4. Консульське право - це сукупність міжнародно-правових норм, які регламентують діяльність консульських установ.

Консульські установи мають багато спільного з дипломатичними представництвами, хоча потрібно виділити й низку важливих відмінностей.

Насамперед, консульським установам хоч і притаманна представ­ницька функція, проте реалізують вони її не перед центральною владою держави перебування, а здебільшого перед місцевими влад­ними структурами в межах консульського округу (обмежена представ­ницька функція).

На відміну від універсальної компетенції дипломатичних представ­ництв, консульські установи мають спеціальну, бодай і досить широку, компетенцію та діють не на всій території держави перебування, а лише в межах визначеного консульського округу.

Дипломатичне представництво в державі завжди одне, а консуль­ських установ може бути декілька й розташовуються вони не тільки у столиці.

Джерелами консульського права є міжнародний договір і міжнарод­ний звичай.

Нині діють три багатосторонні консульські конвенції. З них дві мають регіональний характер - Каракаська конвенція про консульські функції (1911); Гаванська конвенція про консульських чиновників (1928). Універсальним договором у цій сфері є Віденська конвенція про консуль­ські зносини (1963).

Важливе значення серед джерел консульського права мають дво­сторонні договори та конвенції з консульських питань, перші з яких з'явилися ще в ХІІ-ХІІІ століттях.

До джерел консульського права належать також деякі міжнародні угоди, що не присвячені виключно консульським питанням. Це, передусім, Віденська конвенція про дипломатичні зносини (1961),а також-міжнародні договори про правову допомогу, про врегулювання випадків і подвійного громадянства, угоди з питань торгівлі та мореплавства тощо. Вагомого значення набуло національне законодавство, що визначає статус, функції та структуру консульських установ. В Україні це, насам­перед, Консульський статут України й Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, Положення про дипломатичну службу в Україні.

Встановлення консульських відносин та запровадження консуль­ських установ здійснюється, як і в дипломатичній сфері, за взаємною згодою держав. Однак для встановлення консульських відносин не є обо­в'язковим визнання державами одна одної де-юре та наявність між ними дипломатичних відносин (достатньо визнання де-факто).

Встановлення дипломатичних відносин означає, коли не обумовлено інше, встановлення ще й консульських відносин (ст.2 Віденської конвенції про консульські зносини (1963)). Клас консульської установи, конкретне місце її перебування, межі консульського округу визнача­ються окремою угодою.

Самостійні консульські установи поділяються на такі класи:

- генеральні консульства;

• консульства;

• віце-консульства;

• консульські агентства.

Клас консульської установи визначається за узгодженням між державами.

Наведеній класифікації відповідають і класи глав консульських установ:

- генеральні консули;

• консули; -віце-консули;

• консульські агенти.

При призначенні глави консульської установи названа Конвенція не вимагає попереднього отримання згоди держави перебування, але дво­сторонні консульські конвенції часто містять таку умову.

Майбутній глава консульської установи отримує від відомства закордонних справ своєї держави консульський патент. Відповідні органи держави перебування розглядають питання про можливість до­пущення консула до виконання службових обов'язків певною особою в конкретному консульському окрузі. Таке допущення оформлюється виданням екзекватури.

Консульська екзекватура – дозвіл держави перебування на виконання консульських функцій певною особою в конкретному консульському окрузі.

Держава перебування не зобов’язана повідомляти причини відмови у виданні екзекватури (ст.12 Конвенції).

Початок консульської місії для глави консульської установи визначається моментом отримання екзекватури, а для інших посадових осіб – повідомленням відповідних органів про прибуття із зазначенням імені, прізвища, посади.

Для участі в різноманітних протокольних заходах утворюється консульський корпус.

Консульський корпус у найширшому значенні охоплює всіх консульських посадових осіб іноземних консульських установ, які перебувають у певному населеному пункті. Отже, консульських корпусів у державі може бути декілька.

Дуаєн консульського корпусу – старший за рангом глава іноземної консульської установи в якомусь населеному пункті, що раніше за інших отримав консульську екзекватуру.

