Вернадський г. Історія Росії

К оментар

Георгій Вернадський (1887−1973) − російський історик, емі­грант, який у 20−30-тих роках XX ст. був одним із засновників аме­риканської школи вивчення історії Росії, згодом був визнаний "пат­ріархом російської історіографії". Приєднався до руху євразій­ців, у 1953 р., будучи професором Йєльського університету (США), Г. Вер­надський видав третій том своєї "Історії Росії", присвячений періоду монгольського завоювання Русі (ХІІІ−ХV ст.). Автор зробив спробу сформулювати, як позначився вплив монголів на державність, еко­номіку, соціальні відносини і культуру завойованих північно-схід­них руських князівств; виклад подій монгольського періоду росій­сь­кої історії ведеться Вернадським відповідно до його основної ідеї – формування об’єднавчої євразійської історичної спільноти.

У ривок

З формально юридичної точки зору Русь не мала само­стій­но­го державного управління в монгольський період. Великий хан Мон­голії і Китаю вважався сюзереном усіх руських земель і час від часу дійсно втручався в руські справи. Але, як свідчать монгольсько-русь­кі відносини, внутріполітичне життя не було придушене, а лише обме­жене та викривлене монгольським пануванням. У міру того, як мон­гольська імперія розпадалася і Золота Орда слабшала, місцеві полі­тичні сили на Русі позбувалися монгольської надбудови і набирали все більше сил. І все ж традиційні взаємовідносини між цими силами були повністю порушені монгольським завоюванням, і сама природа влади підлягала корінним змінам. Тут, як і в сфері народного гос­подарства, послаблення ролі міст було найбільш значним явищем.

З політичної точки зору зруйнування більшості великих міст Східної Русі під час монгольської навали нанесло нищівний удар по тих міських демократичних інститутах, які процвітали в київський період по всій Русі (і продовжували процвітати в Новгороді і Пскові в монгольський період). Більше того, саме від населення міст, які уникли руйнувань або відновилися, йшов єдиний відомий у перше століття ярма рішучий опір монгольському пануванню. Тоді як кня­зям, так і боярам вдалося пристосуватися до вимог завойовників, місь­кі мешканці, особливо ремісники, які мешкали під постійною за­гро­зою вербування, кипіли гнівом від кожного нового прояву пригні­чення з боку нових правителів. У силу цього монголи намагалися придушити опір міст і знищити віче як політичний інститут. З цією метою вони заручилися підтримкою руських князів, які самі боялися революційних тенденцій віча в Ростові та низці інших міст.

Співробітництво між монголами і князями попередило поши­рення міських повстань у другій половині XIII ст. і дало змогу придушити спорадичні та ізольовані виступи, які зрідка відбувалися в Ростові та інших містах. Влада віча була таким чином різко об­межена, і до середини XIV ст. воно перестало нормально функ­ціо­ну­вати в більшості східних руських міст і могло вже не братися до ува­ги як елемент влади. Князям навіть вдалося позбутися представ­ництва інтересів простого народу в своїй адміністрації − у 1375 р. була скасована посада тисяцького. Проте було не так вже і легко повністю ліквідувати віче. Йому не було дозволено функціонувати в нормальні часи, але воно знову виникало, коли князі і бояри за­зна­ва­ли невдачі як керівники. Тимчасове захоплення влади простим наро­дом Москви під час вторгнення Тохтамиша є характерним прикла­дом відродження віча в період кризи, навіть якщо таке відродження у кожному випадку тривало недовго...

Об’єднання Східної Русі було тривалим процесом, який продов­жувався з перемінним успіхом упродовж всього монгольського періо­ду і завершився на початку XVI ст., в період правління Василія III. В історичній літературі часто стверджується, що хан сам допоміг об’єд­нанню, призначивши великого князя головним збирачем податків. Цей погляд є помилковим або, принаймні, перебільшеним. Хани пре­красно розуміли загрозу надання занадто великої влади одному русь­кому князю. Тому в першій половині XIV ст. хан схвалив поділ Схід­ної Русі на чотири великих князівства і довірив кожному з чотирьох великих князів збирати податки в своїх володіннях. Лише у 1392 р. хан Тохтамиш, який опинився у критичному становищі і потребував допомоги Василія І Московського, дозволив тому приєднати Ниже­городське велике князівство. Ще два великих князівства, Тверське і Рязанське, збереглися в той час недоторканими...

