2. Діяльність міжнародних організацій регулюється значною кількістю правових норм. Їхнє призначення неоднакове й умовно вони можуть поділятися натри основні групи.

Перша з них містить норми, що визначають структуру, компетенцію органів, їхні функції, а також діяльність міжнародних організацій; норми, пов'язані з режимом і трудовими відносинами різних категорій персо­налу, розв'язуванням майнових, фінансових та інших проблем. Цю су­купність норм і принципів можна умовно позначити як "внутрішнє право міжнародних організацій". До них належать і правила процедури органів.

Друга група норм стосується становища міжнародних організацій у системі міжнародних відносин. її становлять, наприклад, норми угод міжнародних організацій з державами, а також з іншими міжнародними організаціями. їх можна було б також умовно назвати "зовнішнім правом міжнародних організацій".

До третьої групи належать норми, що відображають участь між­народних організацій у процесі міжнародної правотворчості. При цьому йдеться про роль цих організацій у процесі прогресивного розвитку міжнародного права, його кодифікації, становлення та розвитку в ньому нових інститутів і галузей.

Правові норми та принципи, що стосуються міжнародних організацій, зафіксовані в багатьох джерелах. Основні з них - установчі акти між­народних організацій або угоди про їх створення. Ці акти й становлять основу права міжнародних організацій.

Питання, пов'язані з правовим статусом і діяльністю міжнародних організацій, регламентуються також низкою багатосторонніх конвенцій, зокрема: Віденською конвенцією про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями (1986), Конвенцією про привілеї та імунітети ООН (1946), Віденською конвен­цією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними органі­заціями універсального характеру (1975).

Також джерелами права міжнародних організацій можуть бути:

-регламенти й акти, що встановлюють статус персоналу;

-угоди з державами, зокрема, з країною перебування штаб-квартири організації;

-угоди з іншими міжнародними організаціями;

-деякі ухвали організацій тощо.

Підсумовуючи сказане, можна дати таке визначення цієї галузі су­часного міжнародного права:

право міжнародних організацій - це сукупність норм, які регулю­ють правове положення, діяльність міжнародних організацій, /х взаємо­дію між собою та з іншими суб'єктами міжнародного права, а також їхня участь у міжнародній правотворчості.

Особливу групу утворюють юридичні норми, що визначають участь міжнародних організацій у міжнародній правотворчості.

Можна виділити такі форми правотворчої діяльності міжнародних організацій:

1) ініціатива укладання міжнародних договорів. При цьому особ­лива роль належить ООН, яка скликає дипломатичні конференції з метою розробки та підготовки до підписання важливих багатосторонніх до­ говорів;

2. формування практики держав. Будь-які заяви з правових питань, які уряди роблять через своїх представників в органах і комітетах міжнародних організацій, є доказом існування норм звичаєвого права;

3. декларативні резолюції. Насамперед, слід назвати резолюції, котрі приймає ГА ООН. Власне ці резолюції не мають обов'язкової сили, але вони здатні висвітлювати та розвивати звичаєві норми;

4. висловлювання думок спеціалістів-правознавців;

5. ухвали органів, наділених судовими функціями. Ухвали судо­вих органів, таких як Суд європейських товариств, можуть сприяти розвиткові договірного права, тлумаченню загального міжнародного права;

6. практика політичних органів. Політичні органи, зокрема, ГАООН і Рада Безпеки ООН, приймають численні рекомендації та постанови з конкретних суперечних питань, які пов'язані з використанням норм загального міжнародного права чи із застосуванням постанов Статуту ООН чи будь-якого іншого установчого документа;

7) законодавчі повноваження, делеговані організаціям. Деколи держави передають міжнародним організаціям важливі законо­давчі повноваження. Деякі організації, наприклад, ВООЗ або Рада ІКАО можуть приймати приписи, що мають юридичну силу для держав-членів цих організацій;

8. зовнішня практика організацій. Міжнародні організації можуть укладати угоди з державами-членами та країнами, що не є їх членами, а також з іншими організаціями. Вони можуть робити заяви міжнародно-правових претензій, а також офіційні заяви з порушуваних питань;

9. внутрішня нормоустановна діяльність.

3. Першим практичним кроком на шляху створення ООН стала при­йнята ЗО жовтня 1943 р. на конференції в Москві Декларація чотирьох держав - СРСР, США, Великобританії та Китаю - з питань загальної безпеки. У ній зазначалася необхідність заснування по можливості в найкоротший термін всесвітньої міжнародної організації для підтриман­ня міжнародного миру та безпеки. Ухвали Московської конференції були підтверджені на Тегеранській конференції в листопаді-грудні 1943 р.

За пропозицією уряду США в серпні-жовтні 1944 р. у Думбартон-Оксі, на окраїні Вашингтона, відбулася конференція чотирьох держав - СРСР, США, Англії та Китаю (у другій стадії переговорів), де й були визначені основні риси майбутньої міжнародної організації. Однак на цій конференції не було розв'язане принципове питання щодо процедури голосування в Раді Безпеки. Його вдалося вирішити під час наступної Ялтинської конференції в лютому 1945 р. на основі запропонованого Ф. Рузвельтом принципу єдності дій великих держав при розгляді всіх питань у Раді Безпеки.

26 червня 1945 р. учасники Конференції в Сан-Франциско підписали Статут ООН, а 24 жовтня того ж року, після ратифікації його п'ятьма великими державами та більшістю інших держав, Статут ООН набрав чинності. Одночасно з делегаціями інших країн активну участь в роботі Конференції в Сан-Франциско взяла й делегація УРСР.

У ст. 1 Статуту ООН визначено, що основними цілями ООН є; під­тримання миру та безпеки за допомогою колективних заходів для відвер­нення й усунення загрози миру та придушення актів агресії чи інших порушень миру; розвиток дружніх відносин між націями; здійснення міжнародного співробітництва в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру; обов'язок бути центром для погодження дій націй у досягненні цих цілей. Відповідно до своїх цілей і завдань, ООН є універсальною органі­зацією, відкритою для всіх миролюбних держав, які можуть і бажають і її зобов'язання виконувати. Прийняття держави в члени Організації про-надиться постановою ГА ООН за рекомендацією Ради Безпеки ООН. У Статуті не уточнюється, яка кількість голосів потрібна для прийняття такого рішення. На практиці ж прийняття ухвали ГА ООН з важливих питань необхідна більшість у 2/3 присутніх при голосуванні членів ООН. Іноді це питання вирішується взагалі без голосування. Наприклад, ухвалу про прийняття держави Палау до ООН (1994) ГА ООН прийняла без голосування, бо ніхто з членів ООН не заперечував проти цього.