Консульська місія припиняється в таких основних випадках:

• відкликання консульського представника;

• вихід у відставку;

• анулювання екзекватури;

• закриття консульської установи;

• припинення консульських відносин між державами.

Розрив дипломатичних відносин не тягне за собою обов’язкового негайного припинення консульських відносин.

На підставі аналізу Віденської Конвенції про консульські зносини (1963) та Консульського статуту України (Указ Президента № 127/94 від 2 квіт­ня 1994 р.) можна визначити основні функції консульських установ.

1. Паспортно-візова робота. Вона охоплює: видання, відновлення та погашення паспортів громадянам держави акредитації, продовження строку їхньої дії, занесення до них необхідних позначок, а також видання громадянам інших документів, які надають право на перетинання кордону; видання, продовження, анулювання візи для в'їзду в державу акредитації, а також для транзитного проїзду через її територію.

2. Облік та реєстрація актів громадянського стану. Консульські установи ведуть облік громадян держави акредитації; приймають будь-які заяви щодо громадянства; отримують повідомлення від компетентних органів держави перебування про народження та смерть громадян держа­ви акредитації; реєструють народження і смерть таких громадян та склада­ють відповідні акти; реєструють укладання шлюбів між громадянами держави акредитації згідно із законодавством держави акредитації; реєструють розірвання шлюбів між громадянами держави акредитації відповідно до законодавства держави акредитації.

3. Легалізація та засвідчення. Виконуючи її, консул має право складати за заявою будь-якого громадянина акти й документи для ви­користання в державі акредитації та поза її межами; перекладати офіційні акти й документи на мову держави акредитації чи країни перебування та засвідчувати, що ці переклади відповідають оригіналу; виконувати будь-які інші нотаріальні функції, доручені державою акредитації; легалізувати офіційні документи, копії, виписки та переклади цих до­кументів.

4. Надання допомоги громадянам акредитуючої держави. Реалізуючи цю функцію, консульська посадова особа має право зносин і відвідин будь-якого громадянина держави акредитації, що перебуває на території консульського округу. Консул також має право:

1. приймати на тимчасове зберігання майно, гроші, коштовності та документи будь-якої особи держави акредитації;

2. звертатися із запитом до компетентних органів держави пере­бування щодо негайного надання інформації про будь-яку подію, результатом якої є матеріальні збитки та людські жертви, затримання автотранспортних засобів і нещасні випадки, до яких причетні громадяни держави акредитації;

3. звертатися до компетентних органів держави перебування щодо сприяння в розшукові громадян держави акредитації, що безвісно зникли;

4. у разі, коли громадянин держави акредитації не може своєчасно захистити свої права й інтереси згідно із законами та правилами країни перебування, консульська посадова особа може представляти його в судових та інших компетентних органах країни перебування чи забез­печити йому адекватну репрезентацію доти, доки він не призначить свого представника або буде спроможний сам захищати свої права й інтереси.

Консульські привілеї та імунітети можна визначити як су­купність особливих пільг, переваг і преференцій, що надаються іно­земним консульським установам та їхнім співробітникам відповідно до норм міжнародного права й законодавства країни перебування.

У консульському праві, як в дипломатичному, розрізняють дві кате­горії привілеїв та імунітетів:

• привілеї та імунітети консульських установ;

• привілеї та імунітети штатних консульських посадових осіб й інших працівників консульських установ.

З-поміж привілеїв та імунітетів першої категорії найсуттєвіші такі: недоторканність консульських приміщень; звільнення консульських при­міщень від податків; недоторканність консульського архіву та до­кументів; митні привілеї; право стягувати консульські збори; право користуватися державним гербом і прапором своєї держави.

До другої категорії консульських привілеїв та імунітетів належать: особиста недоторканність консульських посадових осіб; імунітет від юрисдикції держави перебування; звільнення від реєстрації іноземців

і від отримання дозволу на проживання; звільнення від отримання дозволу на роботу; звільнення від митного збору й огляду; звільнення від особистих повинностей і обкладень.

Ці найголовніші й деякі інші привілеї та імунітети консульських по­садових осіб регламентуються статтями 40-57 Віденської конвенції про консульські зносини (1963).