Треба згадати, що московський правитель не був єдиним вели­ким князем, який намагався об’єднати країну. Тверські великі князі були так само гонорові, хоч і менш везучими, а невдовзі з’явився новий претендент − литовський великий князь. Спроби цих великих князів об’єднати Східну Русь неможливо пояснити тільки їх особис­тим честолюбством. Тяжке політичне становище вимагало єдності країни − без цього неможливо було домогтися звільнення від мон­гольського панування. Це розуміли не тільки багато хто з князів, а й більшість народу − як бояри, так і простий народ. Вони підсвідомо відчували, що тільки сильний правитель зможе привести їх до пере­моги і готові були підтримати такого правителя. Коли з’сувалося, що московський великий князь стає сильнішим за інших, все більше бояр і простих людей, навіть в інших великих князівствах, почали роз­рахо­вувати на його керівництво. З цієї точки зору перемога Дмитрія Донського на Куликовому полі, хоча за нею настав ще один період принижень, була важливим етапом зростання національної свідомості...

... З точки зору монгольського законодавства влада москов­сь­кого великого князя та інших князів здійснювалася на підставі на­самперед ханських ярликів. Як відомо, у період Київської Русі тіль­ки князі дому Рюриковичів могли займати руські князівські прес­то­ли. Монголи визнали принцип виняткових прав Рюриковичів у русь­ких землях, які не перебували під прямою владою хана. Оскільки са­мі монголи управлялися Золотою Ордою, руський принцип одного правлячого дому був близьким їх власному поняттю. З огляду на це, можна відзначити, що коли нова династія Гедиміна була визнана в Західній Русі, монголи погодилися мати справу також з деким із Гедиміновичів. Однак у цьому випадку нові васали хана швидко звіль­нилися від влади монголів, а "підкорення" Ягайла підставному хану Мамаю, зятю Тохтамиша, було радше союзом, аніж васальною за­лежністю.

Визнання монголами прав династії Рюриковичів було мудрим кроком, який позбавив їх багатьох неприємностей. Він полегшив ви­знання князями монгольського сюзеренітету. Рюриковичі продовжу­вали правити Руссю − такою мірою, наскільки їм це дозволялося − але тепер вони управляли на підставі своїх генеалогічних прав і хан­ської волі. Старий принцип престолонаслідування, відповідно до ге­неалогічного старшинства, який уже порушувався у пізній Київ­ський період, тепер ще більше втратив своє значення − як через те, що хани часто нехтували ними при присвоєнні князям ярликів, так і в силу змін умов на Русі. Принцип передачі влади від батька до сина у кожному князівстві тепер висунувся на перший план; ніде він не був таким важливим, як у Московському князівстві, а після злиття Москви з Владимиром − у Московському і Владимирському великих князівствах. Принцип передачі влади по батьківській лінії можна вва­жати психологічною основою влади московських Даниловичів. Вони спочатку застосовували його тільки в Московському князівстві, а не­забаром перенесли також у Владимирське.

... Коли Золота Орда ослабла, московський великий князь почу­вав себе настільки міцно, що не тільки заповідав уділи своїх воло­дінь синам, а й призначав наступника великокнязівського престолу. Дмитрій Донський був першим, хто "благословив" сина Василія І Владимирським великим князівством. Але і він не став на престол без одержання ханського ярлика. Коли Василій І склав свій заповіт, він не наважився розпорядитися великим князівством. Як ми знаємо, його син Василій II здобув престол з великими труднощами в бо­ротьбі проти дядька Юрія. Після цього він двічі втрачав і двічі по­вертав правління. Для забезпечення прав свого старшого сина Івана ІІІ Василій II оголосив його великим князем і співправителем напри­кінці 1448 − на початку 1449 рр. Завдяки цьому, а також посиленню своєї влади в другій половині князювання Василій II без вагань "бла­гословив" Івана III спадком − великим князівством. Останній всту­пив на трон у силу цього благословення без ханського підтвердження.

