Конспективний виклад лекцій Загальна частина дисципліни «Міжнародне право».

Тема: Міжнародне публічне право.

1.Поняття міжнародного публічного права.

2.Предмет міжнародно-правового регулювання.

3.Об”єкт міжнародного права.

4.Міжнародне право як особлива система права.

1. Міжнародне публічне право - це особлива система права, що складається з юридичних принципів і норм, які відображають узгоджені позиції суб'єктів та призначені для регулювання відносин між державами й іншими учасниками міжнародно-правових відносин.

Слід відрізняти міжнародне публічне право від міжнародного приватного права. Останнє регулює цивільно-правові відносини з міжнародним елементом і є, фактично, не міжнародним правом, а частиною національного права різних країн.

Для позначення міжнародного публічного права набув поширення більш ємний термін - "міжнародне право". Тож надалі будемо використовувати цей термін і ми, маючи на увазі, що мовиться саме про міжнародне публічне право.

Сучасне міжнародне право має низку особливостей, котрі відріз­няють його як від класичного міжнародного права, так і від внутрішньодержавних правових систем. Найголовнішими серед таких особливостей можна вважати такі:

• сучасне міжнародне право є загальним, оскільки регулює від­носини між будь-якими країнами, незалежно від їхнього соціально-економічного ладу, економічного й оборонного потенціалу, географічного розташування тощо;

• в основу сучасного міжнародного права покладено положення Статуту ООН як особливого міжнародного договору;

• основними суб'єктами міжнародного права були та залишаються держави. Водночас постійно зростає роль міжнародних організацій як за кількістю, так і за впливовістю на розвиток міжнародних відносин;

• специфіка суб'єктів, які є суверенними утвореннями та над якими не може бути вищої влади, визначає не субординаційний, а координаційний характер міжнародного права;

• норми міжнародного права утворюють безпосередньо його суб'єкти. Власне ж суб'єкти забезпечують функціонування специфічного механізму реалізації норм міжнародного права;

- іще однією особливістю міжнародного права є наявність в його структурі особливої групи норм, які називають основними принципами. Зокрема: принципу незастосування сили чи погрози силою; принципу сумлінного виконання міжнародних зобов'язань; принципу суверенної рівності держав та ін;

- у сучасному міжнародному праві особливе місце належить правам людини, що, на думку деяких учених, становлять основний зміст міжнародного права.

Зрештою, можна говорити про таку особливість сучасного між­народного права, як його складність, що зумовлена дедалі більшою інтенсивністю регульованих міжнародних відносин, зокрема й в абсолют­но нових сферах (дослідження та використання космічного простору й небесних тіл, використання ядерних джерел енергії, створення глобальних інформаційно-комунікаційних мереж тощо).

2. Статутом ООН (ст.1) закріплено основні цілі міжнародного співробітництва держав на сучасному стані. Зокрема, це:

1) підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання загрозі миру та усунення її, а також для придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами згідно з принципами справедливості й міжнародного права улагодження чи розв'язання міжнародних спорів або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру;

2. розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправності і самовизначення народів, а також вживати заходів для загального миру;

3. здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язуванні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо.

Сам зміст названих цілей визначає те, що їх можна досягти тільки шляхом спілкування між собою держав відповідно до принципів міжнародного права. Міжнародні відносини з приводу вирішення економічних, соціальних, гуманітарних та інших проблем зумовлюють появу їхнього регулятора: юридично обов’язкових правил, норм поведінки для учасників цих відносин. Відбувається процес виникнення норм міжнародного права, які в свою чергу регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права між собою.

Доцільно підкреслити й те, що сфера дії міжнародного права завжди вужча від сфери поширення міжнародних зв'язків, які значно багатоманітніші за правові норми, які їх регулюють. Загалом право може тільки наблизитись до реалій, але ніколи не в змозі охопити їх у всій повноті. Проте воно є ефективним регулятором міжнародних відносин.

