3. Державний кордон - це сукупність ліній, що відокремлюють територію держав на суходолі, у воді та повітрі, і обмежують її територіальне верховенство.

У законодавстві України державний кордон України визначається як лінія та вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визнача­ють межі території України - суходіл, води, надра, повітряний простір.

Відповідно до трьох середовищ (суходіл, вода й повітряний простір), і різь які проходять лінії державних кордонів, розрізняють: кордон на суходолі (що охоплює також і надра), водні та повітряні кордони.

Кордон на суходолі відділяє материкову частину території однієї держави від такої ж території іншої держави; морський - територіальні моди держави від відкритого моря чи від територіальних вод іншої держави; кордон повітряного простору - це уявна перпендикулярна "стіна", що починається від лінії суходільного чи морського кордону.

Кордон на суходолі позначається прикордонними знаками на місце­вості. Історично відомі спроби позначення всієї лінії кордону ровами, огорожами тощо.

Водні кордони держав поділяються на річкові, озерні та морські залежно від характеру акваторії, крізь яку вони проходять.

На судноплавних ріках кордон, зазвичай, встановлюється по головному фарватеру чи тальвегу, а на несудноплавних - по середній лінії ріки. На прикордонних озерах лінія державного кордону проходить посередині чи по прямій, що з'єднує крайні пункти суходільного кордону, розташовані на берегах озера.

Морським державним кордоном є зовнішня межа територіальних вод. Державний кордон на морських ділянках, переважно, не позначається. Водночас законодавство України встановлює, що лінія зовніш­ньої межі територіальних вод України для орієнтування інколи може позначатися буями та ін.

Морський кордон встановлюється чи внутрішнім законодавством (територіальні води держави відокремлюються від території відкритого моря), чи міжнародними договорами (територіальні води однієї держави безпосередньо межують з територіальними водами іншої).

Повітряний кордон не може позначатися за допомогою якихось спеціальних знаків, його лінія збігається (вниз по вертикалі) з держав­ним суходільним або водним кордоном.

Залежно від способів проведення державних кордонів, сучасна міжнародно-правова доктрина розрізняє такі їх види: орографічні, гео­метричні, астрономічні та комбіновані.

Орографічний кордон - це лінія, проведена, зважаючи на особли­вості рельєфу місцевості (гірський хребет, русло ріки, байраки, морський берег тощо).

Геометричний кордон - це кордон, який встановлюється по прямій лінії між двома заданими пунктами поверхні незалежно від характеру рельєфу місцевості. Із загального правила можуть бути винятки, що беруть до уваги конкретні соціально-побутові умови певного району (залежність населеного пункту від джерела води, характер будівель та ін.). У наш час збереглися чималі ділянки геометричних кордонів у Африці (між Єгиптом і Суданом, Єгиптом та Лівією, Алжиром, Малі й Мавританією тощо), а також між США та Канадою. Геометрично встанов­лено кордон на частині ділянок кордону України з Росією. Зазвичай, у такий спосіб проводять кордон по озерах.

Особливий вид державних кордонів - астрономічні кордони. Фактично, вони є різновидом кордонів геометричних, але вирізняються тим, що проходять по відповідних паралелях і меридіанах географіч­них сіток. Астрономічні кордони прості, точні, але вимагають складних і дорогих робіт. Вони можуть бути застосовані при однорідному національному й етнічному складі населення суміжних держав. У практиці використовуються вкрай рідко. На сьогодні астрономічні ділянки кордонів є між Канадою та США, полярними секторами в Арктиці (Росія, США, Канада, Норвегія та Данія).

Міжнародна практика свідчить, що найбільш поширеним видом кордонів між державами є, так звані, комбіновані кордони. Це – різноманітні комбінації, переважно, орографічних і геометричних, а також астрономіч­ні геометричних, кордонів.

Від державних кордонів потрібно відрізняти демаркаційні лінії, що звичайно, встановлюються тоді, коли не остаточно врегульовано питання кордонів між суміжними державами чи коли після припинення військових дій і до підписання мирного договору необхідно розмежувати сторони конфлікту. Так, демаркаційні лінії встановлені між Індією та Пакистаном у районі Кашміру згідно з Угодою про перемир'я (1949).

Сучасна міжнародна практика виробила два основних етапи встановлення державного кордону: делімітацію та демаркацію.

Делімітація - це визначення за угодою між суміжними державами загального напряму проходження державного кордону й нанесення його на географічну карту.

Демаркація - це проведення лінії державного кордону на місце­вості та позначення її відповідними прикордонними знаками.

При проведенні кордону на місцевості повинні бути дотримані відповідні положення угод про делімітацію. Матеріали делімітації держкордону є правовою підставою для демаркації.

До демаркації кордону висуваються певні вимоги: вона повинна забезпечити точність, явність, міцність і наочність, тобто видимість про­ходження кордону в будь-яку пору року як найбільшої відстані. Позначення кордону видимими прикордонними знаками повинно сприяти можливості перевірки проходження лінії кордону суміжними країнами.

Встановлення морських кордонів, які, зазвичай, проходять по лінії територіальних вод держав, має свою специфіку. Розрізняють три види меж територіальних вод: внутрішню, зовнішню, бічну.

Внутрішня межа територіальних вод - це вихідна лінія вздовж узбережжя, від якої в бік моря відраховується ширина територіальних вод.

Зовнішня межа територіальних вод - це лінія, паралельна внутрішній межі територіальних вод, яка розташовується від неї на відстані ширини територіальних вод (до 12-ти морських миль.)

