1 Категорія, за Арістотелем, — це найвищий рівень віддзеркалення та узагальнення навколишньої дійсності, без якого неможливе саме буття.

Не менш оригінальним є вчення Арістотеля про душу. Він вважав, що душа є носієм свідомості людини й водночас вона ке­рує людським організмом. Душа має три рівні:

1) рослинна душа відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму;

2) тваринна душа відповідає за харчування, ріст, розмножен­ня, але, крім цього, має функції відчуття й бажання;

3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й доповнюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виок­ремлює людину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природне тіло: рослина, тварина, людина. Душа є фор­мою живого природного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.

Арістотель матеріалістично пояснював сутність існування людини. Він вважав, що людина — найвищий представник висо-коорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю ро­зуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потребу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумовило виникнення суспільства¹. Головним механізмом управ­ління суспільством стає держава.

Учення про державу у філософії Арістотеля стає одним з головних. Мислитель говорив про те, що людина є політична тварина, наділена інтелектуальними можливостями. Вона створює механізм захисту від ворогів, підтримує внутрішній порядок, розвиває економіку тощо. Основою держави є прива­тна власність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, який стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інте­рес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважаючи на те, що влада має захищати інтереси всіх.

Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, край­ню демократію) й політію — єдність олігархії та демократії. Оцінюючи ці типи держав, учений виокремив «погані» форми державного устрою (тиранію, крайню олігархію та охлократію) та «хороші» (монархію, аристократію та політію). За Арістоте-лем, саме політія є ідеалом державності.

' Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній території та об'єднані мовою, родинними й культурними зв'язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ.

Отже, Арістотель дав матеріалістичне трактування похо­дження світу й людини, він виділив засадові філософські кате­горії, за допомогою яких дав визначення буття матерії; виок­ремив шість типів держави, зокрема й ідеал держави — політію, вніс істотний вклад у розвиток логіки — дав поняття дедуктивного методу, обґрунтував систему силогізмів.

Елліністичний період

Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, які віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. На­взамін полісній моралі (пошукам правди й справедливості) при­ходять пошуки шляхів порятунку від драматизму життя й праг­нення уникнути випадковості в житті людей. Репрезентували цей період такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стої­цизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні вчення за­для досягнення особистого щастя.

Найвпливовішим філософським ученням елліністичного періоду став епікуреїзм. Його засновником був Епікур (бл. 342—270рр. до н. е.). У 306 р. до н. е. він організував оригінальну школу під на­звою «Сад Епікура» й був автором близько 300 праць, з яких до на­шого часу дійшли лише три листи, а також чимало фрагментів, які містяться в роботах інших філософів античності: «Епікур вітає Пі-фосана», «Головні думки» (40 афоризмів), «Про природу» та ін.

У своєму вченні Епікур прагнув створити практичну філосо­фію, яка мала допомогти людині організувати повноцінне життя. В основу свого вчення він поклав фізику (атомістичну систему Демокріта) та логіку (каноніку). Атомістична система Демокріта у викладенні Епікура отримала певну етичну реінтерпретацію, філософ прагнув розробити практичні рекомендації щодо звіль­нення людей від марновірства та страху перед смертю.

Учення Епікура про фізику, Космос, розпочинається з думки про те, що у світі ніщо не з являється з нічого й безслідно не зни­кає, постійно існує тільки Всесвіт. Таким чином, Епікур одним з перших наблизився до формулювання закону збереження матерії. Всесвіт є вічним і безкінечним разом з вічними атомами та пус­тотами. Світу чистих ідей немає, існує лише величезна кількість матеріальних світів у Всесвіті.

Епікур висунув гіпотезу про криволінійність падіння атомів (на відміну від версії Демокріта про прямолінійність їх руху), що пояснювала процес створення матеріального світу як результату зіткнення атомів у пустому просторі та обґрунтовувала можливість свободи волевиявлення людини незалежно від зовні­шніх обставин.

Каноніка (логіка) Епікура дала йому змогу зробити такі ви­сновки: оточуючий світ можна пізнати за допомогою чуттєво­го пізнання; основним критерієм істинності знання про предмети, явища й процеси навколишнього світу є почуття задоволення від реалізації цього знання на практиці, й, навпаки, неістина (помил­ка) підтверджується почуттям незадоволення від неможливості використати це знання на практиці.

Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідува­ти залежність людини від обставин життя (або від Бога). Цій меті слугувала розробка атеїстичної концепції. Епікур вважав, що своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм бать­кам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини залежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки. Душа людини є особливим різновидом матерії, що має атомарну будову, тому вона смертна, так само, як і тіло людини.

