3. Обставини, що спричиняють звільнення від між­народно-правової відповідальності.

Звільнення від відповідальності - це зняття із суб'єкта обов'язку ліквідації наслідків здійсненого ним діяння, яке спричинило відпо­відальність.

Обставини, що спричиняють звільнення від відповідаль­ності - це факти, дії та явища, існування яких на момент здійснення правопорушення знімає із суб'єкта міжнародного права обов'язок відшкодовувати збитки, якщо правопорушення було спричинене цими фактами, діями чи явищами.

При цьому склад правопорушення неповний або відсутній взагалі. Як відомо, немає складу - немає правопорушення, немає правопорушення - немає й відповідальності.

Звільнення від відповідальності може бути як за наявності вини суб'єкта, так і за її відсутності (абсолютна відповідальність).

Традиційно до обставин, які звільняють від відповідальності, на­лежать такі:

1. вина потерпілої сторони (дії, що спричинили завдання шкоди, груба недбалість);

2. форс-мажор (непереборна сила), або непередбачувані зовнішні події надзвичайного характеру (стихійні лиха, епідемії, епізоотії), а іноді-явища соціального характеру (збройні конфлікти та ін.);

3. стан крайньої необхідності, тобто наявність загрози життєво важ­ливим інтересам суб'єкта.

Обставини, що звільняють від відповідальності, необхідно відрізняти від фактів та дій, котрі виключають кваліфікацію діяння суб'єкта як право­порушення. Серед таких фактів та дій можна назвати:

• згоду потерпілої сторони на здійснення діяння, що спричинило завдання шкоди;

• допустимі в межах міжнародного права дії суб'єкта у відповідь на протиправну поведінку потерпілого (самооборона).

Прикладом вини потерпілої сторони може бути ситуація, коли держава, знаючи, що готується замах на її посольство, не сповіщає про це владу країни перебування посольства. Коли замах на посольство буде здійс­нено, держава перебування повинна нести відповідальність за по­рушення чи невиконання зобов'язання щодо забезпечення безпеки дипломатичного представництва іноземної держави. Якщо ж вона зможе довести, що посольство чи держава, яка його акредитувала, володіли інформацією про замах, що готувався, але не поділилися нею для спіль­ного успішного захисту, то ця обставина може розглядатись як така, що веде до звільнення від відповідальності.

Загалом, усі випадки передбачити неможливо, тому кожен з них вимагає диференційованого підходу.

України (ст. 134 Конституції України)

Особлива частина

Тема: Право міжнародних договорів.

1.Поняття права міжнародних договорів.

2.Укладання договорів.

3.Дія договорів та їх тлумачення.

4.Недійсність, припинення або зупинення дії договорів.

1. Право міжнародних договорів - це сукупність міжнародно-правових принципів і норм, які регулюють відносини держав й інших суб'єктів міжнародного права з приводу укладання, дії та припинення міжнародних договорів.

Право міжнародних договорів - одна з найдавніших і найважли­віших галузей міжнародного права. Найбільш характерною рисою цієї галузі є її надто тісний зв'язок з іншими галузями міжнародного права, оскільки немає жодної галузі, становлення та розвиток якої не пов'язані з договорами.

Дотепер основним джерелом права договорів був міжнародно-правовий звичай.

Перший кодифікаційний акт у галузі права міжнародних договорів був прийнятий у 1928 р. на конференції американських держав і мав назву "Гаванська конвенція про договори". Однак вона мала регіональ­ний характер, оскільки діяла лише в Латинській Америці.

Із утворенням ООН і запровадженням в її складі Комісії міжнарод­ного права виникли сприятливі умови для прогресивного розвитку між­народного права. У1966 р. Комісія прийняла проект із 75 статей, який був покладений в основу Віденської конвенції про право міжнародних договорів (1969). Ця Конвенція набрала чинності в 1980 р. і стосується договорів, укладених між державами.

У наступні роки Комісією було також чимало зроблено для кодифі­кації норм цієї галузі права. Наслідком такої плідної роботи стало при­йняття в 1978 р. Конвенції про правонаступництво держав щодо договорів і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнарод­ними організаціями або між міжнародними організаціями (1986).

Незважаючи на те, що Віденські конвенції 1978 р. і 1986 р. не на­брали чинності, багато їхніх положень діють як звичаєві норми.

Названі конвенції кодифікували не всі чинні звичаєві норми в галузі права міжнародних договорів. Зокрема, не піддалися кодифікації звичаєві норми щодо впливу війни на міжнародні договори. Тож поряд із договірними продовжують діяти й звичаєві норми.