Статут ООН, прийнятий 26 червня 1945 р., складається з 19 розділів та 111 статей. Невід'ємною частиною його є Статут Міжнародного Суду. За юридичною природою Статут ООН є багатостороннім міжнародним до­говором універсального характеру. Його особливе значення полягає втому, що він не тільки утворив універсальну міжнародну організацію, але й встано­вив принципи взаємовідносин між державами, що є основними прин­ципами міжнародного права. Ці принципи сформульовані уст. 2 Статуту:

1. суверенна рівність членів ООН;

2. сумлінне виконання взятих на себе за Статутом зобов'язань;

3. вирішення міжнародних спорів мирними способами;

4. утримання в міжнародних відносинах від загрози силою чи її за­стосування;

5. надання всебічної допомоги ООН кожним її членом в усіх діях, які відповідають Статутові ООН, і утримання від надання допомоги будь-якій державі, проти якої ОРН вживає заходів превентивного чи при­мусового характеру;

6. забезпечення Організацією такого становища, щоб держави, які не є її членами, діяли відповідно до принципів Статуту ООН.

Статут ООН став фундаментом сучасного міжнародного права. Зобов'язання за Статутом ООН мають для держав переважну силу.

Згідно зі Статутом, основними органами ООН є: ГА, Рада Безпеки, Економічна та соціальна рада, Рада в справах Опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат.

Генеральна Асамблея складається з представників усіх держав-членів 00Н і становить фактично їх загальне зібрання. Кожна держава має один голос і може бути представлена делегацією з не більш, як п'яти представників, незалежно від її величини, могутності та значення. Відповідно до ст. 10 Статуту ООН, ГА "...уповноважується розглядати будь-які питання або справи в межах... Статуту." Так, серед інших повноважень ГА здійснює прийняття нових членів ООН, вибори до всіх основних органів ООН, призначення Генерального секретаря.

Генеральна Асамблея виконує свої функції, зважаючи на три основні фактори:

• вона є демократичним органом співробітництва держав;

• Асамблея не є "світовим парламентом". З усіх питань, які розгляда­ються, вона може ухвалювати рішення, що мають характер рекоменда­цій і не є юридично обов'язковими для членів ООН;

• не повинна приймати ухвал, які передбачають застосування сили від імені ООН, оскільки це є виключною компетенцією Ради Безпеки.

Основна форма роботи ГА-сесійна діяльність. Згідно зі ст. 20 Ста­туту ООН, ГА збирається на чергові щорічні сесії (вони відкриваються у третій вівторок вересня) та на спеціальні сесії. На вимогу Ради Безпеки чи більшості членів ООН Генеральний секретар скликає також спеціальні надзвичайні сесії.

На кожній сесії ГА обирається голова (ст. 21 Статуту ООН) та 17 його заступників. Головою 52-ї сесії був обраний представник України Г. Удовенко. На час роботи кожної сесії утворюються сім головних комітетів, за до­помогою яких ГА виконує свої функції.

Рада Безпеки складається з п’ятнадцяти членів: з яких п'ять - постійні члени (Великобританія, Китай, Росія, США, Франція); десять - непостійні, що обираються ГА на два роки. Місця непостійних членів розподіляються так: п'ять - від держав Азії та Африки; один - від держав Східної Європи; два - від держав Латинської Америки; два - від держав Західної Європи й інших країн.

За Статутом ООН (статті 24-26), на Раду Безпеки покладена головна відповідальність - підтримання міжнародного миру та безпеки.

Рада Безпеки володіє низкою виняткових повноважень.

1. Це єдиний орган, уповноважений приймати ухвали, пов'язані з діями ООН щодо підтримання чи відновлення міжнародного миру та безпеки.

2. Лише Рада Безпеки уповноважена приймати ухвалу про про­ведення примусових дій із застосуванням збройних сил.

3. Рада Безпеки може приймати ухвали, обов'язкові для всіх членів ООН. Оскарження чи перегляд їх у будь-якому іншому органі непри­пустиме.

Окрім основних функцій і повноважень, Рада Безпеки виконує і низку інших. Також, разом з ГА, бере участь у прийнятті держав до членів ООН (п. 2 ст. 4), призначенні Генерального секретаря ООН (ст. 97), обранні суддів Міжнародного Суду (ст. 4 Статуту Міжнародного Суду) тощо.

За ст. 27 Статуту ООН, ухвали Ради Безпеки з питань процедури вважаються прийнятими, якщо за них подані голоси дев'яти членів Ради. Решта ухвал вважаються прийнятими, коли за них проголосували дев'ять Членів Ради, зокрема й всі постійні члени цього органу. Тож, якщо хоча б один із п'яти постійних членів голосує проти якоїсь пропозиції з питань непроцедурного характеру, пропозиція не може бути прийнятою (принцип одностайності постійних членів Ради Безпеки).

Економічна та соціальна рада складається з 54-х членів, яких обирає ГА на три роки з поновленням третини складу Ради через кожен рік. За традицією постійні члени Ради Безпеки обираються до Економіч­ної та соціальної ради на кожен черговий термін. Вибори до цього органу проводяться за принципом справедливого географічного представни­цтва: від Африки - 14, від Азії - 11, від Латинської Америки - 10, від Західної Європи - 13, від Східної Європи - 6 держав.

Функції та повноваження Економічної та соціальної ради зафіксо­вані в статтях 62-66 Статуту ООН. Основні її повноваження зводяться до такого:

• проведення досліджень і складання доповідей з міжнародних питань в економічній, соціальній галузях, а також у галузях культури, освіти, охорони здоров'я; підготовка рекомендацій з цих питань ГА;

• підготовки рекомендацій з метою заохочення поваги і дотримання прав людини й основних свобод;

• підготовки проектів конвенцій з питань, належних її компетенції, для подання їх ГА;

- скликання міжнародних конференцій з питань, належних її компетенції;

- погодження діяльності спеціалізованих установ через консультації з ними та рекомендації таким установам і через рекомендації ГА;

- укладання зі спеціалізованими установами угод про співробітництво.

Свої функції Економічна та соціальна рада здійснює за допомогою постійних комісій, постійних комітетів, а також сесійних комітетів.

Зазвичай, Економічна та соціальна рада проводить щорічно дві сесії (одну-в Нью-Йорку, другу-в Женеві). Ухвали приймаються простою більшістю голосів.

Рада у справах опіки була створена як орган, який мав здійсню­вати контроль за управлінням підопічними територіями (в післявоєнний час їх було 11). Нині Рада складається з постійних членів Ради Безпеки.

