Ключевський в. Курс російської історії

К оментар

Василій Ключевський уперше розробив цілісну концепцію "смут­ного часу" як продовження складної соціальної кризи. Приводом до Смути, на його думку, стало припинення династії Калити, а її без­посередні причини корінилися в самому устрої Московської дер­жа­ви, в нерівномірному розподілі державних повинностей, які поро­джу­вали соціальний розбрат.

У ривок

Про Бориса Годунова

Борис належав до тих злощасних людей, які і приваблювали до себе і відштовхували від себе − приваблювали очевидними влас­тивостями розуму і таланту, відштовхували уявними, але відчутними недоліками серця і сумління. Він умів викликати подив і вдячність, але нікому не вселяв довіри; його завжди підозрювали в лукавстві і підступності і вважали здатним на все.

Про Лжедмитрія І

У гнізді найбільш переслідуваного Борисом боярства з Рома­новими на чолі, вірогідно, і визріла думка про самозванство. Обви­нувачували поляків, що вони його підстроїли: але він був тільки випечений у польській пічці, а заквашений − у Москві.

На престолі московських государів він був нечуваним явищем. Молода людина, зросту нижче середнього, негарний, рудоволосий, незграбний, з жалісно-задумливим виразом обличчя, він у своїй зов­нішності не відображав своєї духовної природи: багато обдарований, зі жвавим розумом, легко вирішував у Боярській думі найтяжчі пи­тання, з живим, навіть палким темпераментом, у небезпечні хвилини його хоробрість доходила до вдачі, піддатливий до захоплень, він був майстром слова, мав і доволі різні знання. Він цілковито змінив манірний порядок життя старих московських государів та їх тяжке, пригнічуюче ставлення до людей, порушив заповідні звичаї священ­ної московської давнини, не спав після обіду, не ходив у баню, зі всіма поводився просто, толерантно, не по-царськи. Він відразу про­явив себе як активний правитель, уникав жорстокості, всім цікавився сам, кожний день бував у Боярській думі, сам навчав ратних людей. Своїм стилем діяльності він набув широкої і сильної підтримки в народі, хоча в Москві дехто підозрював і відкрито викривав його в самозванстві. Але сам Лжедмитрій дивився на себе зовсім інакше: він тримався як законний, природний цар, твердо впевнений у сво­єму царському походженні: ніхто з тих, хто його близько знав, не запримітив на його обличчі жодної зморшки сумніву в цьому.

Своїми звичками і витівками, особливо легковажним став­лен­ням до усіляких обрядів, окремими вчинками і розпорядженнями, закордонними зносинами Лжедмитрій розбурхував проти себе в різних верствах московського суспільства велику кількість нарікань і незадоволення, хоча поза столицею в народних масах популярність його помітно не зменшувалась. Проте головна причина його падіння була інша. Її висказав провідник боярського заколоту проти само­званця кн. В. Шуйський. На зібранні заколотників напередодні по­встання він відкрито заявив, що визнав Лжедмитрія тільки для того, щоб позбутися Годунова. Великим боярам потрібно було створити самозванця, щоб скинути Годунова, а потім скинути і самозванця, щоб відкрити шлях до престолу одному зі свого середовища. Так вони і зробили, тільки при цьому поділили роботу між собою: ро­манівський гурток зробив першу справу, а титулований гурток з кн. В. Шуйським на чолі виконав другий акт.

Про Василія Шуйського

Після царя-самозванця на престол вступив кн. В. Шуйський, цар-заколотник. Це був старий, 54-річний боярин невеликого росту, непривабливий, майже незрячий, чоловік недурний, радше хитрий, ніж розумний, який ущент пробрехався і доінтригувався, пройшов вогонь і воду, бачив і плаху і не спробував її тільки з милості са­мо­званця, проти якого він скрито діяв, охочий до навушників, і сильно боявся чаклунів... Його визнали царем покелейно небагато прибіч­ників із великого титулованого боярства, а на Красній площі ім’я його викрикнув відданий йому натовп московитів, яких він підняв про­ти самозванця і поляків.

