4. Припинення дії міжнародного договору означає, що він втрачає свою обов'язкову силу у відносинах між його учасниками та перестає породжувати для них права й обов'язки.

Більшість договорів містять постанови про терміни їхньої дії, про умови виходу з них або про можливість поновлення їхньої дії. Окрім вказаних внутрішніх підстав припинення дії договору, існують і зовнішні підстави. Вони вироблені в міжнародній практиці та закріплені Віден­ською конвенцією про право договорів (1969).

Найбільш важливі зовнішні підстави для припинення дії договорів:

• право на його денонсацію;

• докорінна зміна обставин;

• порушення договору.

Денонсація - це однобічне правомірне припинення дії договору на передбачених у ньому умовах. Про денонсацію договору учасник зобов'язаний завчасно попередити інші сторони. Є договори, в яких передбачено заборону їх денонсації взагалі або за певних обставин. Так, Женевські конвенції про захист жертв війни (1949) забороняють їх денонсацію під час війни.

Держава може припинити дію договору, якщо сталася докорінна зміна обставин. Прикладами докорінної зміни обставин можуть бути:

- істотна зміна складу учасників багатостороннього договору, внаслідок чого договір втрачає значення для якоїсь із держав;

- зміна обставин, які сторони не могли передбачити, котрі призвели до настільки радикальних змін зобов'язань за договором, що виконання і поставило б під загрозу існування та життєві інтереси держави.

Водночас неприпустимо посилатися на докорінні зміни обставин:

• якщо вони сталися внаслідок свідомих дій держав, які посилаються на такі зміни;

• для припинення договору, що визначає державний кордон.

Міжнародно-правовій доктрині та практиці відомі такі засоби при­пинення дії міжнародного договору, як їх скасування й анулювання.

Скасування - втрата договором юридичної сили за згодою учасників.

Анулювання - однобічне правомірне припинення дії договору н, і підставі норм загального міжнародного права.

Зміни, що виникають у суспільному житті, можуть викликати необ­хідність внесення до договору відповідних змін або заміну його цілком новим: може постати питання про перегляд договору. Договір може і >у і и переглянуто тільки за взаємною згодою сторін.

У міжнародному праві не має строків давності погашення договорів. V разі сумніву щодо дії міжнародного договору, це в кожному окремому випадку повинно вирішуватись угодою сторін або їхніми право­наступниками.

Тема: Права людини і міжнародне право.

1.Поняття і класифікація прав людини.

2.Міжнародні стандарти прав людини.

3.Діяльність ООН у сфері захисту прав людини.

4.Регіональне співробітництво в галузі прав людини.

5.Міжнародні процедури і механізми в галузі прав людини.

1. Термін "права людини" з'явився в міжнародній політичній лексиці після американської війни за незалежність і Великої французької революції. Тоді у відповідних внутрішньодержавних документах йшлося про права людини та громадянина.

Беручи до уваги сучасні уявлення, можна запропонувати визначення: права людини - це можливість для людини діяти відповідним чином для участі в процесі виробництва та розподілу, що закріплено в законодавстві й у нормах міжнародного права.

Права людини з позиції міжнародного права - це права, істотні для характеристики правового становища особи в будь-якому сучас­ному суспільстві. Різні суспільства мають різні соціальні можливості для забезпечення прав людини. Загалом же, для держав характерний певний збіг поглядів на те, які права повинні бути надані індивідам і закріплені в національних законах.

У Статуті ООН мова йде про права людини й основні свободи. Найчасті­ше для стислості й те, й те позначають терміном "права людини", позаяк ідеться про явища одного порядку. Права, як і свободи, - це гарантована законом міра можливої поведінки особи чи групи осіб. Порядок реалізації права певною мірою регламентується. Свободу ж іноді розглядають як галузь поведінки людини, в яку держава зобов'язується не втручатися.

Загальновизнаним можна вважати поділ усіх прав людини й основ­них свобод на такі групи:

• елементарні (право на життя; свобода від рабства; свобода від тортур; право на визнання правосуб'єктності);

• громадянські (право на свободу й особисту недоторканність; рівність перед законом; презумпція невинуватості; ненадання зворотної сили закону; свобода від втручання в особисте та сімейне життя; недо­торканність житла; таємниця кореспонденції; свобода пересування; право притулку; право на громадянство; право на шлюб; право на власність);

• політичні (свобода думки, совісті та релігії; свобода інформації; свобода мирних зборів та асоціацій; право на участь в управлінні своєю країною);

• економічні, соціальні та культурні (право на соціальне забез­печення; право на працю; право на відпочинок; право на достатній життє­вий рівень; право на освіту; право на участь у культурному житті су­спільства; право на громадський і міжнародний порядок).