На думку фахівців, у сучасних умовах існування Рада втрачає своє практичне значення.

Важливе місце в структурі ООН займає Міжнародний Суд. Його Статут, прийнятий у 1945 р., є невід'ємною частиною Статуту ООН.

Міжнародний Суд складається з 15 суддів, яких обирають на дев'ять років. Склад Суду оновлюється кожні три роки на третину. Кожні три роки Суд обирає голову та віце-голову й призначає секретаря терміном на сім років. У 1967-1970 рр. до складу Суду входив представник України В. Корецький, котрий обіймав посаду віце-голови Суду.

Принципові напрями діяльності Міжнародного Суду ООН визначені в статтях 92-96 Статуту ООН. Компетенція Суду визначається стат­тями 34-38 Статуту Міжнародного Суду. Сторонами у справах, які роз­глядає Суд, можуть бути тільки держави, при цьому, юрисдикція Суду є добровільною, тобто він може розглядати справи тільки за згодою сторін. Водночас держави можуть визнати для себе юрисдикцію суду обов'язковою в усіх правових спорах, які стосуються:

- тлумачення договору;

- будь-якого питання міжнародного права;

- наявності факту порушення міжнародного зобов'язання, якщо він буде встановлений;

- характеру та розмірів відшкодування за порушення міжнародного зобов'язання.

Окрім судової, Міжнародний Суд здійснює і консультативну юрис­дикцію. Так, він може давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання на запит ГА і Ради Безпеки, а також інших органів і спеціалізованих установ ООН.

Секретаріат ООН складається з Генерального секретаря й персоналу, потрібного ООН на певному етапі. Секретаріат обслуговує й інші органи ООН, провадить практичну роботу з утілення програм і постанов, схвале­них цими органами. Приміром, діяльність Секретаріату охоплює: здійснення операцій з підтримання миру за дорученням Ради Безпеки; організацію та проведення міжнародних конференцій з проблем, які мають світове значення (Конференція з морського права); встановлення світових економічних та соціальних тенденцій і проблем; підготовку досліджень з таких питань, як роззброєння, розвиток, права людини. Крім функцій, безпосередньо спрямованих на забезпечення роботи різних органів ООН, до його функцій належить також реєстрація й опублікування міжнарод­них договорів.

Штаб-квартира ООН та її Секретаріату розміщуються в Нью-Йорку, підрозділи Секретаріату є також у Женеві, Відні, Найробі, Бангкоку та деяких інших містах.

Загальна кількість співробітників Секретаріату становить понад 16 тис. осіб. Вони є громадянами понад 150-ти країн. Увесь персонал поділяється на дві категорії: спеціалісти (фахівці) й технічні співробітники. Застосо­вуються два види найму на службу: на основі постійних контрактів (до досягнення пенсійного віку) та тимчасовими контрактами.

Очолює Секретаріат і є головною адміністративною службовою особою Організації Генеральний секретар. Його призначає ГА за реко­мендацією Ради Безпеки на п'ятирічний термін. Стаття 98 Статуту ООН уповноважує Генерального секретаря подавати ГА щорічні звіти про роботу Організації. До його повноважень належить також право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 99 Статуту ООН).

Поняття спеціалізованої установи ООН увійшло в міжнародне право разом зі Статутом ООН. Відповідно до статей 57,63 Статуту ООН, спе­ціалізованими установами ООН є міжнародні організації, створені міжнародними угодами й наділені широкою міжнародною відповідальні­стю, визначеною установчими актами в економічній і соціальній галузях, а також щодо культури, освіти, охорони здоров'я тощо, вони підтримують зв'язок з ООН. За сферою своєї діяльності організації поділяються на три основні групи. Перша група - спеціалізовані установи економічного характеру. До неї належать 12 організацій, а саме: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО), Організація міжнародної цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСГР), Організація об'єднаних націй з промислового розвитку (ЮНІДО).

До другої групи належать спеціалізовані установи соціального характеру: Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

Третю групу становлять установи культурно-гуманітарного характеру: Організація об'єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ).

Спеціалізовані установи - це постійні міжнародні організації. Оскільки вони належать до міжнародних організацій, їхня юридична природа подібна до інших міжнародних організацій.

Зв'язок спеціалізованих установ з ООН, за Статутом ООН (статті 56,63), підтримується, зазвичай, через Економічну та соціальну раду ООН на основі спеціальних угод між відповідною спеціалізованою устано­вою та ООН.

При всій різноманітності цілей і суттєвих відмінностей у характері діяльності спеціалізованих установ, вони мають, загалом, схожу структу­ру та низку однотипних положень статутів. Наприклад, членство в ООН не є обов'язковою передумовою членства в спеціалізованих установах.

Згідно зі статутами спеціалізованих установ, їхні вищі органи склада­ються з представників усіх держав-членів певної організації. До компе­тенції цих органів входить розгляд усіх питань, пов'язаних з розробкою та прийняттям проектів міжнародних угод і конвенцій, визначення політики, програм й основних напрямів діяльності відповідної організації.

Оперативне керівництво діяльністю організації здійснюють виконавчі органи. Окрім цього, в структурі спеціалізованих установ існують численні комітети, комісії.

Основні форми діяльності спеціалізованих установ:

• розробка проектів міжнародних конвенцій і регламентів зі спеціаль­них питань;

• координація діяльності держав щодо розвитку співробітництва в спеціальних галузях;

- надання технічної допомоги;

- обмін інформацією.

Варто згадати й про міжнародну організацію, що не є спеціалізо­ваною установою, проте певним чином пов'язана з ООН. Це - Між­народне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ). Ця організація в галузі використання атомної енергії була створена за рішенням ООН на між­народній конференції в Нью-Йорку. Статут МАГАТЕ прийнятий 26 жовт­ня 1956 р. та набрав чинності 29 липня 1957 р. Штаб-квартира міститься у Відні.

Зв'язок МАГАТЕ з ООН регулюється угодою з ГА ООН від 14 листо­пада 1957 р. Відповідно до цієї угоди та Статуту МАГАТЕ, Агентство повинне подавати щорічні доповіді про свою діяльність ГА ООН, аза необ­хідності - Раді Безпеки та ЕКОСОР.

Основними напрямками діяльності МАГАТЕ є організація та координа­ція досліджень і розробок в галузі ядерної енергетики, питання радіацій­ної безпеки, надання технічної допомоги державам-членам МАГАТЕ у сфері мирного використання ядерної енергії, здійснення контролю (гарантій) за мирними дослідженнями ядерної енергії, регламентаційна діяльність з питань, пов'язаних з атомною небезпекою.