Поняття та класифікація міжнародних договорів. Згідно із Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (далі-Віденська конвенція 1969 р.), міжнародний договір - це міжнародна угода, що укладена між державами в письмовій формі та яка регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься така угода в одному документі чи в двох або декількох, пов'язаних між собою документах, о також незалежно від її конкретної назви. Крім тих, хто укладає договори, Конвенцією 1986 р. включені також міжнародні організації.

Залежно від кількості учасників розрізняють договори двосторонні та багатосторонні.

Двосторонніми є договори, в яких беруть участь дві держави. Двосторонніми можуть вважатися також договори, однією стороною в яких є одна держава, а іншою - декілька (мирні договори 1947 р., що були підписані в Парижі державами-переможницями Другої світової війни, з кожною із п'яти країн - Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією). Двосторонні акти становлять більшість договорів.

До багатосторонніх договорів належать універсальні (загальні) договори, які передбачають участь усіх держав, та договори з обмеженою кількістю учасників.

Універсальні (загальні) договори - це договори, що стосуються кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права чи об'єкт і цілі яких зацікавлюють міжнародне співтовариство загалом. До них належать договори щодо забезпечення миру та безпеки (Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968), до якого приєдналося понад 170 держав світу), а також Конвенції, що кодифікують міжнародне право (Конвенція ООН з морського права (1982)). Особливістю загальних договорів є те, що вони мають бути відкритими для загальної участі держав.

Прикладом договорів з обмеженою кількістю учасників є Рим­ський договір про створення Європейського економічного співтовари­ства (ЄЕС) (1957).

Розрізняють договори відкриті та закриті.

До відкритих належать такі договори, учасниками яких можуть бути будь-які держави, незалежно від того, чи є на це згода інших учас­ників. Відкритим договором є, наприклад, Віденська конвенція про право міжнародних договорів (1969).

Закритими є договори, право участі в яких залежить від згоди інших учасників. До таких договорів належить названий вище Римський договір (1957).

За об'єктом регулювання договори поділяють на:

- політичні;

- економічні;

- укладені зі спеціальних питань.

До політичних договорів належать договори: про союз, взаємодопо­могу, ненапад, нейтралітет, мирні договори, договори з територіальних і прикордонних питань, у галузі роззброєння та ін. (Статут ООН, Договір про дружбу та співробітництво між Україною і Республікою Казахстан від 20 січня 1994 р.).

До економічних договорів належать: торговельні договори, угоди про економічне та науково-технічне співробітництво, про займи, кредити тощо (Римський договір про ЄЕС (1957); Договір між Україною і США про заохочення та взаємний захист інвестицій від 4 березня 1994 р.).

Договори зі спеціальних питань – це числення угоди в галузі транспорту, зв’язку, сільського господарства, освіти, культури, наукового співробітництва, договори про правову допомогу, консульські конвенції (Віденська конвенція про дипломатичні зносини (1961); Угода між Україною і Республікою Узбекистан в галузі культури від 10.11.1994 р. тощо).

Такий поділ має дещо умовний характер. Однак класифікація договорів за об’єктом регулювання полегшує облік і систематизацію договорів.

Об’єкт і мета міжнародного договору. Об’єктом міжнародного договору є відносини суб’єктів міжнародного публічного права (держав, націй, що виборюють незалежність; міжнародних організацій) з приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій або утримання від дій, для здобуття та використання яких встановлюються взаємні юридичні права й обов’язки.

Будь-який об’єкт міжнародного права може бути об’єктом договору. Водночас необхідно підкреслити, що суб’єкти міжнародного права та, насамперед, держави повинні утримуватися від того, що об’єктом договорів стали питання , належні дише до внутрішньої компетенції держав (вибір форми державного ладу та ін.).

Об’єкт договору, здебільшого, відбивається в назві договору, наприклад, Віденська конвенція про право міжнародних договорів (1969) – у такому разі об’єктом є відносини з приводу міжнародних договорів.

Під метою міжнародного договору розуміють те, на що спрямовані зусилля суб’єктів міжнародного права, які укладають договір. Це – наміри, прагнення сторін тощо. Отже, договір є тим засобом, за допомогою якого держави й інші суб’єкти міжнародного права здійснюють поставлену перед собою мету.