Про причини розгортання громадянської війни

… Боярство як урядовий клас упродовж Смути не діяло одно­стайно, воно розкололося на дві верстви: від першорядної знаті по­мітно відділилося середнє боярство, до якого долучилося столич­не дворянство і приказні дільці, дяки. Ця друга верства правлячого кла­су активно втручалася в Смуту з воцарінням Василія.

... Царем Василієм мало хто був задоволений. Головними при­чинами невдоволення був некоректний шлях В. Шуйського до пре­столу і його залежність від купки бояр, які його обрали і бавились з ним, як дитиною, за виразом сучасника. Незадоволені наявним ца­рем – отже, потрібен самозванець: самозванство ставало стереотип­ною формою російського політичного мислення, в якій проявлялось усіляке суспільне невдоволення. І чутки про врятування Лжедмитрія І, тобто про другого самозванця, пішли з перших хвилин царювання Василія, коли другого Лжедмитрія не було взагалі. В ім’я цієї при­ма­ри вже у 1606 р. піднялися проти Василія Сіверська земля і заокські міста з Путивлем, Тулою, Рязанню на чолі. Повстанці, зазнавши поразки під Москвою від царських військ, сховалися в Тулі і звідти звернулися до пана Мнішека¹⁷⁷ в його майстерню російського само­званства з проханням вислати їм будь-яку людину з ім’ям царевича Дмитрія. Лжедмитрій ІІ, врешті, знайшовся і, підкріплений поль­сь­ко-литовськими і козацькими загонами, влітку 1608 р. став у під­московному селі Тушино, захоплюючи під свою злодійську руку са­ме осердя Московської держави, межиріччя Оки – Волги.

Про договір тушинських бояр з польським королем Сигізмундом про попереднє обрання на Московський трон його сина Владислава 4 лютого 1610 р.

Цей договір ... містив умови, за якими тушинські упов­но­ва­жені визнавали московським царем королевича Владислава. ... В договорі, передусім, забезпечується недоторканність російської пра­вославної віри, а далі визначаються права всього народу й окремих його класів. ... Усі судяться за законом, нікого не карають без суду. На цій умові договір наполягає з особливою силою, вимагаючи, щоб, не довівши провини і не засудивши судом "с бояри всеми", нікого не карати. Мабуть, звичай розправлятися без суду і слідства був особ­ливо наболілою недугою державного організму, від якої хотіли вилі­кувати владу якомога радикальніше. За договором, ... відпові­даль­ність за провину політичного злодія не поширюється на його не­винуватих братів, жінку і дітей, не приводить до конфіскації їхнього майна. Новизною вражають дві інші умови, які стосуються особис­тих прав: великих чинів людей без вини не принижувати, а малочи­новних підвищувати за заслуги; кожному з народу московського дозволяється їздити на науки в інші держави християнські, і государ майна за це відбирати не буде. Промайнула думка навіть про віро­тер­пимість, про свободу сумління. Договір зобов’язував короля і його сина нікого не переводити з грецької віри в римську чи в яку іншу, тому що віра є дар божий, і ні силою, ні утиском змушувати за віру не годиться. ... У визначенні станових прав тушинські посли проявили менше волелюбності і справедливості. Договір зобов’я­зу­вав дотримуватися і розширювати за заслуги права і переваги духо­венства, думних і приказних людей, столичних і міських дворян і дітей боярських, частково і торгових людей. Але "мужикам-селянам" король не дозволяв переходити ні з Русі в Литву, ні з Литви до Русі, а також між російськими людьми всяких чинів, тобто між земле­влас­никами. Холопи залишалися залежними від господарів, а вольності їм государ давати не буде. Договір ... встановлює порядок верхов­ного управління. Государ ділить свою владу з двома установами: земським собором і Боярською думою. ... В договорі вперше розме­жовується політична компетенція тієї чи іншої установи. ... Боярська дума має законодавчу владу: разом з нею государ веде поточне за­конодавство, видає звичайні закони. Питання про податки, про жалу­вання служилим людям, про їхні помістя і вотчини вирішуються го­сударем з боярами і думними людьми; без згоди думи государ не вводить нових податків і взагалі не робить ніяких змін у податках, встановлених попередніми государями. Думі належить і вища судова влада: без слідства і суду зі всіма боярами государю нікого не карати, честі не позбавляти, в заслання не засилати, в чинах не пони­жувати. І тут договір настирливо повторює, що всі ці справи, як і спра­ви про спадок після смерті бездітних померлих, государю робити за рішенням ради бояр і думних людей, а без думи і рішення бояр таких справ розглядати не можна.