Однією з основних функцій МАГАТЕ є застосування системи контролю :і метою забезпечити невикористання у військових цілях ядерних матеріа­лів та обладнання, призначених для мирного використання. Неядерні держави-учасники Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1968) повинні укладати з МАГАТЕ угоди про контроль над мирною ядерною діяльністю цих держав. Контроль здійснюють інспектори МАГАТЕ.

Існує і низка інших міжнародних організацій, що належать до системи ООН, але не є спеціалізованими установами. Зокрема, це Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Програма розвитку ООН (ПРООН), Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП).

4. Статут ООН припускає можливість існування регіональних угод або органів. Розділ VIII Статуту, що так і називається - "Регіональні угоди" (статті 52-54) - передбачає умови правомірності створення й діяльності регіональних організацій. їх утворення та діяльність повинні відповідати цілям і принципам ООН, сприяти ООН у розв'язанні" питань, які стосуються підтримання міжнародного миру та безпеки, а також у досягненні мирного розв'язання місцевих спорів.

Отож регіональними міжнародними організаціями є організації, створені на підставі міжнародної угоди між державами певного гео­графічного регіону, котрі вважають своїм завданням збереження миру в цьому регіоні та повністю відповідають Статуту ООН.

До регіональних організацій загальної компетенції належать: Органі­зація Американських Держав (ОАД), Організація Африканської Єдності (ОАЄ), Ліга Арабських Держав (ЛАД), Організація Ісламської Конфе­ренції (ОІК) та ін.

Для України як європейської держави найважливішим є співробіт­ництво з такими організаціями, як Організація з питань безпеки та спів­робітництва в Європі (ОБСЄ), Рада Європи, Співдружність Незалежних Держав (СНД) і Європейський Союз (ЄС).

Рада Європи - найдавніша, найбільш представницька й автори­тетна міждержавна організація в Європі. Статут Ради Європи підписа­ний у Лондоні 5 травня 1949 р. (набрав чинності 3 серпня 1949 р.). Україна стала членом Ради Європи в 1995 р.

Рада Європи має такі цілі: захист прав людини та розширення демократії; співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища й охорони здоров'я; зближення всіх країн Європи.

Найвищим органом Ради Європи є Комітет міністрів, що склада­ється з міністрів закордонних справ держав-членів. На рівні міністрів він проводить сесії не рідше, ніж двічі на рік, а також регулярно працює на рівні постійних представників держав-членів. Комітет обговорює політичні аспекти співробітництва, приймає рекомендації державам-членам.

Парламентська асамблея є консультативним органом і не має законодавчих повноважень. Вона складається з представників пар­ламентів держав-членів Ради Європи.

У центрі уваги Ради Європи - турбота про захист прав людини й демократичних інститутів. Поряд з проблематикою прав людини, Рада Європи займається, переважно, питаннями гуманітарного, правового й соціально-економічного співробітництва, культури, екології та інфор­матики. Ця організація розробляє конвенції з різних питань співробіт­ництва. Уже прийнято понад 150 таких конвенцій.

Основні органи Ради Європи розташовуються у Страсбурзі (Франція).

Відокремлене становище в інституційній системі Ради Європи по­сідає Європейський суд з прав людини. Він є незалежним органом, що складається з осіб, які працюють особисто. Суд виносить рішення, обов'язкові для виконання.

Організація з питань безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) - це регіональна організація, що перебуває ще на стадії формування, її установчими документами є Заключний акт, прийнятий у Гельсінкі в 1975 р., Хартія для Нової Європи та Додатковий документ до неї, котрі прийняті в Парижі в 1990 р., Декларація "Виклик часу змін" та пакет рішень зі структури та основних напрямків діяльності, при­йняті в Гельсінкі в 1992 р. Відповідно до рішення Будапештської наради у верхах (1994, НБСЄ було перетворено на ОБСЄ та більш точно ви­значено цілі й удосконалено структуру.

Основні цілі ОБСЄ: створення умов для забезпечення тривалого миру, співробітництво в галузях безпеки та роззброєння, запобігання конфліктним ситуаціям в економіці, культурі, правах і свободах людини тощо.

Найвищий орган ОБСЄ - Нарада глав держав та урядів, яка склика­ється двічі на рік.

Керівним органом є Рада Міністрів, яка складається з міністрів закордонних справ і несе відповідальність за прийняття рішень. Збирається Рада один раз на рік.

Не рідше від двох разів на рік скликається Керівна Рада ОБСЄ. Вона обговорює та формулює принципи політичного й бюджетного характеру.

Основним органом для прийняття поточних рішень в ОБСЄ є Постійна Рада, що складається з постійних представників держав-учасниць. Розташовується вона у Відні.

У структурі ОБСЄ діють також інші численні органи: Бюро з вільних виборів, Центр із запобігання конфліктам, Верховний комісар у справах національних меншин та ін.

Адміністративно-технічне забезпечення функціонування ОБСЄ здійснює Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, розташування у Відні.

Міжнародні конференції - це збори офіційних представників трьох і більшої кількості держав (можлива й участь представників між­народних організацій) для обговорення та вироблення узгоджених позицій з різних питань, які зачіпають інтереси учасників і відповіда­ють основним принципам міжнародного права.

Поширені різні назви міжнародних конференцій: конгрес, конферен­ція, нарада, зустріч, з'їзд тощо. Відмінності у найменуваннях юридич­ного значення не має.

За колом учасників міжнародні конференції класифікують на уні­версальні, в роботі яких мають право брати участь будь-які держави, та регіональні, в яких беруть участь держави лише певного географіч­ного регіону.

Розрізняють міжнародні конференції періодичні (яскравим прикладом яких є зустрічі в межах НБСЄ від 1975 р.) та конференції аd hос.

Залежно від сфери діяльності, виділяють конференції:

- мирні;

- політичні;

- економічні;

- дипломатичні;

- мішані.

Міжнародні конференції скликають, зазвичай, для однієї з таких цілей:

• для підготовки та прийняття тексту певного договору (Конференція 1945 р. в Сан-Франциско, на якій був прийнятий Статут ООН);

• для обговорення певних міжнародних проблем і вироблення спільної заяви (Бухарестська конференція з питань народонаселення 1975 р.);

• для обміну думками й інформацією з певних проблем, а також вироблення рекомендацій (Конференція ООН по застосуванню науки і техніки в малорозвинутих районах - Женева 1963 р.).

На практиці не завжди можна віднести конференцію до одного з названих видів, тому що на одній конференції іноді розглядаються різні за своїм характером питання.