Сам термін „міжнародні відносини" ми вживали в ширшому розумінні. Це і двосторонні або багатосторонні відносини між державами, і різні види відносин

між державами, міжнародними, міжурядовими організаціями й державоподібними утвореннями.

Процес взаємовпливу і взаємозалежності міжнародних відносин та міжнародного права є предметом дослідження у теорії міжнародного права вже досить давно.

Таким чином, предметом міжнародного правового регулювання є міжнародні (у вищезгаданому широкому розумінні) відносини.

3. Об'єктом міжнародного права є особливий різновид суспільних відносин - міжнародні відносини. Міжнародні відносини, врегульовані нормами міжнародного права, утворюють міжнародні правовідносини, до яких належать такі види відносин:

• між державами (двосторонні та багатосторонні), серед яких особ­ливе значення мають відносини на універсальному рівні, тобто ті, що охоплюють міжнародне співтовариство загалом;

• між державами та міжнародними міжурядовими організаціями;

• між державами й державоподібними утвореннями;

• поміж міжнародними міжурядовими організаціями тощо.

4.Система міжнародного права - упорядкована сукупність внутрішньо взаємопов'язаних елементів: принципів, норм, інститутів і галузей.

Найменшою елементарною складовою системи міжнародного права є норми.

Ядро системи становить особлива група норм - основні принципи міжнародного права, що пронизують усі галузі й інститути.

Норми мають певний предмет регулювання й об'єднуються за цією ознакою у правові інститути (інститут міжнародної відповідальності, інститут міжнародного визнання, інститут дипломатичних імунітетів і при­вілеїв тощо) й галузі (дипломатичне право, повітряне право, морське право та ін.). Кожна галузь міжнародного права є окремою підсистемою в загальній системі міжнародного права.

Систему міжнародного права варто відрізняти від системи науки міжнародного права та відповідної навчальної дисципліни, що мають суб'єктивний характер, оскільки залежать від наукових шкіл і навчаль­них програм тощо.

Галузь міжнародного права - це сукупність узгоджених принципів і норм, які регулюють міжнародні відносини певного виду.

Для виникнення нової галузі міжнародного права необхідна наявність таких ознак:

- специфічний предмет регулювання;

- спеціальні галузеві принципи;

- зацікавленість суб'єктів міжнародного права у правовому регулюванні певної сфери міжнародних відносин;

- значна кількість систематизованого нормативного матеріалу

- внутрішньогалузевий поділ на підгалузі й інститути.

Галузями міжнародного права є такі: дипломатичне право, морське право, право міжнародних організацій, повітряне право, економічне право, право міжнародної безпеки, міжнародне екологічне право та ін.

Основні функції міжнародного права:

- координаційна (міжнародне право сприяє координації діяльності його суб'єктів у різних галузях міжнародних відносин);

- регулятивна (норми міжнародного права, встановлені його суб'єктами, є юридично обов'язковими правилами поведінки, забезпечують чітке правове регулювання міжнародних відносин);

- забезпечувальна ( у міжнародному праві існує специфічний механізм, який повинен забезпечувати дотримання його суб’єктами певних правил поведінки;

- охоронна (міжнародне право має у своєму розпорядженні певні засоби захисту прав та інтересів його суб’єктів).

Тема: Суб’єкти міжнародного права. Міжнародно-правові інститути визнання та правонаступництва.

1.Поняття та види суб’єктів міжнародного права.

2.Визнання суб’єктів міжнародного права.

3.Правонаступництво суб’єктів міжнародного права.

1. Суб’єкти міжнародного права – це сторони, наділені юридичними правами й обов’язками в суспільних відносинах, врегульованих міжнародним правом.