Загалом, обсяг консульських привілеїв та імунітетів є значно вужчим, аніж дипломатичних. Однак, слід мати на увазі, що регламентація цих питань у двосторонніх консульських конвенціях може суттєво різнитися. Одні з них відтворюють положення названої Конвенції, а інші містять норми, що максимально наближають консульські привілеї та імунітети до дипломатичних.

Консульські імунітети та привілеї починають діяти з часу вступу особи на територію держави перебування, а якщо вона вже перебуває там, то від моменту початку виконання службових обов'язків у консульській установі.

Консульські привілеї та імунітети припиняють чинність з часу, коли особа залишає територію певної держави чи після закінчення розум­ного терміну, необхідного для того, щоб залишити територію держави.

Відмовитися від будь-яких консульських привілеїв та імунітетів може лише держава акредитації. Така відмова повинна бути явною і про неї повідомлено державі перебування в письмовій формі (ст. 45 Конвенції).

Особливий режим застосовується до почесних консульських по­садових осіб і очолюваних ними консульських установ. Вони також користуються певними привілеями та імунітетами. У названій Конвенції цим питанням присвячена окрема Глава III.

Водночас слід наголосити на такому застереженні: особи, що кори­стуються консульськими привілеями й імунітетами, повинні дотриму­ватися законів та правил держави перебування і не втручатися в її внутрішні справи. Консульські приміщення не повинні використо­вуватися в цілях, несумісних з виконанням консульських функцій (ст. 55 Конвенції).

Тема: Міжнародне економічне право.

1.Поняття, принципи та джерела міжнародного економічного права.

2.Міжнародні економічні організації.

1. Існує декілька концепцій міжнародного економічного права.

Наприкінці 20-х рр. XX століття академік В. Корецький розробив і обґрунтував концепцію міжнародного господарського права як ком­плексної міжгалузевої дисципліни, що регулює міжнародні публічно-правові та цивільно-правові відносини. Пізніше Г. Тункін, Є. Усенко, Г. Бувайлик, М. Богуславський, В. Лісовський та ін. висунули концеп­цію міжнародного економічного права як особливої галузі міжнарод­ного публічного права. Аналогічної позиції дотримуються такі відомі фахівці, як Г. Вельямінов (Росія), В. Опришко (Україна).

Чимало концепцій міжнародного економічного права існує в захід­ній юридичній літературі, з-поміж яких чітко виділяються дві.

Перша - це концепція англійського юриста Г. Шварценбергера, котрий стверджував, що міжнародне економічне право є самостійною галуззю міжнародного публічного права. Воно охоплює такі компоненти: 1) володіння природними ресурсами та їх експлуатацію; 2) виробни­цтво й розподіл товарів; 3) невидимі міжнародні угоди господарського чи фінансового характеру; 4) кредити та фінанси; 5) відповідні послуги; 6) статус і організація суб'єктів, які здійснюють таку діяльність.

Отже, Г. Шварценбергер вважає належними до міжнародного економічного права лише ті економічні аспекти, котрі є об'єктом впливу міжнародного публічного права. Такої же думки дотримується й нідер­ландський юрист П. Верлорен ван Темаат, який вважає, щодо предмета міжнародного економічного права не належать національні норми, що регулюють зовнішні економічні зв'язки та норми міжнародного при­ватного права. Близька до цієї і позиція італійського вченого П. Піконе, французького - П. Вейля, американського - В. Леві.

Другу концепцію сформульовано німецькими юристами П. Фішером і В. Фікентшером. На думку П. Фішера, до системи міжнародного економічного права треба включати і норми внутрішнього права, що ре­гулюють міжнародну господарську діяльність. В. Фікентшер взагалі

вважає, що будь-яка правова норма, пов'язана з міжнародною еконо­мікою, є нормою міжнародного економічного права. Отже, система між­народного економічного права охоплює не лише норми міжнародного публічного права, а й міжнародного приватного права, національні норми, що регулюють міжнародні економічні відносини.

Узагальнення й аналіз сучасних концепцій і позицій дає можливість дійти висновку про те, що міжнародне економічне право - це само­стійна галузь міжнародного публічного права, що складається з норм і принципів, які регулюють економічні відносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права.