Для забезпечення нормальної роботи міжнародних конференцій вони приймають відповідні правила процедури. Ці правила регламентують, переважно, такі питання:

- загальну організацію конференції;

- загальні та спеціальні права голови;

• спеціальні права делегатів;

• методи внесення пропозицій і прийняття ухвал.

Кінцеві результати роботи конференції фіксуються в заключному протоколі (акті), що подається на підпис усім учасникам. Унаслідок роботи конференції можуть бути створені також проекти чи остаточні тексти угод, конвенцій.

Тема: Право Європейського Союзу.

1.Європейський Союз як інституційна система особ­ливого роду.

2.Природа та особливості права Європейського Союзу .

1. Європейський Союз (ЄС) є принципово новою правовою формою співробітництва держав. Створений відповідно до Маастрихтського до­говору (1992, набрав чинності з 1 листопада 1993 р.). Маастрихтський договір додатково до національного громадянства вводить громадян­ство ЄС. Отже, ЄС є інституційною системою особливого ґатунку, що поєднує риси як міжнародної організації, так і федерації держав.

Європейський Союз утворено на основі трьох складових:

1) європейського співтовариства (Європейське економічне спів­ товариство, Європейське об'єднання вугілля та сталі, Євроатом);

2. спільної зовнішньої політики й політики в галузі міжнародної безпеки;

3. співробітництва щодо внутрішньої та правової політики.

Цілі ЄС: утворення тісного союзу народів Європи; сприяння зба­лансованому та тривалому економічному розвиткові, особливо шляхом створення простору без внутрішніх кордонів; посилення економічної і соціальної взаємодії; утворення економічного й валютного союзу та створен­ня єдиної валюти; утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері, особливо через проведення спільної зовнішньої політики й політики в галузі безпеки (у перспективі - і спільної оборонної політики); роз­виток співробітництва в сфері юстиції та внутрішніх справ тощо.

Базові принципи ЄС: повага національної ідентичності держав – членів; поважання прав людини відповідно до Європейської конвенції про права людини (1950).

Провідні органи в структурі ЄС:

а) Європейський парламент (складається з депутатів, яких обирають у державах –членах ЄС прямим голосуванням. Парламент має право контролювати Комісію та Раду, брати участь в законодавчому й бюджетному процесі та виступати з політичними ініціативам и. Засідання відбуваються в м. Страсбург у Палаці Європи);

б) Рада (склад Ради не є постійним: кількість членів може змінюватись при обговоренні відповідної теми. Наприклад, при розгляді проблем сільського господарства в засіданнях, зазвичай, беруть участь міністри сільського господарства; якщо питання стосується загальноекономічної політики – можуть бути присутніми міністри фінансів; коли на високому рівні обговорюються політичні проблеми – Рада може складатися з голів держав і урядів);

в) Комісія (місцеперебування Комісії – Брюссель. Складається з представників, які призначаються урядами держав зі схвалення Європарламентом. На Комісію покладається потрійна функція: по-перше, вона постає як ініціатор або “мотор” ЄС, усі важливі рішення приймаються Радою на основі пропозицій Комісії; по-друге, Комісія є спостерігачем за діяльністю ЄС, до компетенції Комісії належить з’ясування та запобігання будь-яким порушенням права ЄС з боку країн-членів; по-третє, Комісія діє як виконавча влада ЄС – ПІСЛЯ ПИЙНЯТТЯ радою рішень у сфері політики, практичні дії часто вимагають створення додаткових законодавчих актів. Цим займається Комісія, що діє згідно з повноваженнями, наданими Радою. Нарешті, при здійсненні зовнішньої політики ЄС Комісія зобов’язана діяти як сторона на переговорах, проте укладає угоди лише Рада);

г) Суд (засідає в Люксембурзі; до компетенції Суду належать розгляд спорів між державами-членами ЄС; між органами ЄС та державами-членами; між органами ЄС; між приватними особами та ЄС; контроль за дотриманням права при тлумаченні й застосуванні договорів ЄС; підготовка експертних висновків);

ґ) Рахункова палата (основним завданням Рахункової палати є надання допомоги Європарламенту й іншим органам ЄС стосовно контролю за витратами коштів. Членів Палати призначає Рада на шість років на підставі одноголосного таємного голосування та після консультацій з Європарламентом).

2. Попри те, що право С базується на договорах, укладених відповідно до міжнародного права, воно значно дистанційоване від міжнародного права. Пояснюється це тим, що міжнародне право націлене на розв’язання конфліктів у правовідносинах між державами, право ж ЄС призначене для поглиблення інтеграції між країнами-членами. Крім того, договори про ЄС є правовими документами, мають пряму дію, надають безпосереднє право та накладають обов’язки на окремих осіб і підприємства країн-членів. За визначенням Європейського суду: право ЄС є новою системою правових норм, які створюють новий правопорядок, незалежний і відмінний від міжнародного права.

Право ЄС діє відокремлено від національного законодавства навіть тоді, коли воно застосовується в національних судах. Національна законодавча влада не має повноважень змінювати чи відміняти його. У разі суперечностей право ЄС має перевагу над національним. Його тлумачення є винятковою прерогативою Європейського суду.

До джерел права ЄС належать:

• міжнародні договори, на основі яких утворено ЄС (Установчий договір про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі (1951), Установчий договір про створення Євроатома (1957), Римський договір про запровадження Європейського економічного співтовариства (1957), Брюссельський договір про злиття (1965), Єдиний європейський акт (1986, Шенгенська угода (1990), Маастрихтський договір (1992) та ін.);

• законодавство, що приймається органами ЄС у формі регламентів (мають обов’язкову юридичну силу як для держав-членів, так і для фізичних та юридичних осіб на території цих держав), директив (мають юридичну силу тільки для держав-членів) і рішень (обов’язані в усіх своїх частинах для того, кого вони стосуються). Рекомендації та висновки мають тільки силу переконання;

• міжнародні угоди, котрі укладають інститути ЄС від його імені відповідно до Договору про ЄС. Ці угоди можуть бути результатом приєднання ЄС до чинних договорів, наприклад, до ГАТТ, або підписання нових угод (Ломейська конвенція (1979)). З іншого боку, конвенції, укладені державами-членами ЄС, не можна розглядати як частину права ЄС;

• прецедент не право, що охоплює всю судову практику європейських судів-рішення, загальні принципи й навіть доктрину за умови, що це стосується питань права ЄС.

Тема: Право зовнішніх зносин.

1.Історія сучасної дипломатії.

2.Органи зовнішніх зносин держав.

3.Дипломатичне право.

4.Консульське право.

1. Історію сучасної дипломатії можна поділити на три великі етапи.