Специфіка суб’єктів міжнародного права полягає в тому, що вони повинні бути взаємно незалежні та не підпорядковані одне одному в міжнародному спілкуванні. Для всіх суб’єктів міжнародного права характерною є органічна єдність міжнародної правоздатності (тобто, здатності мати права й обов’язки за міжнародним правом) і міжнародної дієздатності (здатності своїми діями здобувати права та створювати обов’язки, а також нести відповідальність за здійснені правопорушення), що поєднується в поняття міжнародної правосуб’єктності.

Термін “міжнародна правосуб’єктність” означає можливість бути суб’єктом міжнародного права. Обсяг міжнародної правосуб’єктності у різних видів суб’єктів міжнародного права істотно відрізняється.

Загальновизнані такі суб’єкти сучасного міжнародного права:

• держави;

• народи (нації), що реалізують своє право на самовизначення;

• міжнародні (міжурядові) організації;

• державоподібні утворення.

Їх, зазвичай, поділяють на дві категорії:

• первинні (основні) суб’єкти міжнародного права;

• похідні.

До первинних суб’єктів міжнародного права належать держави та нації, що борються за своє самовизначення. Вони звуться первинними, чи основними з тієї причини, що ніким не створюються навмисне, їхня поява стала результатом об’єктивно природно-історичного процесу.

Міжнародні організації та державоподібні утворення належать до похідних суб’єктів. Основна їх особливість полягає в тому, що вони створюються первинними суб’єктами в процесі міжнародного спілкування. Обсяг і характер їхньої міжнародної правосуб’єктності обмежений волевиявленням засновників, зазвичай, закріплений у міжнародному договорі. Це означає, що такі новостворювані суб’єкти можуть діяти в міжнародних відносинах від власного імені, проте тільки в межах тих повноважень, якими їх наділяють засновники (найчастіше-держави). Наприклад, у 1945 р. була створена така міжнародна організація як Організація об'єднаних націй (ООН), що діє як самостійний суб'єкт міжнародного права, але лише суворо дотримуючись положень особливого міжнародного договору, що зветься Статутом ООН. У Статуті ООН держави-засновники відтворили ті права й обов'язки, якими вони наділяють цю організацію як новоствореного суб'єкта міжнародного права. Отже, міжнародна правосуб'єктність міжнародних (міжурядових) організацій зумовлюється, насамперед, їхніми статутами, що за своєю юридичною природою є міжнародними договорами.

Дискусійним у науці міжнародного права є питання про міжнародну правосуб'єктність фізичних і юридичних осіб, зокрема, транснаціональних корпорацій. Вони користуються певними правами та виконують обов'язки за міжнародним правом, однак не здатні, на відміну від суб'єктів міжнародного права, брати участь у створенні міжнародно-правових норм. Отож їх іноді називають дестинаторами, тобто тими, для кого призначені норми міжнародного права, створені його суб'єктами, передусім, державами.

Держава як основний суб'єкт міжнародного права. Протягом тривалого періоду держави були, фактично, єдиними суб'єктами міжнародно-правових відносин. Та й норми сучасного міжнародного права продовжують регулювати, переважно, відносини між державами, що визначає їхнє становище як основних суб'єктів міжнародного права.

Держава характеризується об'єктивно притаманною їй особливою політико-правовою властивістю - суверенітетом. Суверенітет держави означає повноту та неподільність влади держави в межах її території та самостійність на міжнародній арені.

Суб'єктами міжнародного права є держави різні за своїм устроєм: унітарні та складні.

Унітарна держава - це проста держава, на території якої існує єдина правова та грошова системи, єдине громадянство і яка діє як єдиний суб'єкт міжнародного права. її територія поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак держави й органи влади та управління в них цілком підконтрольні центральним державним органам.

Відповідно до Конституції України, наша держава є унітарною(ст. 2 Конституції України). Територіальний устрій України базується на принципах єдності та цілісності державної території (ст. 132 Конституції України). Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України (ст. 134 Конституції України).