Можливі й інші варіанти класифікації. З початку 70-х рр. XX століття у міжнародній практиці набула поширення концепція "трьох поколінь" прав людини. Такий хронологічний підхід мотивується тим, що спочатку під правами людини розуміли тільки громадянські та політичні права (перше покоління). Це була ідея, породжена, переважно, Великою францу­зькою революцією (внесок Заходу в справу захисту прав людини). Далі автори концепції наголошували, що під впливом СРСР і його союзників до поняття прав людини почали вносити, починаючи із Загальної декларації прав людини, соціально-економічні та культурні права (друге покоління). І нарешті, пропонується як внесок країн, які розвиваються, розглядати право на мир, право на роззброєння, право на розвиток, право на здорове навколишнє середовище (третє покоління, чи права "солідарності"). У прийнятій в 1981 р. Організацією Африканської Єдності Африканській хартії прав людини і народів закріплена низка прав народів: право на самовизначення; право на вільне розпоряджання своїми природними багатствами і ресурсами; право на розвиток тощо.

2. Принцип поваги до прав людини утвердився як один з основних принципів міжнародного права у 1945 р. з прийняттям Статуту ООН. У цьому документі він не названий серед принципів міжнародного права. Вважається, що, оскільки в ст. 1 (п. 3) Статуту ООН вказується, що однією з цілей ООН є здійснення міжнародного співробітництва в заохоченні поваги до прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови та релігії, Статут ООН побічно закріпив цей принцип.

Звісно, щоб зміст якогось із принципів міжнародного права втілювався вжиття, необхідна його конкретизація в договірних і звичаєвих і нормах міжнародного права. Міжнародно-правові зобов'язання, що роз­пинають і конкретизують принцип поваги прав людини, часто називають міжнародними стандартами в галузі прав людини. Це зобов'язання держав не тільки надавати особам, які перебувають під їхньою юрисдикцією, певні права та свободи, але й не посягати на такі права і свободи (не допускати расової, національної та іншої дискримінації, застосування тортур тощо).

Міжнародні стандарти прав людини можна визначити як рівень і дотримання прав людини, нижче від якого не може опускатися жодна держава.

Стандарти бувають універсальними, тобто визнаними в усьому світі, та регіональними. Регіональні стандарти, маючи особливості, що випливають з традицій, рівня розвитку будь-якої групи країн, можуть йти далі за універсальні, бути більш широкими, конкретними (стандарти, прийняті в межах Загальноєвропейського процесу).

У деяких випадках допускаються певні обмеження прав і свобод, про які згадується у відповідних стандартах. Скажімо, у низці положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966) передбачається, що відповідні права та свободи можуть підпорядковуватись тільки обмеженням, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я та моральності населення.

У ст. 4 Пакту вказується, що під час надзвичайного стану в державі, коли життя нації перебуває під загрозою, і про наявність якого офіційно оголошується, учасники Пакту можуть застосовувати, з дотриманням певних умов, заходи, відступаючи від своїх зобов'язань за Пактом. Неприпустимі відхилення від стандартів, які забороняють дискримінацію виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження, а також ті, що закріплюють право на життя, непри­пустимість тортур, рабства тощо.

Статут ООН, не конкретизуючи поняття прав людини, тим паче вміщує декілька принципів, які дещо цьому сприяють. Так, у Статуті ООН ідеться про рівноправність націй, рівноправність чоловіків і жінок, цінність люд­ського життя (право на життя), заборону дискримінації за ознаками раси, статі, мови, релігії (свободу совісті, особистих переконань та ін.).

Зважаючи, насамперед, на ці положення, розроблялися та розроб­ляються відповідні міжнародні документи. Основна робота в цьому руслі проводилася й проводиться в межах ООН і її спеціалізованих установ: МОП, ЮНЕСКО. Частина згаданих документів - резолюції міжнародних організацій - має рекомендаційний характер. До них належать, наприк­лад, Загальна декларація прав людини (1948), Декларація про ліквіда­цію всіх форм нетерпимості й дискримінації на основі релігії чи переко­нань (1981), Декларація про права осіб, що належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин (1992), та інші документи.

Резолюції мають важливе значення при формуванні нових стандартів у галузі прав людини й уточненні чинних. Морально-політичний автори­тет багатьох з них дуже високий, і держави на нього зважають, хоча формально й не несуть юридичних зобов'язань. Так, Загальна деклара­ція прав людини відіграла важливу роль ще й тому, що в ній уперше було подано перелік прав і свобод, які належать до прав людини. Досить поширеною є думка, що положення Декларації перетворилися на міжнародно-правовий звичай. Крім цього, резолюції можуть слугу­вати основою для розробки міжнародних договорів у галузі прав людини.

Інша частина документів у галузі прав людини - міжнародні дого­вори, що мають зобов'язальний характер для їхніх учасників. Це зокрема - Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966), Між­народний пакт про економічні, соціальні й культурні права (1966), Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують людську гідність видів поводження і покарання (1984), та ін. Ці договори юридично закріплюють стандарти в галузі прав людини.