Перший етап. Його початком вважається Віденський конгрес (1815) та Аахенський протокол (1818), які вперше встановили поділ на класи дипломатичних агентів ("Положення щодо дипломатичних агентів"), заклали правила й традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу. Саме на цьому етапі формуються класичні правила геополітики й дип­ломатії.

Другий етап.. Його початок збігається із завершенням Першої світової війни (1914-1918 рр.) й облаштуванням повоєнного світу Версальською системою мирних угод, одним з основних наслідків яких було створення Ліги Націй. На цьому етапі схвалено низку конвенцій, що заклали основи сучасного дипломатичного та консульського права (Каракаська конвенція про консульські функції (1911), Гаванська конвен­ція про консульських чиновників (1928), "Кодекс Бустаманте" (1928), що регулював функції консула).

Третій етап. Він охоплює другу половину XX століття. У цей період остаточно формується міжнародно-правовий кодекс дипломатії, "правила гри" стають універсальними та чітко визначеними.

2. Якщо зовнішні зносини існували на ранніх стадіях розвитку держав­ності, то постійний апарат зовнішніх зносин склався в державах значно пізніше—у XVI—XVII століттях.

У сучасному значенні органи зовнішніх зносин - це спеціальні органи на території країни та за її межами, що представляють державу в її офіційних відносинах з іншими суб'єктами міжнародного права та забезпечують виконання їхніх зовнішньополітичних цілей мирними, передбаченими нормами міжнародного права, засобами, з метою захисту прав і законних інтересів певної держави, а також її установ та громадян, що перебувають за кордоном.

Органи зовнішніх зносин будь-якої держави класифікують на дві групи:

1. внутрішньодержавні (центральні);

2. зарубіжні.

У кожній із цих груп виділяють декілька видів органів зовнішніх зносин.

Внутрішньодержавні (конституційні) органи зовнішніх зносин, які здійснюють загальнополітичне керівництво зовнішніми зносинами країни, складаються, зазвичай, з вищого представницького органу країни (парламенту), глави держави, уряду і його глави, а також відом­ства закордонних справ як органу безпосереднього оперативного керів­ництва зовнішніми зносинами держави.

Президент, Прем'єр-міністр і міністр закордонних справ є особами, котрі ех оffiсіо можуть укладати договори від імені держави та не по­требують для цього додаткових повноважень.

Зарубіжні органи зовнішніх зносин держав поділяються на дві підгрупи: постійні й тимчасові.

До постійних належать посольства, місії, консульські установи, постійні представництва та місії постійних спостерігачів при міжнарод­них організаціях, торговельні представництва.

Серед тимчасових зарубіжних органів зовнішніх зносин можна на­звати різноманітні спеціальні місії, делегації на міжнародних конференціях і групи спостерігачів на них, делегації для участі в роботі сесій міжнародних організацій та їхніх органів тощо.

Посольства - представництва найбільш високого класу. Посольство очолює посол. До цього ж рівня прирівнюються представництва Ватикану - нунціатури (очолює нунцій).

Місії вважаються представництвами нижчого, порівняно з посоль­ствами, класу. Їх очолюють посланники чи повірені у справах. їм відпо­відають папські інтернунціатури (очолює інтернунцій).

Торгове представництво є частиною дипломатичного представ­ництва. Воно засновується для здійснення зовнішньоекономічної діяль­ності в інтересах акредитуючої держави. Власне представництво не здійснює зовнішньоторгових операцій, а лише сприяє їх здійсненню суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Представництва держав при міжнародних організаціях можуть бути запроваджені державами-членами міжнародних організацій для забезпечення постійного представництва держави; підтримання зв'язку між державою та організацією; забезпечення участі держави в діяльності організації та захисту її інтересів. Відносини в цій сфері регулює Віденська конвенція про представництво держав у їх відноси­нах з міжнародними організаціями універсального характеру (1975).

Спеціальна місія - це тимчасова місія, спрямована однією держа­вою до іншої за згодою останньої для спільного розгляду певних питань або виконання певних завдань. Правовий статус спеціальних місій, їхнього персоналу та їхні функції врегульовано Конвенцією про спеціальні місії (1969).

Консульська установа - постійний державний орган зовнішніх зносин, який перебуває на території іноземної держави на підставі відпо­відної міжнародної угоди та виконує консульські функції.

Організація дипломатичних представництв однієї держави в іншій можлива тільки за умови встановлення дипломатичних відносин між ними. Встановлення дипломатичних відносин є свідченням визнання держави де-юре (повного визнання). Питання про вид дипломатичного представництва вирішують держави самостійно. Вони ж на основі взаємної згоди можуть змінити рівень, який був обраний раніше. Вид дипломатичного представництва свідчить лише про загальний рівень відносин між державами. З позицій міжнародного права, посольства та місії як органи рівноправних держав мають однаковий правовий статус і ті ж самі привілеї та імунітети. Це стосується й осіб, які очолюють названі види дипломатичних представництв.

Для практичного заснування дипломатичних представництв, згідно зі ст. 2 Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961), потрібна додаткова домовленість. Як перехідна форма можливе виконання функцій за сумісництвом, а також функціонування представництва тільки однієї зі сторін, які домовляються.

3. Сьогодні дипломатичне право - це система міжнародно-правових норм, які на узгодженій загальнодемократичній основі регулюють офіційні відносини та зв'язки, що встановлюються та підтримуються дип­ломатичними службами держав для досягнення їхніх зовнішньополітич­них цілей мирними способами, передбаченими міжнародним правом.

Основними джерелами дипломатичного права є міжнародно-правові договори та міжнародно-правові звичаї.

Звичаєві норми раніше відігравали значну роль. Натепер нормами звичаєвого права регулюється, переважно, дипломатичний протокол та деякі інші питання.

Основним джерелом сучасного дипломатичного права є міжнародні договори, серед яких:

• Статут ООН (1945);

• Віденська конвенція про дипломатичні зносини (1961);

• Віденська конвенція про спеціальні місії (1969);

• Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру (1975);

- Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй (1946);

- Конвенція про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, зокрема й дипломатичних агентів (1973) та ін.

Важливу роль у практичній реалізації (імплементації) норм дипломатич­ного права відіграє національне законодавство держав. Зокрема, в законодавстві України потрібно, передусім, виділити такі правові акти:

• Конституція України;

• Закон України "Про дипломатичну службу" від 20 вересня 2001 р.;

• Основні напрями зовнішньої політики України, схвалені Постано­вою Верховної Ради України № 3360-ХІІ від 2 липня 1993 р.;

• Положення про дипломатичне представництво України за кордоном, затверджене Розпорядженням Президента України № 166/92-рп від 22 жовтня 1992 р.;

• Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затверджене Указом Президента України № 198/93 від 10 червня 1993 р.;

• Положення про Міністерство закордонних справ України, за­тверджене Указом Президента України № 357/99 від 3 квітня 1999 р.;

• Консульський статут України, затверджений Указом Президента України № 127/94 від 2 квітня 1994 р. тощо.

