності України виникають проблеми стосовно літературної освіти і просвіти юного читача. З цього приводу ведуться численні дискусії, зокрема, Уляна Баран зазначає: «Відомо, що серед важливих викликів нашої доби особливе місце займає соціокультурна проблема розвитку українського суспільства, зокрема проблема дитячої літературної просвіти. На сьогоднішній день явно недостатніми залишаються зусилля педагогів щодо збереження і розвитку навичок читання як основи європейської культури. Особлива роль у формуванні особистості належить художній літературі, яка сприяє повноцінному оволодінню рідною мовою, прилученню до цінностей національної культури, міжкультурному спілкуванню. На жаль, активні навички читання, і чималою мірою – літературного читання, нині поступово втрачаються, і найбільше від цього страждають діти, а з ними й ціле українське суспільство. А середня школа, яка не може запропонувати адекватної для нового емансипованого читача ХХІ ст. книжки, недостатньо використовує читання як важливий засіб інтелектуального, соціального, духовного і естетичного формування підростаючого покоління. Відповідно, культура України шаленими темпами іде на спад, про що свідчить і руйнування наукового іміджу країни. Тому, з метою підвищення інтелектуального потенціалу нації, збереження і розвитку культури України, збагачення української мови, розвитку дитячого читання, формування громадського інтересу до книжки та читання; вдосконалення бібліотечної справи та ін. ми створюємо Центр Дослідження Літератури для Дітей та Юнацтва в Україні, оскільки вважаємо, що саме через добру і відповідну книгу, починаючи від дошкільного віку і закінчуючи університетом, ми можемо виховати нову добру європейську людину на нашій землі. Центр допоможе значно змінити відношення до книги, читацької культури як в суспільстві, так і в державних структурах, і стати стартовою площадкою для планомірного і логічно послідовного формування і реалізації ефективної національної політики в Україні» (Львів, 2009).