Критерієм розмежування сфер застосування норм міжнародного економічного права та інших галузей міжнародного публічного права є наявність комерційного елементу. Інакше кажучи, сфера дії міжнарод­ного економічного права охоплює ті відносини, в яких наявний елемент торгівлі в широкому значенні (купівля-продаж, оренда, підряд, найм, позика, лізинг, договір перевезення тощо).

Основним джерелом міжнародного економічного права є міжнародні економічні договори. Норми та принципи, що регулюють міжнародні економічні відносини, можуть також міститися не лише в міжнародних економічних договорах, а й в загальнополітичних міжнародних договорах, які одночасно слід розглядати і як джерело міжнародного публічного права загалом. Так, у Статуті ООН, зокрема, в розділі IX "Міжнародне економічне і соціальне співробітництво" і розділі X "Економічна і соціаль­на рада" закріплені основні принципи та норми щодо розвитку між­народного економічного, промислового й науково-технічного співробіт­ництва держав.

Залежно від кількості учасників договірних відносин, міжнародні економічні договори можуть бути багатосторонніми та двосторонніми. Прикладами багатосторонніх універсального характеру міжнародних економічних договорів є Генеральна угода про тарифи та торгівлю (ГАТТ), міжнародні конвенції про умови торгівлі, статути й інші установчі акти міжнародних економічних організацій та ін.

Однак, незважаючи на вже більше значення багатостороннього економічного співробітництва та, відповідно, багатосторонніх правових актів у цій галузі, міжнародне співробітництво в економічній сфері від­бувається, переважно, на двосторонній основі. Практика міжнародного економічного співробітництва виробила певні види договорів, які на­були широкого використання останнім часом, а саме: торгові договори;

довгострокові угоди про торговельно-економічне, промислове й науково-технічне співробітництво; угоди про надання технічної допомоги в спо­рудженні промислових об'єктів; угоди про науково-технічне сприяння; угоди про міжнародні валютні розрахунки та кредити; угоди про товаро­обіг; угоди про торгівлю тощо. Досить поширеними є також двосторонні угоди: про запобігання подвійному оподаткуванню; про взаємне забез­печення сприятливих умов для інвестиційної діяльності; з митних, транс­портних, транзитних питань. Саме ці специфічні види міжнародних договорів мають найбільш суттєве значення для утворення норм між­народного економічного права.

Україна, як самостійний суб'єкт міжнародних економічних відносин, вже уклала двосторонні договори з багатьма країнами світу, в яких містяться норми, що регулюють її взаємини в різних галузях співробітництва.

Історично зумовленим джерелом міжнародного економічного права вважається міжнародно-правовий звичай. Саме в ньому знаходять своє відображення неписані правила організації та здійснення між­народних економічних відносин, які використовуються з мовчазної згоди сторін і, загалом, не мають свого формального закріплення в жодному договорі чи угоді. Тривале використання правил, закладених у міжнарод­них звичаях, веде до переростання їх у міжнародно-правові норми. Як регулятори міжнародних економічних відносин міжнародні звичаї найчастіше використовуються в галузі торгового мореплавства (так звані, "портові звичаї", пов'язані з правилами мирного проходження суден, їх навантажування та вивантажування тощо).

Дискусійним у межах міжнародного економічного права є питання про те, чи належать до джерел міжнародного економічного права ухвали міжнародних організацій. Ухвали міжнародних організацій і конфе­ренцій мають рекомендаційний характер, а тому вони не є обов'язковими для виконання та не мають правового характеру. Ці ухвали містять від­повідні правила та принципи здійснення міжнародних економічних відносин, розраховані на неодноразове їх використання та здебільшого не мають конкретного адресата, тому, ймовірно, їх можна розглядати як джерела міжнародного економічного права. Так, винятково важливу роль мають, наприклад, деякі резолюції ГА ООН. Саме вони заклали підвалини нових економічних відносин між державами, сприяли економіч­ному прогресові всіх народів. До них, зокрема, належить Декларація про встановлення нового міжнародного економічного порядку та Програма дій щодо встановлення нового економічного порядку, прийняті ГА ООН у 1974 р.; Хартія економічних прав і обов'язків держав, прийнята ГА ООН того ж року; Лімська декларація про промисловий розвиток і співробітни­цтво, прийнята на конференції ООН з промислового розвитку в 1975 р.,

та ін. Не менш важливу роль у розвитку міжнародних економічних від­носин відіграють акти й інших міжнародних організацій.