Людина повинна прагнути до щастя в межах матеріального існування, а щастя Епікур визначав як щонайбільше задово­лення від життя. Щастя — це насамперед відсутність стра­ждання, наявність здоров'я та можливість займатись улюб­леною справою.

Нормами життя людини мають стати розумне обмеження ба­жань і потреб, незворушність і безтурботність, індивідуальна муд­рість. За допомогою сили духу з усмішкою на вустах мудра лю­дина долає проблеми оточуючого її світу. Епікурейці не вірили в жодні суспільні доброчинності. Головною цінністю особистої поведінки вони вважали можливість досягнути стану атараксії (душевного спокою, самоізоляції від суспільства та реалізації епікурейського девізу «жити непомітно»).

У VI ст. до н. е. на основі вчення Піррона з Еліди (365—275 рр. до н. е.) виник філософський напрям що заперечує можливість пізнання світу — скептицизм. Елементи скептицизму незрідка зустрічались у Демокріта, Геракліта, а особливо у софістів Кі-ренської школи. Головна теза, яку обстоював скептицизм: лю­дина може говорити лише про власні почуття, а не про причи­ни, що їх породжують. Найбільш концептуально це вчення було викладено римським філософом Секстам Емпіриком (бл. 200— 275 рр. н. е.).

Емпірик, зокрема, говорив про те, що відчуття людини є дже­релом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Дра­матичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання призводять до того, що людина не може почуватися щас­ливою.

Скептицизм пропонує власну схему досягнення щасливого життя. Позаяк в основі нещастя лежить незнання, то людині слід уникати будь-яких невирішених проблем, які спричиняють страж­дання. Водночас необхідно утримуватися від будь-яких проблем­них ситуацій в розумовій діяльності, судженнях та оцінках, що примушують людину хвилюватися й драматизувати життя. Утримання людини від вирішення внутрішніх і зовнішніх про­блем, активної розумової діяльності, на думку скептиків, має привести до стану апатії (незворушності) й атараксії (безтурбо­тності) — двох найвищих цінностей скептицизму. Якщо людина не може уникнути проблем, розмірковує над їх подоланням, то варто скористатися найпростішим методом їх вирішення на ос­нові традиції, закону тощо.

Загалом елліністичний скептицизм став підґрунтям, на якому згодом виросли суб'єктивний ідеалізм та агностицизм. Водночас у ньому було закладено ідеї атеїзму (скептичне ставлення до іс­нування Бога) та антидогматизму.

У IV ст. до н. е. була започаткована дуже впливова філо­софська школа — стоїцизм. її засновником вважають Зенона з Кітіона (336—264 рр. до н. е.), який у 300 р. до н. е. відкрив власну школу й викладав у портику¹, надміру прикрашеному живописом. Від назви цього портика (грец. — «барвистий пор­тик») і пішла назва школи, яка проіснувала до кінця античного світу.

Сприятливі умови для розвитку епікуреїзму, скептицизму та стоїцизму склались у римський період розвитку античної філо­софії (І спи до н. е. — V ст. н. е.). Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософську школу стоїцизму, стали Сенека (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.), вільновідпущений раб Епіктет (50 р. н. е. — 138 р. н. е.), Марк Аврелій (121—180 рр. н. е.). Власне, їхні філософські роздуми дають змогу найповніше осягнути особливості цієї філософської школи.

Зазвичай стоїцизм умовно поділяють на три частини: фізику (філософію природи), логіку та етику.

Фізика стоїків бере свій початок від космологічного вчення Геракліта Ефеського, який першопричиною (субстанцією світу, визнавав вогонь. У стоїків різноманітність предметного світу зу­мовлена єдністю вогню з повітрям, водою й землею (що створю­ють форми вічної та незмінної субстанції)- В основі Космосу та­кож лежить вогонь (пневма), який є його душею, що разом з людиною формує цілісну систему вогняного організму, який живе за власним законом (логосом). Вивчаючи фізику, можна отримати відповідь на питання про місце людини в космічній си­стемі.

Для стоїків Космос є колискою, в якій народжується життя на Землі. Космос є живим організмом, душа якого збігається з по­няттям Бога. Розум Космосу (Логос) можна побачити в доцільних причинно-наслідкових зв'язках матеріального світу, існуванні невблаганної долі (фатуму). Таким чином, житгя людини наперед визначене космічною душею, уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й такти­ку етики стоїків — через те, що зовнішні матеріальні цілі зазви­чай недосяжні й нереальні, людина має орієнтуватися лише на підвладний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення}. «Хто по­годжується з долею, того вона веде, а хто не згодний з нею, того вона тягне» (Сенека), тому зовнішня свобода виявляється лише в єдності, співпраці з долею, яку неможливо змінити. Ця співпраця знаходить свій вияв у організації повсякденного лсиття згідно із законами природи й Логосу. Досягнення гармонії і природою (до­брочинного життя) веде до щастя (евдемонії).

