Функції дитячої літератури

Література для дітей має свою специфіку, але й підкоряється законам, що поширюються на словесність взагалі. Поліфункціональність закладена в самій природі слова, проте різні культурно-історичні епохи з багатьох функцій висувають на перше місце то одні, то інші. Особливість нашої епохи полягає в тому, що на літературу як одне з найдавніших мистецтв мають потужний вплив інформаційні системи – телебачення, комп’ютер.

Педагоги, керівники дитячого читання на перше місце ставлять виховну та освітню функції, що є першоосновою будь-якого навчання.

Актуалізація комунікативної функції привертає юного читача до книги, допомагає краще зрозуміти себе, навчає висловлювати свої думки та почуття.

Безперечно, виховання естетичного смаку, почуття прекрасного, розуміння істинного в художній словесності – завдання класичної дитячої літератури. Надзвичайно важливо це за умови насичення інформаційного простору псевдохудожньою літературою. Тому першорядного значення набуває естетична функція літератури як мистецтва слова.

Посилює кожну з вище зазначених функцій гедоністична. Виділення її як самостійної дозволяє і керівників читання фіксувати в художньому творі «складові», що дозволяють досягти евристичного ефекту. Без урахування цієї функції дитина з часом втратить інтерес до читання.

Риторична функція дитячої літератури полягає у тому, що дитина під час читання насолоджується твором і мимохіть стає співавтором письменника. Історія літератури має багато прикладів, як враження від читання, отримані в дитинстві, ставали поштовхом до власної творчості. Не випадково видатні педагоги знаходили взаємну залежність між процесом навчання грамоті та дитячою творчістю. На шляху від прочитаного твору до власної творчості лежить велика робота.

Погляди на дитячу літературу, отже, рухаються в напрямі філології та педагогіки, психології та соціології. Але уміння бачити цю дисципліну методологічно цікавою залишається сьогодні проблемою академічної науки в цілому. Якщо в США, Канаді, Германії, Франції робляться спроби її поступового подолання, то в Україні, на жаль, ця галузь залишається фактично нерозробленою. Так, описовий, поверховий характер мають літературознавчі дослідження творів для дітей (В. Костюченко «Українська радянська література для дітей. Літературно-критична хроніка», С. Іванюк «Адресат – майбутнє. Герой і концепція адресата української радянської прози для дітей (1917–1941)»). У 1992 та 1999 роках видані хрестоматії дитячої української літератури, укладені за історичним принципом. Але вони не зосереджуються на специфіці курсу, а дають можливість лише простежити етапи розвитку української літератури для дітей.

Проблема стилю дитячої літератури – предмет досліджень видатного педагога Антона Макаренка, який акцентує на двох визначеннях стилю «літератури для дітей»: Ця література має бути художньою. Ця література має якісь особливості, які роблять її саме літературою для дітей.

«Дитяча література» об’єднує ряд вікових критеріїв: література для дітей 8 років, для дітей 16 років. Відмінність «дитячої» літератури від «дорослої» не в тематиці, а в тому, як розповідається.

У дитячій книжці слово повинно бути яскравим, барвистим, мелодійним, а оформлення – потоком живої рухливої форми, що пластично розкриває авторський задум. Всім, хто працює з дітьми, хто виховує і навчає, необхідно добре знати дитячу літературу. Дитяча література засобами художніх образів розкриває перед юним читачем красу життя, а перед дорослим – красу Дитини.

Специфіка моделей «дитячий письменник» і «дитяча література». Геніальний письменник (і «дитячий» і «дорослий») XX століття Олесь Гончар писав: «Дитинство – світанок людини, її вранішня зоря. Яка чиста відкритість душі, яка свіжість світосприймання, яка жага пізнати довколишнє життя, багатство знань і культури! В чисту, незайману ниву повинно лягати й таке ж чисте добірне зерно поезії, краси, любові до Батьківщини». Відомий літературознавець сьогодення Михайло Слабошпицький констатує, що «дуже багата на психологічні моменти фактографія дитинства. Як нелегко літературі творити не тільки художній літопис ранку людського життя, а й готувати юних до великого майбутнього, виховувати прекрасними прикладами, навчати розумного, доброго, справжнього». Література «вчить юних громадян найскладнішої науки в світі – науки Життя».

Як приклад, автор згадує Віктора Близнеця – «вихідця з дітей війни», одного з найкращих письменників української літератури для дітей, лауреата премії ім. Лесі Українки – «дорослу людину з добрим дитячим сміхом. У нього було щось трохи дитинне. Недарма ж, він любив і вмів писати про дітей, про дивовижну пору відкриттів, почасти найнесподіваніших обов’язкових для цього віку – суворих, суворих! – таємниць, суперництв, поєдинків і найхимерніших мріянь. Усе це ввібрали в себе його повісті «Звук павутинки» (1970), та «Женя і Синько» (1974). Для кого написано ці повісті: для дітей чи дорослих?… для дітей і для дорослих».