Процедура призначення та вступу на посаду глав дипломатичних представництв називається акредитуванням і складається з декількох стадій:

1. підбір кандидатури посла чи посланника;

2. запит агреману;

3. видання акта внутрішнього права, що оформлює призначення;

4. одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення про при­значення, що відбулося в засобах масової інформації;

5. видача вірчих грамот;

6. попередня аудієнція в міністра закордонних справ держави пере­бування та передання копії вірчих грамот;

7. вручення під час офіційної церемонії вірчих грамот главі держави перебування.

У способі акредитування повірених у справах існують деякі особли­вості. Так, якщо посли та посланники акредитуються при главах іно­земних держав, подаючи їм вірчі грамоти, то повірені у справах призначаються при міністрі закордонних справ держави перебування й замість вірчих грамот вони вручають відповідний лист від міністра закордонних справ своєї держави. Загалом, їхній статус відрізняється тільки в питаннях старшинства та етикету.

Запит агреману - це процес отримання згоди країни перебування на призначення конкретної особи як посла, посланника чи постійного повіреного у справах.

Надання агреману чи відмова в його наданні стосуються лише особи конкретного дипломатичного агента. При цьому держава перебування не зобов'язана повідомляти мотиви відмови.

Порядок, подібний до отримання агреману, передбачений також для призначення військових, військово-морських і військово-повітряних аташе.

Для решти співробітників дипломатичного персоналу (крім глави) ніякої попередньої згоди не потрібно, достатньо лише отримання в'їзної візи (де вона потрібна) й офіційного повідомлення (нотифікації) про при­значення, що відбулося, та про прибуття співробітника на місце.

Після отримання агреману та юридичного оформлення призначення посол або посланник, який прямує до місця своєї служби, отримує вірчі грамоти.

Вірча грамота - це особливий документ, підписаний главою держави та міністром закордонних справ. У документі міститься прохан­ня вірити всім діям, заявам і письмовим актам, які виходять від цього посла чи посланника (повідомляється його ім'я, прізвище та ранг) як вищого в країні перебування офіційного представника держави акредитації.

Вірчі грамоти виписуються в двох екземплярах. Оригінал вкладається в конверт, запечатаний сургучевою печаткою, та вручається новим послом главі держави. Завірена копія подається міністрові закордон­них справ держави перебування.

Глава дипломатичного представництва вважається таким, що роз­почав виконувати свої обов'язки (залежно від практики, прийнятої в конкрет­ній державі) з часу вручення вірчих грамот главі держави чи від моменту повідомлення про своє прибуття та подання копій вірчих грамот міністрові закордонних справ.

Місія глави дипломатичного представництва припиняється в разі:

• відкликання в установленому порядку;

• відставки;

• смерті;

- оголошення його регsоnа nоn grаtа в державі перебування. Припинення місії глави дипломатичного представництва не означає розриву дипломатичних відносин між державами.

У сучасній міжнародній практиці усталені три основні класи глав дипломатичних представництв:

- посли (очолюють посольства);

- посланники (очолюють дипломатичні місії);

- повірені у справах (звичайно, очолюють місії, проте іноді можуть очолювати й посольства).

Від повірених у справах, призначення котрих відбувається на по­стійній основі як самостійних керівників дипломатичного представ­ництва, слід відрізняти тимчасових повірених у справах. Вони не утворюють певного особливого класу, а лише тимчасово заміщають главу представництва, коли він не може фактично виконувати свої функції (відпустка, від'їзд за викликом свого уряду для консультації тощо). Про призначення тимчасового повіреного в справах повідомляється міністерству закордонних справ держави перебування, й цього достатньо для виконання покладених на нього функцій.

В Україні, відповідно до Закону України "Про дипломатичні ранги", дипломатичним співробітникам можуть бути присвоєні такі дипломатичні ранги (у порядку зростання):

• аташе;

• третій секретар;

• другий секретар другого класу;

• другий секретар першого класу;

• перший секретар другого класу;

• перший секретар першого класу;

• радник другого класу;

• радник першого класу;

- надзвичайний і повноважний посланник другого класу;

- надзвичайний і повноважний посланник першого класу;

- надзвичайний і повноважний посол.

Три найвищі ранги присвоюються особисто Президентом України за поданням Міністерства закордонних справ України. Решта дипломатич­них рангів присвоюються міністром закордонних справ на підставі ре­комендації атестаційної комісії Міністерства закордонних справ України.

Не можна плутати ранг дипломатичного співробітника з посадою, котру він обіймає.

Структура представництва визначається низкою чинників, зокрема: країною перебування; державою, котра акредитує; рівнем взаємовід­носин тощо. Зазвичай, до структури дипломатичного представництва належать: атташат (спеціальні аташе з питань науки та техніки, економіки, фінансів; військові аташе - військово-морський, військово-повітряний або лише один військовий аташе, котрий представляє військове відом­ство своєї країни загалом), канцелярія, політичний, економічний, консуль­ський відділи, відділ преси, адміністративно-господарський відділ, відділ культурних зв'язків.

Персонал представництва класифікують на:

- дипломатичний персонал;

- адміністративно-технічний персонал;

- обслуговуючий персонал;

До дипломатичного персоналу належать члени персоналу пред­ставництва, що мають дипломатичний ранг.

З персоналом дипломатичних представництв тісно пов'язане таке поняття, як "дипломатичний корпус".

Дипломатичний корпус у вузькому значенні - це сукупність глав дипломатичних представництв, акредитованих у певній країні.

У широкому значенні дипломатичний корпус охоплює не тільки глав дипломатичних представництв, але й увесь дипломатичний персонал усіх іноземних дипломатичних представництв, розміщених у столиці конкрет­ної держави, а також членів їхніх сімей (подружжя, неповнолітні діти, до­рослі, але незаміжні доньки, іноді престарілі батько та мати дипломата).

Дипломати, акредитовані в певній країні, мають дипломатичну картку.

Поняття дипломатичного корпусу слугує, зазвичай, лише для цілей церемоніального характеру. Від імені дипломатичного корпусу загалом може виступати його глава - дуаєн (декан, старшина чи старійшина дипломатичного корпусу).