Про Московський договір 17 серпня 1610 р. з Жолкевським

Племінник царя Василія князь Михайло Скопін-Шуйський зі шведським допоміжним загоном звільнив від тушинців північні міста і в березні 1610 р. вступив у Москву. Молодий обдарований воєвода був бажаним у народі наступником старого бездітного дядь­ка. Але він раптово помер. Військо царя, вислане проти Сигізмунда до Смоленська, було розбите під Клушино польським гетьманом Жолкевським. Тоді дворяни з Захаром Ляпуновим на чолі скинули царя Василія з престолу і постригли. Москва присягнула Боярській думі як тимчасовому уряду. Їй довелося вибирати між двома претен­дентами престолу: Владиславом, визнання якого вимагав Жолкев­ський, наближаючись до Москви, і самозванцем, який теж підступив до столиці, сподіваючись на схильність до нього московського прос­толюду. Остерігаючись злочинця, московські бояри підписали угоду з Жолкевським на умовах, прийнятих королем під Смоленськом. ... Більша частина статей викладена тут доволі близько до оригіналу; інші скорочені або розширені, інші пропущені або додані знову. ... Першорядні бояри викреслили статтю про підвищення незнатних людей за заслугами, замінивши її новою умовою: щоб "московських княжих і боярських родів іноземцями у вітчизні і в честі не притіс­няти і не принижувати". Вище боярство закреслило і статтю про право московських людей виїжджати в інші християнські держави для науки: московська знать вважала це право надто загрозливим для давніх домашніх порядків. Правляча знать виявилася на ниж­чому рівні свідомості порівняно з середніми служилими класами. ... Договір 4 лютого – це цілий основний закон конституційної мо­нар­хії, який встановлює як устрій верховної влади, так і основні права підданих, при цьому закон повністю консервативний, який сумлінно оберігає старовину. ... Салтиков з товаришами тонше, ніж першо­ряд­на знать, відчували зміни, які відбувалися, більше за неї терпіли від відсутності політичного статуту і від особистого свавілля влади, а випробувані заколоти і сутички з іноземцями посилено спонукали їх думку шукати засоби проти цих незручностей і надавали їхнім політичним поняттям більшої широти та виразності.

Про перше ополчення

Присягнувши Владиславу, московський боярський уряд від­пра­вив до Сигізмунда посольство з проханням його сина на царство, та через страх перед московським простолюдом, який співчував дру­гому самозванцю, ввів загін Жолкевського в столицю; але смерть тушинського злочинця наприкінці 1610 р. всім розв’язала руки, і піднявся потужний народний рух проти поляків: міста листувалися і об’єднувалися для очищення держави від іноземців. Першим підняв­ся, зрозуміло, Прокопій Ляпунов зі своєю Рязанню. Але перш ніж ополчення підійшло до Москви, поляки перерізалися з московитами і спалили столицю (березень 1611 р.). Ополчення, взявши в облогу уці­лілі Кремль і Китай-місто, де засіли поляки, обрало тимчасовий уряд із трьох осіб, з двох козацьких вождів, кн. Трубецького і Заруцького, і дворянського провідника Прокопія Ляпунова. Для керівництва цим "троєначальникам" був даний приговор 30 червня 1611 р. Основна маса ополчення складалася з провінційних служилих людей, озбро­єних та забезпечених продовольством на кошти, зібрані з міських і сільських тяглих людей. Приговор був складений у таборі цього дворянства; проте він називається приговором "всієї землі", і "тро­єначальників" вибирали ніби "всією землею". Отже, люди одного класу, дворяни-ополченці, оголосили себе представниками всієї зем­лі, всього народу. Політичні ідеї в приговорі малопомітні, проте чітко проявляються станові вимоги. Виборні троєначальники зобо­в’язані "строить землю и промышлять всяким земским и ратным делом", проте, за приговором, нічого важливого вони не могли зро­бити без табірної всеземської ради, яка є вищою розпорядчою вла­дою і має компетенцію значно ширшу, ніж земський собор, згідно з договором 4 лютого. У приговорі 30 червня більше уваги приділено захисту інтересів служилих людей, врегульовано їхні поземельні і службові відносини, в ньому йшлося про помістя, вотчини, а селян і дворових людей було згадано тільки для того, щоб постановити, що біглі або вивезені в Смутний час люди повинні бути повернені ко­лишнім господарям. Ополчення більше двох місяців простояло під Москвою, але нічого важливого не зробило для її визволення, а вже виступило всевласним розпорядником землі.