Своєрідними джерелами міжнародного економічного права є між­народні "кодекси", "правила поведінки", що приймаються у формі резолюцій ГА ООН. У цих актах систематизовані правила поведінки відповідних суб'єктів міжнародних економічних відносин або правила щодо напрямку економічної діяльності (передання технологій, контроль за обмеженням ділової практики тощо).

Нарешті, необхідно визначити серед інших джерел міжнародного економічного права й місце, котре посідають загальні принципи права. Під цими принципами в міжнародно-правовій доктрині розуміються прин­ципи, юридичні постулати, логічні правила, загальні для всіх правових систем. Вони, як відомо, сформульовані ще в римському праві та ви­користовуються при застосуванні та тлумаченні норм міжнародного публічного права, зокрема і його галузі міжнародного економічного права. Особливе значення мають, зокрема, принципи: "спеціальний закон скасовує закон загального характеру" та "ніхто не може передати більше прав, ніж має сам" й ін.

Система принципів міжнародного економічного права має дві їх групи:

1. основні (загальні) принципи міжнародного економічного права;

2. спеціальні принципи міжнародного економічного права.

До основних (загальних) принципів міжнародного економічного права належать принципи, що одночасно є загальними принципами міжнародного права взагалі. Найважливішими з них є принципи:

• суверенної рівності держав;

• співробітництва держав;

• невтручання у внутрішні справи держави;

• сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

Серед спеціальних принципів міжнародного економічного права можна виділити:

- принцип недискримінації;

• принцип (режим) найбільшого сприяння;

• принцип національного режиму;

• принцип взаємної вигоди;

• принцип преференційного режиму.

Принцип недискримінації в його юридичному трактуванні означає зобов'язання не погіршувати для певної країни своїх нормальних загаль­них для усіх інших країн умов.

Принцип (режим) найбільшого сприяння з юридичного погляду-це зобов'язання держави надавати державі-партнеру (звичайно, на основі взаємності) пільгові (найбільш сприятливі) умови, котрі діють або можуть бути введені для будь-якої третьої країни. Сфера застосу­вання режиму найбільшого сприяння визначається конкретним за­стереженням у якомусь міжнародному договорі.

Принцип національного режиму, зафіксований у деяких між­державних угодах, передбачає, зазвичай, прирівнювання, на основі взаємності, в правах іноземних юридичних і фізичних осіб до власних національних суб'єктів.

Принцип взаємної вигоди є одним з тих, яким найчастіше керу­ються у міжнародних економічних відносинах. Його застосування дає змогу учасникам міжнародних економічних відносин домогтися справедливого розподілу вигод і зобов'язань.

Принцип преференційного режиму - це торговельні пільги, на­самперед, щодо митних зборів, які діють поміж певними державами чи серед групи держав. Особливість преференційних пільг полягає в тому, що вони застосовуються лише щодо тих країн, яким їх надано, та не поширюються на решту країн.

Принципи міжнародного економічного права є основними засадами чи базовими правилами здійснення міжнародної економічної діяльності. Набуваючи закріплення в міжнародно-правових документах, вони ви­значають закономірності правового регулювання міжнародних економіч­них відносин.

2. Значна роль у регулюванні міжнародних економічних відносин на­лежить універсальним міжнародним організаціям. Вони: по-перше, є форумами для обговорення найважливіших економічних проблем; по-друге, постійним механізмом, який забезпечує державам оперативне розв'язання складних питань міжнародного економічного життя; по-третє, це кваліфікований апарат для розробки проектів багатосторонніх економіч­них договорів, які мають універсальний, регіональний або локальний характер.