Мета, звичайно, визначається в преамбулі чи в перших статтях договору. Так, у преамбулі та ст.1 Статуту ООН сформульовані цілі прийняття Статуту й утворення ООН:

1. підтримувати міжнародний мир і безпеку;

2. розвивати дружні відносини між націями;

3. здійснювати міжнародне співробітництво;

4. бути центром для погодження дій націй.

Сторони в міжнародному договорі – це найважливіших елемент правовідносин. У юридичному сенсі сторонами є ті суб’єкти міжнародного права, котрі повністю оформили свою участь у договорі й тому володіють правами й обов’язками, що з нього випливають. Наприклад, ст..6 Віденської конвенції (1969) фіксує положення про те, що кожна держава володіє правоздатністю укладати договори. Що ж до правоздатності міжнародної організації укладати договори, то вона, згідно зі ст..6 Віденської конвенції (1986), “…регулюється правилами цієї організації…”, тобто установчими актами організації. Інакше кажучи, правоздатність держав стосовно договорів не обмежена, і вони можуть укладати договори з будь-яких питань, позаяк правоздатність міжнародних організацій укладати договори визначається, передусім, їхніми установчими актами.

Склад і характер сторін визначає зміст договору, при оцінці якого першочергове значення має аналіз його учасників.

Учасник (учасниця) – це держава, що погодилася на обов’язковість для неї договору та для якої договір набув чинності.

Третя держава – це держава, котра не є учасницею договору.

Під міжнародною організацією варто розуміти міжурядову організацію.

На загальних засадах договір поширює свою дію тільки на учасників. У окремих же випадках договір може сприяти створенню права чи обов’язків для третіх держав. Для цього необхідно, щоб відповідні права чи обов’язки були передбачені договором, а третя держава дала згоду на їх прийняття , тобто йдеться про додаткову угоду, яка передбачає відповідні права й обов’язки третьої держави.

Договори можуть укладатися як у письмовій, так і в усній формах. Зазвичай, переважає письмова форма, оскільки деякі складні договори взагалі неприпустимі в усній формі. Угоди в усній формі називають “джентльменськими”, якщо вони не фіксуються в документах.

Структура договору. Договір є системою взаємозв’язаних норм і розглядається як єдине ціле, в якому всі елементи обов’язкові для сторін. Основними складовими елементами структури договору вважаються:

1. преамбула (від франц. preamble - передмова) – вступна частина договору. В ній, здебільшого, перелічуються сторони, що укладають договір, викладаються мотиви укладання договору, його цілі та принципи, взаємозв’язок з іншими договорами, принципами та нормами міжнародного права. Преамбула є невід’ємною частиною договору та використовується при його тлумаченні;

2. основна (центральна) частина - містить постанови по суті регульо­ваних відносин. Вона поділяється на статті, що можуть бути згрупо­вані в розділи. У деяких договорах статтям, а також розділам (главам, частинам) можуть даватися назви;

3. заключна, чи протокольна частина - містить статті, що стосу­ються набрання договором чинності та припинення його дії, а також мови, якою складено текст договору тощо.

Останнім часом дедалі більшого поширення набуває четверта (додаткова) частина - додатки у формі протоколів, додаткових про­токолів, правил та ін. Додатки є невід'ємною частиною договору, тільки коли про це прямо вказується в тексті договору.

Мова договору. Двосторонні договори укладаються на мовах до­говірних сторін. Договір укладається в двох примірниках, кожний з яких має два паралельних тексти. Ліворуч - текст на мові тієї сторони, котрій належить цей примірник. Тексти на мовах двох сторін цілком рівнозначні, мають однакову силу.

Багатосторонні договори складаються на мовах, які визначаються договірними сторонами. Найважливіші багатосторонні міжнародні до­говори, що укладаються під егідою ООН, спеціалізованих установ ООН або інших міжнародних організацій, складаються на шести найпо­ширеніших мовах - англійській, французькій, іспанській, китайській, арабській та російській. За згодою сторін багатосторонні конвенції зі спеціальних питань можуть складатися лише на деяких із зазначе­них мов. При цьому депозитарієві (зберігачу) доручається забезпечити офіційний переклад на інші мови.

Найменування договорів. Практикою договірних відносин не ви­роблено загального та чіткого критерію застосування найменувань до­говорів. Це питання вирішують учасники певного міжнародного акта. Та з практики можна сформулювати й деякі "неписані правила" застосу­вання назви договору.

Пакт - це договір з найважливіших питань (забезпечення колектив­ної безпеки, взаємодопомога, ненапад тощо) чи угода, котра встанов­лює принципи й норми, що мають основоположне значення для конк­ретних галузей співробітництва держав (Пакти про права людини (1966)).