Пакти про права людини - одне зі значних досягнень ООН у сфері співробітництва щодо забезпечення прав людини. Це договори, що покликані створити універсальну міжнародно-правову базу для міждержавного співробітництва з питань, які стосуються прав людини. Пакти набрали чинності в 1976 р. Сьогодні особливої актуальності набуло питання про надання їм більшої ефективності, що передбачає їх універсалізацію - максимальне збільшення кола учасників. До цього часу в них задіяні навіть не всі постійні члени Ради Безпеки ООН (США не беруть участі у Пакті про економічні, соціальні та культурні права, Китай - в обох).

Своєрідний характер мають документи, що приймаються в межах загальноєвропейського процесу. Низка їхніх положень присвячена правам людини. Приміром, в Заключному акті НБСЄ (1975) розкривається зміст принципу поваги прав людини стосовно взаємовідносин учасників загальноєвропейського процесу. Документи ОБСЄ (НБСЄ) мають політичний характер і не є джерелами міжнародного права. Керівники держав-учасниць ОБСЄ неодноразово заявляли, що такі домовленості підлягають безумовному втіленню в життя, вони мають і юридичний відтінок.

Можна виділити два етапи співробітництва щодо запровадження міжнародних стандартів прав людини.

Перший етап такого співробітництва тривав від 1945 р. десь до початку 80-х рр. XX століття і характеризувався накопиченням між­народних стандартів у галузі прав людини. Повністю цей процес не за­вершився й нині, але у 80-ті рр. зменшилася його інтенсивність, зміни­лися напрямки й акценти. Розробка нових стандартів зміщується в бік регіональних рівнів (зокрема, в Європі). Помітна тенденція до уточнення та конкретизації вже наявних стандартів. Загалом, система міжнарод­них стандартів у галузі прав людини вже склалася.

Близько від середини 80-х рр. XX століття міждержавне співробітництво в цій галузі переходить до другого етапу - пошук підвищення ефективності вже накопичених стандартів. Прагнення до підвищення їхньої ефективності призводить до того, що увага міжнародної спільноти все більше зосереджується на створенні міжнародних контрольних механізмів, які повинні забезпечити існування відповідних стандартів, на розробці міжнародних процедур, які сприяли б досягненню цієї мети.

3. До компетенції ООН, згідно з її Статутом, належить розгляд проблем у галузі прав людини. Генеральна Асамблея ООН приймає резолюції з цих питань (серед них особливе значення мають декларації). Здебільшого, п итання, що стосуються прав людини, включаються до її порядку ден­ного за рекомендаціями Економічної та соціальної ради чи за пропози­цією держав-учасниць. Більшість з таких питань передається на роз­гляд у Третій комітет (із соціальних, гуманітарних та культурних питань), який готує проекти резолюцій, котрі потім приймає ГА ООН наприкінці її чергової сесії. Генеральна Асамблея ООН створює також допоміжні органи з певних проблем у галузі прав людини (Спеціальний комітет з деколонізації, Спеціальний комітет проти апартеїду, Комітет по здійсненню невід'ємних прав палестинського народу та ін.).

Економічна та соціальна рада ООН приймає з питань прав людини резолюції чи проекти резолюцій (також і декларацій), тексти договорів, які направляє для схвалення ГА ООН. Для надання їй допомоги в роз­гляді питань, які стосуються прав людини, при Економічній і соціальній раді створені Комісія з прав людини та Комісія щодо становища жінок. Комісія з прав людини складається з 53 держав-членів, які обира­ються Економічною та соціальною радою. Комісія приймає резолюції та проекти резолюцій і договорів, які направляються потім до Економіч­ної та соціальної ради, призначає спеціальних доповідачів для розгляду конкретних проблем (щодо релігійної нетерпимості тощо) та вивчення ситуацій в конкретних країнах (в Афганістані, Ірані) чи робочі групи (з права на розвиток, з вивчення випадків постійного грубого порушення прав людини тощо).

Комісія з прав людини створила власний експертний орган - Під­комісію із попередження дискримінації та захисту меншин, яка склада­ється з 26 незалежних експертів (діють особисто) й обираються таєм­ним голосуванням із кандидатів, запропонованих урядами. Підкомісія проводить дослідження (про захист меншин, право на справедливий судовий розгляд тощо), призначаючи з цією метою спеціальних допо­відачів, приймає резолюції та рішення чи рекомендує Комісії прийняти певні проекти резолюцій або рішень.

Правами людини опікується також підрозділ Секретаріату ООН - Центр з прав людини, очолюваний Верховним комісаром ООН з прав людини, котрий за посадою є заступником Генерального секретаря. Він надає в цій галузі допомогу ГА ООН, ЕКОСОР, Комісії з прав людини й іншим органам ООН.