Бічна межа - це лінія розподілу територіальних вод двох суміжних держав, розміщених на одному березі моря.

Цікаво, що при встановленні морських кордонів різниця між делімітацією та демаркацією зникає.

Щодо суходільного кордону, то практично його проведення на місце­вості здійснюють спеціальні змішані демаркаційні комісії, що створюються на основі договорів суміжних держав про делімітацію. Переважно, демаркаційні комісії створюються на паритетних засадах. Лінія держав­ного кордону, що підлягає демаркації, розбивається на ділянки (сектори) Для роботи на кожному з них створюється підкомісія, до якої входять представники всіх сторін. Робота змішаної демаркаційної комісії склада­ється з трьох стадій: підготовчої, польової та заключної.

На підготовчій стадії роботи національні делегації збирають усі матеріали, що характеризують проходження лінії кордону, вивчають і систематизують їх, ознайомлюються з договорами, доповненнями до них, картами, документами про розміщення прикордонних знаків, інструкціями, а також визначають склад делегацій у підкомісіях. На цій стадії затверджуються порядок проведення демаркаційних робіт і тер­міни їх виконання, а також Положення про змішану комісію.

Польова стадія роботи - це проведення лінії кордону безпо­середньо на місцевості та позначення її прикордонними знаками. За документами, розробленими комісією, заздалегідь намічають лінію кордону на кожній ділянці й обирають місця для встановлення прикор­донних знаків. Після цього члени комісії обходять ділянку, перевіряють роботу технічного персоналу та приймають рішення щодо місць встанов­лення й типу прикордонних знаків. Прикордонні знаки повинні встанов­люватися в присутності членів комісії. Установка кожного прикордонного знаку здійснюється з точним визначенням його географічних координат та складанням протоколу, до якого долучаються матеріали, що дають змогу відбудувати знак у разі його зникнення чи зміщення.

Після закінчення робіт на своїх ділянках підкомісії з демаркації складають опис проходження лінії кордону, котрий потім затверджує змішана комісія.

Робота змішаної комісії на другій стадії закінчується перевіркою всієї демаркованої ділянки кордону загалом і всіх документів, складених підкомісіями.

Заключною стадією роботи змішаної комісії є складання та під­писання документів і демаркаційних карт, на яких відображено про­ходження лінії кордону й розміщення прикордонних знаків.

Основним підсумковим документом демаркації кордону є протокол-опис лінії кордону.

Усі підсумкові документи демаркації, що підлягають підписанню, складаються в чотирьох примірниках: по два на мові кожної сторони. Зі справжніх примірників кожна сторона виготовляє необхідну кількість копій, що завіряються, зазвичай, секретарем кожної з делегацій.

Документи демаркації набирають чинності після обміну листами про їх затвердження урядами обох держав. Це свідчить про закінчення процесу визначення державного кордону.

Тема: Право міжнародних організацій.

1.Поняття та класифікація міжнародних організацій.

2.Поняття права міжнародних організацій та їх правотворча діяльність.

3.Організація Об’єднаних Націй, її органи та спеціалізовані установи.

4.Регіональні міжнародні організації.

1. У міжнародному публічному праві під терміном "міжнародні організації" мають на увазі міждержавні (міжурядові) організації, що створені державами та членами яких є суверенні держави. Із-поміж сучасних між­народних організацій (а їх налічується понад 4 тис.) тільки незначну частину-трохи більше за 300 - становлять міждержавні організації.

Від міждержавних (міжурядових) організацій треба відрізняти неурядові міжнародні організації, що об'єднують національні громадські організації різних країн (профспілкові, молодіжні, спортивні та ін.), а також окремих осіб - громадян різних країн, об'єднаних у ці органі­зації (Всесвітня Рада Миру, Всесвітня Федерація профспілок, Між­народна демократична федерація жінок тощо).

Міжнародна міжурядова організація - це об'єднання держав, утворене на підставі міжнародного договору для досягнення загаль­них цілей, що має постійні органи та діє в спільних інтересах держав-членів, поважаючи їхній суверенітет.

Основною ж ознакою неурядових організацій є те, що вони утворені не на підставі міждержавного договору й об'єднують фізичних або юри­дичних осіб (Асоціація міжнародного права).

Для класифікації міжнародних організацій можуть бути застосовані різні критерії.

Так, за колом учасників міжнародні міждержавні організації поділяють на універсальні, покликані об'єднувати всі чи переважну більшість держав світу (ООН), регіональні, членами яких можуть бути країни певного географічного регіону (Організація Американських Держав), та організації, що мають обмежену кількість держав-учасниць у різних географічних районах (НАТО).

Відповідно до основної мети, завдань і об'єкта діяльності міжнародні організації класифікують на організації загального характеру (їх ще часто називають політичними) й організації зі спеціальних питань (спеціалізовані). До першої категорії належать організації, компетенція яких охоплює широке коло питань політичного, економічного, соціального характеру (ООН, ОАЄ). До другої категорії - організації, компетенція кожної з яких обмежена порівняно вузьким колом питань з однієї або кількох споріднених галузей міжнародного співробітництва (МАГАТЕ, ЮНЕСКО, всі спеціалізовані установи ООН, Інтерпол). За порядком вступу до них вирізняють міжнародні організації відкриті (будь-яка держава може стати їх членом на власний розсуд) та закриті (прийом у члени відбувається за згодою початкових засновників).