У київський період основними гілками князівського управ­лін­ня були судові, воєнні і фінансові власті. Князь був головним суд­дею і командуючим армією, його підлеглі збирали податки та дво­ро­ві по­даті. Після монгольської навали управління всіма адміністративними справами взяв на себе монарх − монгольський хан. Влада руських князів значно обмежилась. Князі тепер повинні були підкорятися хан­ським наказам, їхні адміністративні повноваження у власних воло­діннях були суворо обмежені: вони могли їх виконувати тільки у вузьких межах, залишених їм монголами.

Що стосується судової влади, то всі руські князі тепер пере­бували під управлінням хана і верховного суду монголів, і ми зна­ємо, що деякі з них були страчені за наказом хана за реальні або уявні злочини. Хан також вирішував більшість спорів між руськими князями. Руські, які призивалися на службу в монгольську армію, під­корялися монгольському воєнному праву.

Більше того, всі суперечки між руськими і монголами вирішу­валися в монгольському суді. Наприклад, розглядалася справа про суперечки між спадкоємцями ростовського князя Бориса і спадко­єм­цями царевича Петра з Золотої Орди. Як ми знаємо, Петро став пра­вославним, як і його спадкоємці. З точки зору хана, вони при цьому залишалися монголами, до того ж ханської крові. Тому хан ви­рішив справу на користь нащадків Петра, що, до речі, було справедливим вирішенням суперечки. Незважаючи на те, що тут були замішані інтереси монастиря, справа розглядалась як цивільна. Однак церква, як правило, була захищена ханським ярликом проти будь-яких по­ся­гань на її права та привілеї. Якщо порушниками були монголи, вони підпадали під юрисдикцію монгольських судів. Якщо вони вияв­ля­лися руськими, їх повинні були карати руські князі. Якщо князь не здійснював ніяких дій, церква могла апелювати до хана.

Маючи твердо встановлені судові прерогативи на вищому рів­ні, хан усе ж не втручався в суперечки між боярами і простим наро­дом, даючи змогу князю в даній місцевості продовжувати свої судові функції. В силу такої політики судова влада з усіх галузей князів­сь­кого управління найменше зазнала впливу монгольського ярма. Про­те в міру того, як князі ознайомлювалися з монгольським криміналь­ним правом, вони ставали готовими прийняти деякі принципи мон­голь­ського права. Навіть Владимирський-Буданов, який загалом при­мен­шував монгольський вплив на Росію, визнав, що і смертна кара (не­ві­дома Руській Правді Київської Русі), і тілесні покарання (засто­со­ву­валися тільки до рабів у Київській Русі) були включені в право Московії під впливом монголів. Відповідно до Двінської уставної грамоти 1397 р., виданої московським великим князем Василієм І, кожний злодій повинен бути таврованим; третя крадіжка каралася смертю.

У Судебнику Івана III (1497) смертна кара передбачалася за такі злочини: заколот, крадіжка церковного майна, вбивство, "под­мет", тобто підкидання своїх речей в чужий дім (щоб звинуватити господаря у крадіжці), підпал. Відома лиха людина могла бути та­кож страчена, якщо вона була причетною до серйозного злочину.

Після повстання Дмитрія Донського проти Мамая і ще біль­шою мірою після падіння Тохтамиша почалася нова фаза в мон­голь­сько-руських відносинах – період значної автономізації руських земель. Великі і удільні князі продовжували визнавати себе васалами хана і платити данину, хоча не завжди регулярно, але вони взяли у свої руки внутрішнє управління князівств, майже без втручання з боку хана. Князі почали карбувати свою власну монету (з іменем хана, але й зі своїм також). Основа монгольської системи управління не змінилася, оскільки князі вважали її зручною й ефективною. Так, на підставі монгольських принципів була створена наприкінці XIV−на початку XVI ст. великокнязівська система оподаткування й орга­ні­зації армії.

• Вернадский Г. История России // Родина. – 1997. – № 3−4. – С. 96−98.

ДОКУМЕНТ № 14