Договір - основоположний акт з найістотніших питань міжнародних взаємин (Договір про заборону випробувань ядерної зброї (1963)).

Угода - акт з конкретних питань взаємин держав. Вона укладається з менш важливих питань, аніж договір.

Конвенція - вид міжнародного договору, що укладається для ре­гулювання спеціальних міжнародних питань економічного та юридич­ного характеру (Конвенція з морського права (1982)).

Протокол - угода, що укладається з питань менш важливих, аніж договір, угода чи конвенція.

Конкордат - спеціальний договір, угода між Папою Римським - главою католицької церкви - і урядом якоїсь держави, котрий регулює становище та привілеї католицької церкви в конкретній державі (Конкордат між Ватиканом і Італією(1884)).

Моdus vivendi - спосіб співіснування, тимчасова угода з питань, які вимагають негайного врегулювання.

Обмін нотами - своєрідна форма укладання угоди. Угода уклада­ється через обмін нотами (листами, телеграмами) з тотожним змістом між посадовими особами, що представляють уряди держав. Ця форма угоди використовується, зазвичай, при встановленні дипломатичних відносин, перетворенні дипломатичних місій у посольства, уточненні окремих положень будь-якого договору. З кожним роком вона застосовується все частіше й привертає до себе увагу простотою процедури укладання.

Статут міжнародної організації - це договір, який визначає цілі, структуру та функції міжнародної організації. З-поміж інших особливе місце посідає Статут ООН, котрий є договором особливого роду, оскільки його постанови мають пріоритет порівняно з рештою договорів (ст. 103 Статуту ООН).

2. Процес укладання міжнародного договору може бути поділений на стадії, до яких належать:

1. підготовка та прийняття тексту договору;

2. встановлення автентичності текстів договору;

3. висловлювання згоди на обов'язковість міжнародного договору. Названі стадії можуть послідовно використовуватися при укладанні будь-якого міжнародного договору, хоча не обов'язково, щоб кожний договір проходив ці стадії. Скажімо, міжнародні організації зовсім не застосовують ратифікацію.

Повноваження на укладання договору. Договори, переважно, готуються та підписуються спеціально уповноваженими на те особами. Уповноважений повинен мати відповідні повноваження, тобто документ, який свідчить про його право вести переговори, підписувати міжнарод­ний договір, брати участь у конференції та ін. У тексті повноваження вказується, хто уповноважує цю особу; прізвище, ім'я та по батькові; ранг або посада уповноваженого; назва договору чи предмет і мета переговорів.

Укладати договори без спеціальних повноважень можуть: глава держа­ви, глава уряду, глава відомства закордонних справ. Глави дипломатич­них представництв і представництв держав при міжнародних організа­ціях та на міжнародних конференціях також не потребують повноважень, проте вони можуть діяти лише з метою прийняття тексту договору.

Підготовка та прийняття тексту міжнародного договору. Підготовка узгодженого тексту договору здійснюється через переговори з використанням звичайних дипломатичних каналів. У міжнародних організаціях проекти текстів договорів розробляють їхні основні органи чи спеціально утворені для цих цілей допоміжні органи.

Важливим етапом на стадії узгодження тексту є його прийняття. Воно здійснюється як особлива процедура голосування. Тексти двосторонніх договорів і договорів за участю невеликої кількості держав приймаються одностайно. На міжнародних конференціях тексти багатосторонніх до­говорів, зазвичай, приймаються більшістю в дві третини голосів.

Нині в міжнародній практиці більш широко використовується нова форма прийняття тексту договору без голосування, за допомогою узгодження позицій учасників і при відсутності офіційних заперечень будь-кого з них. Така форма прийняття тексту договору отримала назву консенсус.

Встановлення автентичності тексту договору. Після того, як узгоджений текст прийнято, виникає необхідність якось засвідчити, що цей текст є остаточним і не підлягає зміні з боку уповноважених. Така процедура називається "встановленням автентичності тексту договору". Форми ви­значення автентичності тексту встановлюють договірні сторони. Пошире­ною є форма парафування - особлива процедура, при якій уповно­важені особи підписують кожну сторінку узгодженого тексту договору своїми ініціалами.

Останньою стадією укладання договору є висловлення згоди на обо­в'язковість договору. Існують такі способи висловлення згоди на обов'яз­ковість договору: підписання договору; обмін документами, що склада­ють договір; ратифікація договору; його прийняття; затвердження; приєднання до нього чи будь-який інший спосіб, з яким погодилися сторони.