Про повстання І. Болотникова, соціальну боротьбу

Провідник дворянського повстання на півдні князь Шахов­сь­кий... приймає до себе в співробітники кілька осіб зовсім не дворян­ського походження: серед них був Болотников, людина відважна і досвідчена, боярський холоп, який потрапив у полон до татар, відчув і турецьку каторгу і повернувся на батьківщину агентом другого са­мозванця, коли його ще не було, а був тільки задуманий. Рух, який підняли дворяни, Болотников поширив усередині суспільства, звідки сам вийшов, набрав свої дружини з бідних посадських людей, без­домних козаків, біглих селян і холопів... і натравлював їх проти воєвод, панів і всіх, хто мав владу. Підтриманий повсталими дворя­нами південних уїздів, Болотников зі своїми вільними дружинами переможно дійшов до самої Москви, не раз розбивши царські війсь­ка. А тут і відбувся поділ цих ворогуючих класів, об’єднаних на мить і через непорозуміння. Болотников ішов напролом: із його та­бо­ру по Москві поширювалися прокламації, які закликали холопів бити своїх власників, за що вони одержать в нагороду жінок та ма­єтки вбитих, бити та грабувати торгових людей, злодіям і шахраям обіцяли боярство, воєводство, всяку честь і багатство. Прокопій Ля­пунов та інші дворянські вожді, подивившись, з ким мають справу і з якого народу складається воїнство Болотникова, покинули його і перейшли на бік царя Василія. ... Болотников загинув, але його спро­ба повсюдно знайшла відгук: всюди селяни, холопи, поволзькі іно­родці – втікачі та обездолені − піднімалися за самозванця. Виступи цих класів продовжили Смуту і надали їй іншого характеру. До цьо­го часу це була політична боротьба, суперечка за спосіб правління, за державний устрій. Коли ж піднявся суспільний низ, Смута пере­творилася на соціальну боротьбу... Сама кандидатура поляка Влади­слава мала деякий успіх тільки завдяки участі в Смуті нижчих верств: поважні люди, краючи собі серце, погоджувались прийняти коро­ле­вича, щоб не допустити на престол тушинського злочинця, канди­дата черні. ... Політичні устремління цих класів невиразні; чи варто взагалі передбачати в них щось подібне на політичну думку. Вони домагалися в Смуті не будь-якого нового державного порядку, а тільки виходу зі свого тяжкого становища, шукали особистих пільг. ... Холопи піднімалися, щоб вийти з холопства, стати вільними коза­ками, селяни – щоб звільнитися від зобов’язань, які прив’язували їх до власників землі і від селянського тягла, посадські люди – щоб позбутися посадського тягла і стати служилими або приказними людьми. ... Справжнім царем цього люду був тушинський злочинець − уособлення всякого безпорядку і беззаконня в очах вірних громадян.