Критерії не справжнього дитячого письменника: бідний у самій своїй реалістичній правді; невиразний і нерозбірливий в образах; сірий і скупий у своїх явних або прихованих емоціях. Художній мінімум для визначення художньої цінності художнього твору: реалістична повнокровна правда, яскравість, вражальність образу і емоціонального піднесення.

Формула щодо сюжету і фабули: сюжет повинен прагнути до простоти; фабула – до складності. Сюжет – схема розвитку ідей і відношень. У дитячому віці досвід ідейного життя і досвід людських взаємин ще дуже незначний (майже без синтезу і узагальнення). Для юного читача необхідні прості, доступні розумінню і уяві схеми духовної боротьби. «Психологічного» розцвічування сюжету не повинно бути у дитячій книзі. Тематика внутрішніх конфліктів, вагань, спокуса виражати у вигляді простих і коротких моментів. Недоречні – складні, хитромудрі сюжетні ходи по лініях духовного розладу, духовного страждання або насолоди. Фабула (схема подій, зовнішніх сутичок, боротьби) може бути як завгодно складна і дійова. Дитина любить рух, її воля вимагає руху і зміни місць.

Отже, у гарній дитячій книзі має місце як найскладніша фабула, як найхимерніша сітка подій; таємничість, перервані рухи, таємничі зупинки, але за умови, що сюжет простий.

Складність фабули: сильні рухи, різноманітність осіб, місць, часів, обставин, напружень.

Простий сюжет, складна фабула можливі за умови економічного викладу характеру. Психоаналіз обов’язково ускладнить сюжет і спинить рух дії.

Стосовно художнього образу: описувати будь-яке становлення образу, його формування безнадійно у дитячій книзі. Характер «людини-героя» – ясний, прямий. Герої дитячої книги мають бути цільними людьми, між ними – цільна, напружена боротьба. Симпатії читача – на боці героя-учасника боротьби. «Молодий читач з радістю сприймає, – констатує А. Макаренко, – гумор, насмішку, іронію, сарказм, якщо всі ці вираження стосуються дії, а не призначені тільки живописати красу особистості».

Завдання автора: організувати у книзі велику складну дію (якнайбільше дійових осіб, активних осіб; відрізняються одна від одної, обличчя різноманітні; проте відмінності не повинні існувати самі для себе, а – виразні, дійові).

Пейзаж, портрет, натюрморт – мають своє місце, особливе вираження. У простому сюжеті дитячої книги недоречні будь-які нюансування пейзажу і неможливий будь-який імпресіонізм. Опис краєвиду має бути, але ним має хтось милуватися.

Портрет – такі риси, які дозволяють уявити собі зовнішність людини, прямо викликають симпатію чи антипатію.

А. Макаренко зазначав: «Дитячий інтерес дуже різноманітний. Навіть наукові відкриття, найскладніші деталі техніки, найглибші проблеми моралі… Простий сюжет і складна дія у творі, яскраві і ясні герої, які приваблюють любов читача і прагнення йти за собою». Знаний український письменник для дорослих і для дітей Петро Панч риторично запитує: «Коли твори для дітей будуть цікавими?... Треба вміти в одній краплині відбити поставлене завдання, але не більше, як того припускає сюжет, місце, читач. І навпаки, треба вміти із великого вишукувати саме ту краплину, яка буде характерна для всієї маси, будуть тоді наші твори цікавими».

Висновки:

1. Для дитячих письменників особливо необхідна особлива гостра пам’ять дитинства, вона допомагає їм враховувати і втілювати у художніх творах ті особливості естетичного відношення до дійсності, які характерні для дитини.

2. Дитячі реципієнти – це вікові групи юних читачів: дошкільнята, молодший шкільний, середній шкільний, старший шкільний вік.

3. Вимога до дитячої літератури – розмаїття тематики дитячих творів, їх зв’язок з дійсністю.

4. Специфіка дитячої літератури – не тільки спеціальні «дитячі» теми, а особливості композиції і мови творів.

5. Сюжет простий, має чіткий стержень, без різних відступів, з різкою зміною подій і цікавістю, фабула ускладнена.

6. Розкриття характерів персонажів повинно здійснюватися предметно і явно, через вчинки, оскільки дітей захоплюють дії героїв.

7. Тематика творів для дітей суттєво не відрізняється від дорослої літератури, головне – манера викладу (як розказую?).

7. Вимоги до мови книг для дітей пов’язані з завданням збагачення словника дитячого читача, літературна мова – точна, образна, емоційна, лірична.

8. Дитячий письменник повинен вести діалог з юним читачем за схемою: жартома і всерйоз; не бути ментором і дидактом, а з гумором і любов’ю, по-дружньому навчати Дитину науці Життя і Гармонії.