Підписання договору - найбільш поширений спосіб висловлення згоди на його обов'язковість. У міжнародній практиці вироблено певні правила підписання договорів. Так, підписи представників держав під двостороннім договором розташовані поряд або один над одним. Якщо підписи стоять поряд, то першим вважається місце ліворуч. Коли підписи розташовані один над одним, то першим вважається верхній. Тож, відповідно до принципу альтернату (чергування), при підписанні двосторонніх договорів, які виготовляються удвох примірниках, кожен уповноважений ставить підпис першим на своєму примірнику, а вже другим підписує примірник іншої сторони. При підписанні багатосторон­нього договору підписи ставляться в абетковому порядку. Вибір абетки (англійської, російської тощо) визначається за згодою сторін.

Загальновизнаним і поширеним способом висловлювання згоди на обов'язковість договору є ратифікація, чи остаточне затвердження договору вищими органами влади держави. Найчастіше ратифікує договори глава держави: в одних країнах самостійно, в інших - за згодою парламенту чи однієї з його палат (у США- президент за згодою Сенату). В деяких державах функція ратифікації покладена на парламент. За Конституцією України (п. 32 ст. 85) і згідно до Закону України "Про між­народні договори України" (ст. 7), ратифікацію міжнародних договорів України здійснює Верховна Рада через ухвалення закону про ратифікацію. Міжнародне публічне право не встановлює, які міжнародні договори і підлягають обов'язковій ратифікації. Ця процедура визначається як умовами договору, так і внутрішнім правом держави.

Згода на обов'язковість договору може бути висловлена також і приєднанням до договору. Якщо держава початково не схвалила договір, то пізніше вона може приєднатися на умовах, які ним передбачені. Такий спосіб використовує багато держав.

Подекуди замість приєднання застосовується термін "прийняття" договору. І, нарешті, термін "затвердження" означає остаточне ухвалення договору урядом, міністерством чи іншою державною установою, якщо це належить до її компетенції.

Інститут застережень до багатосторонніх міжнародних договорів. Застереження до міжнародного договору - це одностороння заява, зроблена державою чи міжнародною організацією в будь-якому формулюванні та під будь-яким найменуванням при підписанні, ра­тифікації, акті офіційного підтвердження, прийнятті, затвердженні або приєднанні, за допомогою якої названі суб'єкти бажають виключити чи змінити юридичну дію певних постанов договору щодо конкретної держави або організації.

Якщо багатосторонній договір має певну неприпустиму для якоїсь держави постанову, то держава має право при будь-якому схваленні договору зробити застереження про невизнання відповідної постанови. У взаєминах зі сторонами, що не заперечують проти цього застереження, договір діє зі змінами, внесеними застереженням. Держава, що не по­годжується із застереженням, повинна його заперечити, беручи до уваги те, що у її взаєминах з державою, котра зробила застереження, договір чинний, окрім спірних постанов. Вона також може заявити, що у її взаєминах з державою, що зробила неприпустиме застереження, договір нечинний.

Застереження неможливе, якщо воно несумісне з об'єктом або метою договору. Деякі договори взагалі забороняють будь-які застереження, проте таких договорів небагато.

Реєстрація та опублікування міжнародних договорів є однією з форм гласності в міжнародних відносинах, запорукою цивілізованих відносин між державами. Уперше вимога реєстрації була включена до Статуту Ліги Націй. Тепер ця вимога міститься в Статуті ООН, який у ст. 102 встановлює, що будь-який договір і міжнародна угода, укладені котримсь із членів Органі­зації, мають бути зареєстровані в Секретаріаті й ним опубліковані. На незареєстровані договори чи угоди держава не може посилатися в жодному з органів ООН. Внутрішньодержавне опублікування міжнародних договорів здійснюється в порядку, передбаченому законами держави.

Зберігання оригіналів багатосторонніх договорів, ратифікаційних грамот та інших документів про його прийняття, а також видача всім учасникам засвідчених копій договору й повідомлення їм про нових учасників, належить до обов'язків депозитарію, себто держави чи міжнародної організації, котра за згодою сторін взяла на себе обов'язки зберігати текст міжнародного договору, документи про його ратифікацію тощо.

3. Дійсним вважається договір, який належним чином укладений суб'єктами міжнародного права, втілює справжню згоду цих суб'єктів, а його зміст не суперечить основним принципам й імперативним нормам міжнародного права.