Про сприйняття московським суспільством верховної влади

... Московські люди того часу могли уявляти собі ставлення государя і народу до держави. Їм здавалося, що Московська держава, в якій вони живуть, є державою московського государя, а не мос­ков­ського чи російського народу. Для них були нероздільними поняття не "держава і народ", а "держава і государ відомої династії"; вони скоріше могли уявити собі государя без народу, ніж державу без цього государя. ... Так, вузлом, який зв’язував усі відносини в Московській державі, була не думка про народне благо, а особа ві­домої династії, і державний порядок визнавався можливим тільки при правителі саме цієї династії. Тому, коли династія вигасла, а отже, держава стала нічиєю, люди розгубилися, перестали розуміти, що вони таке і де перебувають, прийшли в заворушення, в стан анар­хії. Вони навіть ніби відчули себе анархістами мимоволі, за якимось обов’язком, сумним але неминучим: нема кому підпорядковуватися – отже, потрібно бунтувати.

... Упродовж усієї Смути не могли змиритися з думкою про виборного царя; думали, що виборний цар – не цар, що справжнім, законним царем може бути тільки природжений, спадковий прави­тель із нащадків Калити, а виборного царя намагалися пристроїти до цього племені усілякими способами, юридичними видумками, генеа­ло­гічними натяжками...

... Поява виборного царя на престолі повинна була сприйма­тися народною масою не як наслідок політичної необхідності, хоча і сумної, а як щось подібне до порушення законів природи: виборний цар був для неї таким же непорозумінням, як і виборний батько, ви­борна мати. Ось чому в поняття про "істинного" царя прості голови не могли вкласти ні Бориса Годунова, ні Василія Шуйського, а тим більше − польського королевича Владислава: в них вбачали узурпа­торів, тоді як один привід природнього царя в обличчі шахрая неві­домого походження заспокоював династично-легітимні уявлення і схиляв до довіри.

Про причини Смути

Грунтом для неї став пригнічений настрій народу, загальне почуття незадоволення, що залишилось у народу за період царюван­ня Грозного і посилилося правлінням Б. Годунова. Приводом до Сму­ти стало припинення династії і з наступними спробами штучного її відновлення в особі самозванців. Корінними причинами Смути не­обхідно визнати народний погляд на відношення старої династії до Московської держави, який заважав звикнутися з думкою про вибор­ного царя, а також сам устрій держави з її тяжкою тягловою основою і нерівномірним розподілом державних повинностей, які породжу­вали соціальний розбрат: перша причина виникла і підтримувала необхідність воскресити вимерлий царський рід, і ця потреба забез­печувала успіх самозванства; друга причина перетворила династич­ну інтригу в соціально-політичну анархію. Смуті сприяли й інші обставини: спосіб діяльності правителів, які ставали на чолі держави після царя Федора, конституційні прагнення боярства, які супере­чи­ли характеру московської верховної влади і народному погляду на неї, низький рівень суспільної моралі, як її зображають сучасні спос­терігачі, боярські гоніння, голодомор і смертність під час царювання Бориса, регіональні суперечки, втручання козаків.

Про друге ополчення

Наприкінці 1611 р. Московська держава становила картину пов­ної руйнації. Поляки взяли Смоленськ; польський загін спалив Моск­ву і закріпився за уцілілими стінами Кремля і Китай-міста; шведи за­йняли Новгород і виставили одного зі своїх королевичів кандидатом на московський престол; на зміну другому Лжедмитрію в Пскові всів­ся третій, якийсь Сидорко; перше дворянське ополчення під Моск­вою після смерті Ляпунова розпалося. Між тим, країна залишалася без уряду... Держава, втративши центр, почала розпадатися на скла­дові частини; ледь не кожне місто діяло само по собі, тільки лис­туючись з іншими містами. ... Тільки з кінця 1611 р., коли політичні сили знесилились, починають пробуджуватися сили релігійні і націо­нальні... Закличні грамоти архімандрита Діонісія і келара Авраамія, які виходили з Троїцького монастиря, підняли нижегородців під керів­ництвом їхнього старости Кузьми Мініна. На заклик нижегородців почали збиратися ті, хто залишився без справи і жалування, а часто і без помість, служилі люди, міські дворяни і діти боярські, яким Мінін знайшов і вождя − князя Дмитрія Михайловича Пожарського.

• Ключевский В. Курс русской истории. Соч.: В 9-ти т. Т. 3. – М., 1988.

ДОКУМЕНТ № 19