Що ж стосується складних держав, то такими на сьогодні є федерації. Члени федерації - республіки, штати, землі чи одиниці, що мають іншу назву,-зберігають певну внутрішньодержавну автономію, мають законодавчі, виконавчі та судові органи, які діють у межах установленої федеральною конституцією компетенції. Органи федерації водночас мають загальнофедеральну компетенцію, що поширюється на всю територію федерації. Члени більшості сучасних федеративних держав, згідно з їхніми конституціями, не володіють правом самостійного ведення зовнішніх відносин і, безумовно, не є суб'єктами міжнародного права. У тому разі тільки федерація діє на міжнародній арені як єдиний суб'єкт міжнародного права. Прикладом сучасних федерацій є США, Німеччина, Росія та ін.

Окрім федерацій, історія знає й іншу форму державних об'єднань -конфедерацію, що є союзом суверенних держав, які об'єдналися для досягнення загальних цілей, визначених в угоді про створення конфедерації. Конфедерація загалом може разом із державами-членами бути суб'єктом міжнародного права, якщо при її створенні держави-члени поклали на неї завдання здійснення певних прерогатив у галузі міжнародних відносин. Раніше конфедераціями були США, Німеччина, Швейцарія, нині ж Швейцарія лише називається Швейцарською Конфедерацією.

Основні права й обов'язки держав як суб'єктів міжнародного права перебувають у нерозривній єдності та виходять із найважливіших принципів сучасного міжнародного права. Наразі юридично оформленого загальновизнаного переліку цих прав і обов'язків немає. Ще в 1949 р. резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 375 (IV) на розгляд держав був винесений проект Декларації прав і обов'язків держав, який і дотепер не прийнятий. Серед найважливіших прав: право на самовизначення; право на політичну й економічну незалежність; право на недоторканність своєї території та вільне використання в національних інтересах своїх природних багатств і ресурсів; право на рівність з іншими суб'єктами міжнародного права тощо. їм відповідають обов'язки: проявляти терпимість і жити в мирі одне з одним; поважати статус, системи та форми правління, обрані іншими народами, не нав'язувати будь-якому народові певну форму організації чи управління тощо.

Міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права. Сьогодні в міжнародному спілкуванні поряд з державами беруть участь численні міжнародні організації (їх близько 500), створені державами з метою співробітництва в певній галузі, забезпечення й охорони спільних інтересів у міжнародному спілкуванні.

Суб’єктами міжнародного права є тільки міжурядові міжнародні організації (на відміну від неурядових організацій, що об’єднують не держави, фізичних і юридичних осіб з різних країн). До них належать: ООН, ЮНЕСКО, Інтерпол, Міжнародний валютний фонд, Рада Європи та ін. Міжнародна правосуб’єктність таких міжнародних організацій випливає із їхньої суті. Міжнародна міжурядова організація повинна бути наділені ознаками:

• договірної основи організації, тобто наявності міжнародної угоди держав про створення організації, що визначає її функції та повноваження;

• наявності постійних органів;

• підпорядкованості заснування й діяльності міжнародному праву.

Інтенсивна участь міжнародних організацій у міжнародному спілкуванні потребувала розвитку відповідного міжнародно-правового регулювання. У 1975 році була прийнята Віденська конвенція про представництво держав у відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру, а в 1986 – Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародним організаціями і міжнародними організаціями чи між міжнародними організаціями. Робота в цьому напрямку все ще продовжується. На порядку денному Комісії міжнародного права стоїть питання та імунітети міжнародних організацій і їх персоналу.

У кожному конкретному випадку повноваження міжнародної організації в міжнародному спілкуванні встановлюються її установчим актом, а також її угодами з державами й іншими міжнародними організаціями. Найбільшим обсягом міжнародної правоздатності володіє, безумовно, ООН завдяки широкому колу її повноважень, встановлених Статутом ООН, беручи до уваги мету й завдання цієї найважливішої міжнародної організації сучасності.