З-поміж універсальних міжнародних організацій особливо треба виділити ООН з її спеціалізованими установами та допоміжними органами, адже однією з важливих цілей ООН є співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гумані­тарного характеру (ст.1 Статуту ООН). Ця ціль досягається, насам­перед, через діяльність її провідних органів (ГА ООН, Ради Безпеки, Економічної та соціальної ради, Секретаріату, Міжнародного Суду ООН).

Важливе місце в системі ООН посідає Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), яка була заснована у 1964 р. як автономний орган ГА ООН.

Значну роль у справі формування та подальшого розвитку між­народного економічного права відіграють ті інституції ООН, яким доруче­но кодифікацію правил міжнародної торгівлі, - ЮНСІТРАЛ (Комісія ООН з права міжнародної торгівлі, утворена в 1966 р. як допоміжний орган ООН з метою сприяти гармонізації та уніфікації права міжнародної торгівлі) і ЮНІДРУА (Міжнародний інститут з питань уніфікації приват­ного права, міжурядова організація, що була заснована ще в 1926 р.).

Слід відзначити також діяльність Міжнародної торгової палати, що роз­робила Міжнародні правила тлумачення торговельних термінів "Інкотермс".

Виняткове значення для розвитку міжнародних економічних зв'язків має співробітництво держав у валютно-фінансовій сфері. З метою ви­роблення та реалізації валютної політики промислово розвинуті країни створили свій організаційно-правовий механізм валютних відносин. Важливою структурною ланкою цього механізму є такі міжнародні організації та фонди, як Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна фінансова корпора­ція (МФК), у межах яких зосереджено практично все співробітництво у валютно-фінансовій сфері на глобальному рівні.

Зважаючи на специфіку деяких видів транспорту та зв'язку, міжнародне економічне співробітництво і правове регулювання в цих галузях навіть на глобальному та регіональному рівнях здійснюється в окремих підгалузях: водний, залізничний, повітряний, автомобільний транспорт, а також поштовий, електричний і супутниковий зв'язок. Серед інституційних форм, які регулюють питання економічного співробітництва держав у вищезгаданих галузях, можна зазначити, зокрема, в галузі залізнич­ного транспорту - Європейську конференцію з пасажирських тарифів, діяльність якої спрямована на проведення єдиної тарифної політики з метою сприяти розвиткові міжнародних пасажирських перевезень, а також Міжнародну асоціацію залізничних конгресів, у межах якої обговорюються науково-технічні, економічні й адміністративні проблеми. З метою сприяння розвиткові автомобільного транспорту загалом, у 1947 р. була створена Міжнародна спілка автомобільного транспорту.

Найдавнішими міжнародними організаціями вважаються Всесвітній поштовий союз (утворена в 1874 р.) і Міжнародний союз електро­зв'язку (1865). До їхніх функцій належить організація міжнародного спів­робітництва у використанні всіх видів зв'язку. Варто згадати і про роз­виток протягом останніх десятиліть міжнародного правового регулювання економічних відносин держав у галузі супутникового зв'язку в межах міжнародних організацій "Інтелсат" та "Інмарсат".

Важливим аспектом міжнародного економічного співробітництва в сучасних умовах є захист інтелектуальної власності. Координацію міжнародної діяльності в цій сфері здійснює спеціалізована установа ООН - Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІС).

Специфічною формою регулювання міжнародних економічних від­носин є міжнародні товарні угоди, котрі регулюють міжнародну торгівлю деякими сировинними товарами (кавою, цукром, каучуком, маслино­вою олією тощо). За допомогою укладення багатосторонніх товарних угод у різні роки були створені відповідні міжнародні організації за участю або держав імпортерів і експортерів (з пшениці, цукру, кави), або тільки експортерів (з нафти й інших товарів). Основною метою таких угод є, передусім, запобігання чи пом'якшення різких коливань цін. Найяскраві­шим прикладом є Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), завдан­ням якої є захист інтересів нафтодобувних держав через погодження допустимих цін на нафту. ОПЕК обмежує видобуток нафти встановлен­ням для кожної окремої країни спеціальних квот