Досягти щастя можна лише за умови, що душу людини ніхто й ніщо не тривожитиме, якщо немає надмірних бажань, які не­можливо реалізувати. Стоїчний ідеал щасливого життя людини — це апатія (свобода від афектів життя) та атараксія (життя поза впчивом зовнішніх обставин). Якщо жиги щасливо й добро­чинно згідно з власним волевиявленням неможливо, то цілком виправданим, як вважали стоїки, є самогубство.

У подальшому стоїцизм значно вплинув на формування хрис­тиянського віровчення (розвиток християнської ідеї про сво­боду вибору особи та її індивідуальну відповідальність за цей вибір). Етика стоїцизму стала навдивовижу актуальною в но­вий час, інтригуючи своєю ідеєю внутрішньої свободи.

Прикладом поєднання давньогрецької та давньоримської фі­лософії, що зумовило створення нової світоглядної культури є неоплатонізм. Із самісінького початку в його основу було покла­дено філософсько-містичне вчення (ІІІ —6 ст. н. е.), яке намагаю­ся поєднати традиції давньогрецької філософії (учення Плата­на) з ідеями східних релігійно-філософських систем — подолан­ня людською душею матеріальної залежності з метою поєднан­ня, злиття з Абсолютом. Репрезентували цей філософський на­прям Аммоній Саккас (бл. 175—242 рр.), ГТлотін (бл. 204—270 рр.), Прокл (410—485 рр.) та ін. В основі їх учення лежала діалектич­на тріада— Єдине, Розум, Душа.

Єдине шляхом еманації (випромінювання) виділяє із себе Сві­товий Розум (нус — світ ідей), який творить Космічну Душу (псюхе), що відчуває світ через людину, а також інші демонічні та астральні істоти. Загалом Єдине, разом з Розумом і Космічною Душею створюють Космос, наповнений розумом і почуттями. Подальша еманація Розуму через Душу в матерію необхідна для того, щоб через матеріальний етап свого існування (процес само­вдосконалення) Розум і Душа знову повернулися до Єдиного. Матеріальний світ у неоплатонізмі видається як щось ілюзорне, тимчасове, недосконале, гріховне.

Головним завданням людини неоплатонізм вважає необхід­ність подолання її тілесних потреб, особистих вад як елемен­тів матеріального світу. Для цього людині необхідно реалізо­вувати в житті аскетичні норми поведінки, доброчинність, за­йматися музикою, поезією з метою щонайшвидшого злиття з Єдиним.

Стану єднання з Єдиним (Богом) передують певні почуття людини: по-перше, потреба очищення від матеріальної форми існування, по-друге, почуття любові (Еросу) до Єдиного (найпрекраснішого та найкрасивішого). Єднанню з Єдиним сприяє заняття філософією, яка тренує розум і безпосередньо гене­рує екстатичний стан занурення в Єдине.

Природно, що неоплатонізм визнавав ідею переселення душ (метемпсихози), заплановану Богом (Абсолютом, першопри­чиною) з метою звільнення душі від матеріальної залежності. Ці ідеї неоплатонізму неабияк вплинули на становлення христи­янського віровчення в Римській імперії. У XX—XXI ст. неопла­тонізм став предметом спеціальних досліджень і нових реінтерпретацій.

Отже, в центрі уваги першого періоду античної філософії («до-сократівської філософії»), були філософія природи, пошук пер­шопричин і субстанції світу (Космосу).

У класичний період починається вивчення людини (антропологі­чна філософія), подальшого розвитку набуває «лінія Демокріта» (матеріалізму), з'являються «лінія Платана» (ідеалізм), розви­ваються онтологія (учення про буття), теорія пізнання (гносеоло­гія) на основі філософських категорій, які перетворюють філо­софію на наукове (в античному сенсі цього слова) знання. Елліністична філософія була репрезентована такими вченнями, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм. У цей період меншою мірою розробляються фундаментальні філософські проблеми (онтоло­гія та гносеологія), на передній план виходять проблеми етики, обґрунтування людського життя, індивідуального спасіння лю­дини від драматизму життя, домінування випадковості в житті та досягнення особистого шастя.

Домінуючим філософським напрямом римського періоду став ідеалізм, а головне — відбувається єднання філософії (насам­перед неоплатонізму) та християнських ідей, що, зрештою, трансформує античну філософію в середньовічну теологічну фі­лософію.