Яким би широким не був обсяг правоздатності якої-небудь міжнародної організації, це – спеціальна правоздатність, оскільки вона визначається установчим актом та іншими правилами цієї організації і цим відрізняється від універсальної правоздатності основних суб’єктів міжнародного права – держав.

Державоподібні утворення як суб’єкти міжнародного права. Міжнародна правосуб’єктність державоподібних утворень, до яких належать, так звані, вільні міста й території (Краків – до 1846 р.; “вільна держава Данциг” – 1920-1932 рр.; “вільна територія Трієст”); а також такі специфічні утворення, як Ватикан і Мальтійський Орден, зумовлюються міжнародними договорами.

Державоподібні утворення мають певну схожість з державами, проте не повністю володіють притаманними державам ознакам. Їх часто називають квазі-субєктами міжнародного права. До прикладу, статус Ватикану – резиденція глави католицької церкви (Папа Римського) в особливому районі Риму – сьогодні визначений угодою від 1984 р. між Італією та “Святим престолом” (так Ватикан іменується в міжнародних актах). Ватикан підтримує зовнішні відносини з багатьма державами, запроваджує в них свої постійні представництва, бере участь у багатьох міжнародних конференціях, є членом низки універсальних міжнародних організацій (Всесвітнього поштового Союзу, МАГАТЕ, Міжнародного Союзу електрозв’язку), має постійних спостерігачів при ООН, МОТ, Юне скота ін. Отже, Ватикан зовні має майже всі атрибути держави: територію, органи влади й управління. Про населення ж говорити можна тільки умовно: це – відповідні посадові особи католицької церкви. Ватикан – це не держава в соціальному значенні, а механізм управління певним суспільством.

2. Визнання – це односторонній добровільний акт встановлення нормальних міжнародних відносин з новим суб’єктом міжнародного права.

У доктрині найбільш поширеним є дві теорії визнання:

1) за конструктивною теорією нова держава стає суб’єктом міжнародного права тільки після її визнання вже наявними державами;

2) зміст декларативної теорії визнання зводиться до того, що нова держава стає суб’єктом міжнародного права одразу після її виникнення, не зважаючи на фактичне визнання з боку інших держав.

На практиці міжнародне визнання – необхідний ы неминучий акт, який э наслідком вимог сучасного правопорядку, оскільки міжнародне спілкування неможливе без нормальних відносин з новими суб’єктами. Однак міжнародне визнання при всій його важливості не має конститутивного значення, тобто не створює нового суб’єкта міжнародного права. Визнання лише полегшує вступ нового суб’єкта в міжнародне спілкування, сприяє нормалізації міжнародно-правових відносин з ним інших суб’єктів міжнародного права.

Міжнародне визнання, зазвичай, спричиняє встановлення дипломатичних, консульських, торгових та інших відносин з новим суб’єктом міжнародного права.

Обов’язку визнання не існує. Воно може бути явним або виконуватися як певні дії (пропозиції встановити дипломатичні зносини тощо). Питання визнання регулюються звичаєвими нормами.

Зазвичай, акт визнання вважається остаточним. Та історія знає випадки, коли визнання забирали назад. Так, у 1918 р. Франція відкликала своє визнання Фінляндії, коли стало відомо про плани звести на престол у цій країні родича Вільгельма ІІ. Пізніше, коли у Фінляндії було вирішено встановити республіку, Франція визнала її вдруге.

При зміні уряду та навіть при зміні форми правління законним шляхом питання про міжнародне визнання, звичайно, не виникає, тому що в цих випадках народ, здійснюючи свої суверенні права, змінює форму правлінні чи характер уряду, але суб’єкт міжнародного права залишається той самий.

Питання про міжнародне визнання не виникає, зазвичай, і при зміні політичного режиму в державі, бо суб’єкт міжнародного права залишається незмінним. Приміром, ліквідація комуністичних режимів у Польщі, Угорщині, Румунії та в інших країнах не вимагала нового визнання цих держав або урядів.