Важливе місце в системі правового регулювання міжнародних економічних відносин посідає Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Відповідно до цієї угоди будь-яка митно-тарифна пільга, що надається одній із держав-учасниць іншою державою-учасницею, автоматично, з огляду на принцип найбільшого сприяння, поширюється на всі інші держави-учасниці ГАТТ. Погодження тарифних поступок відбувається на періодичних тривалих конференціях або "раундах". Під час "Уругвай­ського раунду" (1986-1993 рр.) погоджено принципові зміни в регулю­ванні співробітництва, сфера дії якого, крім торгівлі промисловими товара­ми (на основі оновленого ГАТТ-94), поширилася також на торгівлю послугами (угода ГАТС), на торгівлю сільськогосподарськими та текстиль­ними товарами, на торговельні аспекти захисту інтелектуальної власності (угода ТРІПС) і торговельні аспекти інвестування (угода ТРІМС).

На базі оновленого ГАТТ утворена Світова Організація Торгівлі (СОТ), яка почала діяти з 1995 р. Структуру СОТ утворюють: Сесія договірних сторін; Рада представників СОТ; комітети, робочі групи, органи з врегулю­вання спорів; Секретаріат (розташований у Женеві). Основні завдання СОТ: лібералізація зовнішньої торгівлі, зниження митних тарифів, відмова від кількісних обмежень імпорту, скасування дискримінації та здійснення інших торговельно-політичних заходів на багатосторонній основі.

Провідні західні держави, починаючи з 1975 р., проводять неформальні, але стабільні наради, так званої, "великої вісімки" у складі Великобританії, Італії, Канади, США, Франції, ФРН, Японії та Росії (з 1997 р.). Зустрічі проводяться щорічно на рівні вищих керівників держав. За необхід­ності можуть зустрічатися також глави урядів, міністри й експерти сторін. Метою зустрічей є вироблення стратегічних рішень, зокрема й економіч­ної сфери міжнародного співробітництва.

Економічне співробітництво на регіональному рівні відбувається, передусім, в межах регіональних економічних комісій ООН.

1. Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК) об'єднує європейські та пострадянські держави-члени ООН, а також США й Канаду (штаб-квартира - в Женеві).

2. Членами Економічної та соціальної комісії ООН для Азії та Тихого океану (ЕСКАТО) є держави Азії (крім арабських держав Західної Азії), Океанії, а також Великобританії, США та Франції (штаб-квартира -у Бангкоку).

3. Економічну комісію ООН для Африки (ЕКА) утворюють представ­ники від африканських держав (штаб-квартира - в Аддис-Абебі).

4. Економічна комісія для Західної Азії (ЕКЗА) об'єднує арабські держави Західної Азії, Єгипту, до неї також входить Організація ви­зволення Палестини (штаб-квартира-в Аммані).

5. Членами Економічної комісії ООН для Латинської Америки та Кариб­ського басейну (ЕКЛАК) є латиноамериканські держави, а також Велико­британія, Нідерланди, Іспанія, Канада, США та Франція (штаб-квартира-у Сантьяго).

Основним завданням регіональних економічних комісій є сприяння проведенню погоджених заходів з економічного співробітництва країн відповідного регіону. З цією метою вони здійснюють необхідні досліджен­ня, поширюють інформаційні та статистичні матеріали.

На початку 70-х рр. XX століття важливого значення набуло загально­європейське співробітництво в межах ОБСЄ (НБСЄ). Це співробітництво

засноване на положеннях Заключного акту (1975), підсумкових до­кументах наступних зустрічей в межах НБСЄ в Белграді, Мадриді, Відні, Паризькій хартії для Нової Європи (1990) та Гельсінського документа під назвою "Виклик часу змін" (1992).

Економічне співробітництво є однією з провідних тем, які обговорю­ються в таких органах ОБСЄ, як зустрічі глав держав та урядів, Рада ОБСЄ (складається з міністрів закордонних справ), Комітет старших по­садових осіб, Економічний форум, Парламентська асамблея ОБСЄ та ін.

Одним з інститутів економічного співробітництва в Європі є Європей­ський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), утворений у 1990 р. (місце­перебування банку - Лондон). Кошти банк виділяє для створення важливих об'єктів інфраструктури -доріг, транспортних мереж, телекомунікацій.