Поняття дійсності слід відрізняти від дії міжнародного договору. Дія договору залежить від набуття чинності, строку припинення та інших умов, тоді як дійсність визначається нормами загального міжнародного права. У міжнародному публічному праві існує презумпція дійсності між­народного договору. Дійсність договору вважається його нормальним станом. І, навпаки, недійсність договорів повинна бути встановлена.

Залежно від ступеня протиправності міжнародного договору розріз­няють два види недійсності: абсолютна недійсність (нікчемність) і відносна недійсність (заперечність).

Абсолютно недійсним є міжнародний договір, якщо він суперечить імперативній нормі міжнародного права, зокрема, якщо його укладання стало наслідком погрози силою чи її застосування на порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН.

Відносно недійсні, або заперечні, міжнародні договори - це до­говори, укладені під впливом помилок, з порушенням конституційних обмежень, повноважень на укладання договору га ін.

Спори про недійсність міжнародних договорів повинні вирішуватися Пише мирно.

Дія та застосування міжнародних договорів. Юридичні наслідки викликає тільки договір, який набрав чинності. Момент набрання чинності визначається сторонами власне в договорі. Якщо немає прямих вказівок, договір, який не передбачає ратифікації чи затвердження, набирає чинності з моменту підписання, а той, що вимагає ратифікації, - з моменту обміну чи передачі на зберігання ра­тифікаційних грамот або документів про затвердження.

Здебільшого договір зворотної сили не має: він застосовується лише стосовно подій, котрі сталися після набрання ним чинності. Однак сторони за взаємною згодою можуть поширити дію договору й на події, що відбулися до його укладання.

Набрання чинності договором пов'язане зі строком його дії, який, зазвичай, встановлюється в договорі. Договори бувають: - строкові (тобто такі, що укладаються на певний строк); - безстрокові (укладаються на "вічні часи"). Продовження дії договору, що здійснюється до закінчення його строку, називається пролонгацією. Пролонгація відбувається на умовах, передбачених договором або за згодою сторін. Оформляється вона протоколом, обміном нотами чи іншим чином. Значного поширення набула автоматична пролонгація, коли для продовження договору досить того, щоби сторони не заявили про його припинення.

Кожний договір має територіальну чи просторову сферу дії. Договір обов'язковий для кожного учасника щодо всієї його території, якщо інші наміри не вказані в договорі. Чимало багатосторонніх договорів передбачають іншу просторову сферу, ніж територія держав (наприк­лад, Договір про Антарктику, (1959)). Складну територіальну сферу дії передбачено в Конвенції ООН з морського права, (1982), яка охоплює простори від внутрішніх морських вод і закінчуючи повітряним про­стором над відкритим морем.

Важливою складовою стадій дії міжнародних договорів є підстадія дотримання договорів. Стаття 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (1969) фіксує таку постанову: "кожний діючий договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися". Це означає, що в межах свого суверенітету сторони зобов'язані сумлінно втілювати постанови договору згідно з його цілями і принципами міжнародного права. Виконання міжнародних договорів може бути забезпечене як за допомогою міжнародних гарантій, міжнародного контролю, при підтримці міжнародних організацій, такі внутрішньодержавними заходами.

Тісно пов'язане зі здійсненням (виконанням) договорів їх тлумачення. Тлумачення договору - це з'ясування справжнього змісту договору відповідно до втіленої в ньому позиції сторін.

Договір повинен тлумачитися сумлінно, згідно зі звичним змістом вживаних у ньому термінів, а також беручи до уваги його об'єкт і цілі.

Автентичне тлумачення здійснюють безпосередньо учасники до­говору. Цей вид тлумачення базується на згоді учасників і тому має найвищу юридичну силу. Автентичне тлумачення здійснюється у формі обміну нотами, протоколу тощо.

Широко використовується, так зване, міжнародне тлумачення, котре здійснюють міжнародні органи. Такими органами можуть бути, І приміром, Міжнародний Суд ООН, різні комісії, зокрема, Комісія між­народного права.

Розрізняють такі способи тлумачення договору:

• граматичний (з'ясовує значення окремих слів і змісту договору);

• логічний (здійснює тлумачення конкретної статті договору на підставі інших статей або через їх зіставлення);

• систематичний (здійснюється порівнянням його постанов з іншими договорами);

• історичний (застосовується, коли з моменту укладання договору пройшло чимало часу, і це спричинило труднощі із з'ясуванням його суті. У такому разі вивчаються історичні умови укладання договору, досліджуються різні підготовчі матеріали, дипломатичне листування).