Види міжнародно-правового визнання. Основним видом міжнародно-правового визнання є визнання новоутворених держав уже існуючими державами.

Коли в якійсь країні новий уряд приходить до влади насильницьким шляхом, тобто неконституційно, в міжнародній практиці відбувається визнання уряду. Таке визнання означає, що старий уряд уже не репрезентує цю країну й тільки новий уряд, на думку держав, які визнають його, стає єдиним представником цього суб’єкта міжнародного права в міжнародних відносинах. Істотним при визнанні нового уряду, що відрізняє його від визнання держав, є збереження раніше наявного суб’єкта міжнародного права.

Визнання держав і урядів належать до, так званих, традиційних видів визнання.

У міжнародній практиці існує також поняття визнання повсталої чи воюючої сторони. Коли народ повстає, прагнучи скинути державну владу з метою створити самостійну національну державу чи замінити форму правління, його може бути визнано як повсталу сторону, якщо справа обмежується повстанням, або як воюючу сторону, коли відбувається національна війна. Визнання повсталої сторони чи воюючої сторони ще не означає визнання їх повноправними суб’єктами міжнародного права. Це визнання поширює на повстанців закони та звичаї війни, згідно з якими вони розглядаються як комбатанти, а не як злочинці, що виступають проти законної влади. Водночас визнання дає можливість повстанцям вступати в договірні чи торгові відносини із суб’єктами міжнародного права, котрі їх визнають, та отримувати від них будь-яку допомогу.

Визнання повсталої чи воюючої сторони разом із визнанням націй, організацій опору й урядів в еміграції належать до попередніх видів визнання. Вони застосовуються в очікуванні подальшого розвитку подій.

Форми міжнародно-правового визнання. Розрізняють три форми визнання суб’єктів міжнародного права:

• визнання ad hoc;

• визнання де-факто;

• визнання де-юре.

Визнання ad hoc – це визнання в певній ситуації щодо конкретної справи відбувається, коли держави вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для вирішення якихось конкретних питань. Воно нерідко супроводжується заявою про те, що держава, вступаючи в ті чи інші відносини з новою державою, все-таки її не визнає. Іноді метою такого визнання може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В’єтнамі (США і три в’єтнамські сторони) підписали у 1973 р. відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них одне одного не визнали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна позначатися на юридичній чинності договору.

Визнання де-факто – фактичне визнання. При такому визнанні держави вступають між собою у різноманітні відносини, але юридично одне одного при цьому не визнають. Визнання де-факто має вичікувальний характер і згодом воно чи припиняється зі зникненням об’єкта визнання, чи переходить у повне визнання. Сьогодні застосовується рідко.

Визнання де-юре – це повне визнання. Воно є офіційним визнанням, яке фіксує факт вступу в міжнародне співробітництво нового повноправного суб’єкта міжнародного права, тобто встановлення з ним у всій повноті дипломатичних, економічних, торгових, культурних та інших відносин. Визнання де-юре може проявлятися у формі декларації, обміну нотами, угоди. Встановлення дипломатичних відносин завжди є доказом повного визнання (визнання де-юре). Консульські відносини можуть підтримуватися і при визнання де-факто.

Усі три форми визнання застосовуються при визнанні держав. Щодо визнання урядів, то останнім часом помітна практика визнання тільки де-юре.

3. Термін “правонаступництво держав” означає зміну однієї держави іншою в несенні відповідальності за міжнародні відносини якої-небудь території.

Основними міжнародно-правовими актами щодо правонаступництва держав на сьогодні є дві універсальні конвенції:

1. Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів (1978);

2. Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів (1983).

Об’єкти правонаступництва в міжнародному праві:

• державна територія;

• права й обов’язки за договірними зобов’язаннями суб’єкта, що припинив своє існування;

• державна власність, й архіви також;

• державні борги.