Відповідно до практики, що встановилася, дуаєном часто автоматич­но стає старший за класом і перший за часом свого призначення в певній державі глава одного з іноземних дипломатичних представництв.

Друга категорія співробітників дипломатичного представництва -члени адміністративно-технічного персоналу, що здійснюють адміні­стративно-технічне обслуговування представництва. До цієї категорії належать: референти-перекладачі, технічні секретарі, стенографістки й інший канцелярський персонал; шифрувальники, особи, що обслуговують по­сольські вузли зв'язку, фінансово-бухгалтерські працівники та ін.

Третя категорія - члени обслуговуючого персоналу. Це - водії, прибиральниці, ліфтери, кухарі, вахтери, садівники тощо.

Існує також відокремлена група осіб, які не належить до персоналу дипломатичного представництва, а працюють за наймом у співробіт­ників посольства чи місії. Це - приватні домашні працівники.

Останні дві групи осіб комплектуються найчастіше з-поміж громадян країни перебування, тоді як члени дипломатичного й адміністративно-технічного персоналу - це, здебільшого, громадяни держави, що акре­дитує. Члени дипломатичного персоналу представництва можуть при­значатися з громадян держави перебування лише за згодою цієї держави, до того ж ця згода може бути в будь-який момент анульована.

Кількість персоналу визначає держава, котра його акредитує. Водно­час держава перебування може запропонувати скоротити кількість персоналу.

Згідно з Віденською Конвенцією про дипломатичні зносини (1961), основні функції дипломатичного представництва такі:

• представництво держави акредитації в державі перебування;

• захист у державі перебування інтересів держави акредитації та її громадян у межах, які допускаються міжнародним правом;

- ведення переговорів з урядом держави перебування;

- з'ясування всіма законними засобами умов і подій у державі пере­бування та повідомлення про них своєму урядові (інформаційна функція);

- заохочення дружніх відносин між державою перебування та держа­вою акредитації та розвиток відносин у галузі економіки, культури, науки. Допускається можливість виконання дипломатичним представ­ництвом консульських функцій. Перелік функцій дипломатичних представництву Віденській конвенції про дипломатичні зносини (1961) не є вичерпним. Існують також й інші функції.

Важливе значення у здійсненні функцій представництва має надання дипломатичних імунітетів і привілеїв.

Імунітети - непоширення дії деяких норм законодавства держави перебування на дипломатичне представництво та його персонал. Привілеї - пільги й переваги, що надаються дипломатичному пред­ставництву та його персоналу.

Імунітети та привілеї класифікують на дві категорії:

- імунітети й привілеї дипломатичного представництва;

- особисті імунітети та привілеї осіб, які належать до персоналу дипломатичного представництва, й імунітети членів їхніх сімей.

До імунітетів і привілеїв дипломатичного представництва належать:

• недоторканність приміщень дипломатичного представництва;

• імунітети майна й засобів пересування, кореспонденції та архівів;

• фіскальний імунітет;

• право на безперешкодні зносини зі своїм центром та іншими пред­ставництвами своєї держави, зокрема, - за допомогою зашифрованих повідомлень (встановлення власного радіопередавача може бути здійснене лише за згодою держави перебування);

• митні привілеї;

• протокольні привілеї.

Найбільш вагомим серед імунітетів дипломатичного представництва є абсолютна недоторканність його приміщень. Влада держави пере­бування не може входити до цих приміщень інакше, як за явно вислов­леною згодою глави представництва. Така згода є обов'язковою навіть у випадку пожежі чи стихійного лиха.

На державу перебування накладається спеціальний обов'язок здійснювати всі належні заходи для захисту приміщень представництва

від будь-якого вторгнення або завдання шкоди та запобігати порушенню спокою чи образі його гідності. Ефективність зовнішньої охорони ви­значається за кінцевим результатом.

До особистих привілеїв та імунітетів належать:

• недоторканність особи та житла;

• імунітет від юрисдикції держави перебування;

• фіскальний імунітет;

• звільнення від особистих повинностей.

Можливі три винятки: можна подати позов з приводу нерухомого майна, котрим дипломат або члени його сім'ї володіють особисто; позов у справі про спадщину, в якій такі особи виступають як спадко­ємці та ін.; а також позов з приводу професійної чи комерційної діяльності, що її здійснюють дипломати з метою особистої вигоди (ст. 42 Віден­ської конвенції (1961) забороняє таку діяльність в державі перебування).

Держави можуть на основі взаємності надавати додаткові імунітети та привілеї.

Повною мірою імунітети та привілеї надаються особам, які належать до дипломатичного персоналу, та членам їхніх сімей.

Адміністративно-технічний персонал і члени їхніх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування чи не проживають у ній постійно, користуються однаковими з дипломатичним персоналом привілеями й імунітетами. Однак їхній імунітет від адміністративної та цивільної юрисдикції функціональний (лише при виконанні функцій у посольстві).

Члени обслуговуючого персоналу представництва, що не є громадя­нами країни перебування чи не проживають у ній постійно, користуються тільки функціональними імунітетами та привілеями й звільняються від податків, зборів і мита на свій заробіток по службі.

Домашні робітники працівників посольства, якщо вони не є громадя­нами країни перебування або не проживають у ній постійно, звільняються від податків, зборів та мита на свій заробіток по службі.

Дипкур'єри мають функціональні імунітети.

Окрім додаткових привілеїв та імунітетів, які можуть бути надані державою перебування, дипломатичний агент, котрий є громадянином держави перебування чи постійно в ній проживає, користується лише імунітетом від юрисдикції та недоторканністю щодо офіційних дій, вчине­них ним при виконанні своїх функцій. Інші члени персоналу представ­ництва та домашні робітники, що є громадянами держави перебування або постійно в ній проживають, користуються привілеями й імунітетами настільки, наскільки це допускає держава перебування.

Для членів сім'ї дипломата, що є громадянами держави перебування, надання імунітетів і привілеїв не передбачено. Те саме стосується членів адміністративно-технічного, обслуговуючого персоналу та домашніх робітників (якщо держави не домовилися про інше).

Особи, котрі користуються привілеями й імунітетами, повинні по-і іі шати закони та постанови держави перебування. Вони також зобов'язані не втручатися у внутрішні справи цієї держави.

Порушення справи з ініціативи дипломатичного агента чи іншої особи, який користується імунітетом від цивільної юрисдикції, позбавляє їх права посилатися на імунітет від юрисдикції щодо зустрічних по­зовів, які безпосередньо пов'язані з основним позовом.

Приміщення представництва не повинні використовуватися в цілях, не сумісних з функціями представництва.