Згідно із Конвенцією 1978 р., нова держава не зобов’язана зберігати всі договори держави –попередника про території нової держави (ст.16). Україна, відповідно до Закону України «Про міжнародні договори» 1991 р., визнала всі міжнародні договори УРСР, а також договори СРСР, що не суперечать Конституції України.

При об’єднанні держав будь-який договір, який діяв на момент правонаступництва держав стосовно кожної з них, продовжує діяти щодо держави-правонаступника, якщо об’єкт і цілі цього договору не суперечать ситуації, що склалася, і якщо держави не домовилися про інше.

При відокремленні частини держави будь-який договір, який діяв на момент правонаступництва держав стосовно всієї території держави-попередника, продовжує діяти щодо кожної утвореної в такий спосіб держави-правонаступника. Якщо ж договір діяв лише стосовно тієї частини території держави-попередника, що стала державою-правонаступником, то він продовжує діяти тільки стосовно цієї держави-правонаступника.

Двосторонні договори продовжують діяти, якщо зобов’язання держав або їхні дії свідчать про те, що вони визнають цей договір.

Стосовно правонаступництва щодо власності та боргів діють певні основні положення. Відповідно до Конвенції 1983 р., усе нерухоме майно, що належало державі-попереднику та міститься на території держави-правонаступника, стає власністю держави-правонаступника без будь-якої компенсації. До того ж держава-попередник повинна здійснити всі необхідні заходи для забезпечення збереження нерухомого майна до моменту передачі.

Щодо рухомого майна, ст.18 Конвенції 1983 р. передбачено, що все рухоме майно держави-попередника, що стосується території держави-правонаступника, переходить у власність держави-правонаступника. Інакше рухоме майно розподіляється у справедливих долях, найчастіше – відповідно до частки держави-правонаступника у валовому національному продукті держави-попередника. Частка України у валовому національному продукті колишнього СРСР становила близько 16,7 відсотків.

Архів, котрі необхідні для управління новою територією, переходять до держави-правонаступника. Якщо ж ці архіви мають значення для обох країн, то держава, в якій вони зберігаються, повинна їх скопіювати та передати копії іншій державі.

Державні борги розподіляються пропорційно, якщо інше не передбачене договором.

Слід зауважити, що проблеми правонаступництва не виникає, коли самі суб’єкти міжнародного права не змінюються, а тільки відбувається перехід частини території від одного з них до іншого. При цьому договори колишнього власника території втрачають стосовно неї свою силу. Однак, якщо в минулому були укладені міжнародні договори спеціально щодо конкретної території (договір про позику на будівництво на цій території якогось об’єкта та ін.), вони можуть зберігати свою дію, хоча в кожному конкретному випадку потрібна чітко визначена згода на це нового власника території.

Випадки настанні правонаступництва в міжнародному праві:

• при виникненні нового суб’єкта міжнародного права через докорінні зміни ладу держави-попередника (соціальна революція);

• при виникненні нової держави замість колоніального володіння;

• при утворенні на місці однієї держави кількох нових держав (розпад СРСР);

• при відокремленні від певної держави частини території зі створенням на ній самостійної держави.

Отже, підставою до правонаступництва є юридичний факт виникнення нового суб’єкта міжнародного права.

Тема: Відповідальність у міжнародному праві.

1.Поняття, цілі і функції міжнародно-правової відповідальності.

2.Підстави, види і форми міжнародно-правової відповідальності.

3.Обставини, що виключають міжнародну відповідальність держав.

1. Міжнародно-правова відповідальність є гарантією, необхідним юри­дичним засобом, який забезпечує дотримання норм міжнародного права.

Міжнародно-правова відповідальність ~ це юридичні наслідки порушення ним міжнародно-правового зобов'язання для суб'єкта міжнародного права.

Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки суб'єкти міжнародного публічного права, тобто, передусім, держави і а міжнародні організації.

Поведінка всіх суб'єктів міжнародного права проявляється в діях (рідше - у бездіяльності) їхніх органів і посадових осіб. Держава несе відповідальність за діяльність своїх органів і посадових осіб навіть у разі, якщо вони перевищили власні повноваження, встановлені внутрішньодержавним правом. До державних органів прирівнюються й підрозділи збройних сил. Наприклад, якщо військовий підрозділ однієї держави вторгнеться на територію іншої, то відповідати буде не тільки підрозділ-агресор, але й та держава, до збройних сил якої він належить.

Вважається, що в міжнародному праві сформувався принцип, відповідно до якого міжнародно-протиправне діяння суб'єкта тягне за собою його міжнародно-правову відповідальність. Норми, що стосуються відповідальності суб'єктів міжнародного права, становлять особливий міжнародно-правовий інститут.

Норми загального характеру, що регулюють питання відповідальності, закріплені в міжнародних договорах, а також підтверджені в резолюціях ООН та інших міжнародних організацій. Скажімо, статті 39,41 і 42 Статуту ООН встановлюють процедури реалізації відповідальності за здійснення міжнародних злочинів проти міжнародного миру та безпеки.

У багатьох міжнародних договорах містяться норми про відповідальність за їх порушення. Серед таких договорів:

1. Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами (1972);

2. Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду і по­карання за нього (1973);

3. Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948) тощо.

Нині серед норм міжнародного права, що регулюють відповідальність його суб'єктів, все ще переважають норми звичаєвого права. Це надає особливого значення проблемі кодифікації. Роботу з кодифікації норм відповідальності держав розпочато Комісією міжнародного права ООН в 1956 р. На жаль, ця робота не закінчена і дотепер. Комісія підготувала проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства. Однак сього­дні це лише проект.

Норми міжнародно-правової відповідальності суб'єктів часто нази­вають "вторинними" нормами, на противагу регулятивним "первинним" нормам, які створюються для суб'єктів зобов'язання в конкретній сфері міждержавних відносин.

Можна назвати п'ять основних ознак міжнародно-правової відпо­відальності:

1. до суб'єкта-правопорушника застосування санкції міжнародно-правових норм;

2. настає за здійснення міжнародного правопорушення;

3. спрямована на забезпечення міжнародного правопорядку;

4. пов'язана з певними негативними наслідками для правопорушника;

5. реалізується в міжнародних правоохоронних правовідносинах, які виникають між суб'єктом-правопорушником і потерпілим, інколи - між суб'єктом-правопорушником і міжнародним співтовариством держав.

Цілі та функції міжнародно-правової відповідальності. Найважливішими цілями міжнародної правової відповідальності є конкретне та загальне запобігання, ліквідація наслідків міжнародного правопорушення.

Покладення відповідальності на правопорушника має на меті запобігти здійсненню ним нових правопорушень, а також уплинути на інших суб'єктів, спонукаючи їх добровільно дотримуватися міжнародних зобов'язань.

Указані цілі подібні до цілей будь-якого внутрішньодержавного права. Істотна відмінність полягає тільки в масштабах, що зумовлено специфікою суб'єктів міжнародного права.

Із цілями тісно пов'язані функції відповідальності. Міжнародне право знає дві основні функції міжнародно-правової відповідальності: право - відновлювальну (репараційну) та репресивну (каральну). Зазвичай, ці функції існують у єдності, доповнюючи одна одну.

Правовідновлювальна функція полягає у використанні міжнародно-правової відповідальності для відновлення порушених суспільних від­носин і міжнародного правопорядку. Залежно від конкретного правопорушення, цього можна досягти як відшкодуванням матеріальних збитків, пік і через морально-політичне задоволення чи відновлення поруше­ної о права.

Репресивна функція спрямована на покарання порушника, та на те, щоб запобігти здійсненню нових правопорушень у майбутньому.