Спiзнена гостина

Ось та сама твоя кiмната, В якiй колись знайшов я рай. Той сад, та яблуня крислата I за садом той самий гай.

Ось тут у затишку з тобою Я снив життя найкращий сон; Там пiд березою сумною Мене ти взяла у полон.

Все те саме. Така ж i осiнь, Як та колишня, золота, I я такий самий i досi, Лиш ти не та, лиш ти не та.

Бо твої очi, що так нiжно Всмiхалися колись менi, Тепер глядять на мене грiзно I в них лиш холод, лютий гнiв.

А з твоїх уст, як цвiт рожевий, Що їх спивав я, мов нектар, Падуть слова грiзнi, сталевi, Мов стрiли, що несуть удар.

Все те саме. Нема обнови, I гостi тi самi у вас. Лиш в гостях вже нема любови,– Вона померла вiд ураз.

Все те саме. Лиш ти змiняєш Цей рай мiй давнiй в клятий ад, Бо ти вже другого кохаєш I йдеш на стрiчу з ним у сад...

Слiпець

Занадто я тебе любив, Тому тебе я втратив. Так сонце спалює в день жнив Колосся непожате.

Я був слiпцем, я отемнiв Зi щастя та iз муки. I жаль, i шал, i лють, i гнiв Кидав тобi з розпуки.

Нераз слiпець собi знайде Перлину край дороги, Але видющий украде – I знов слiпець убогий. .............................. Лежить проклiн, важкий проклiн На долi чоловiка: Лиш те цiнити вмiє вiн, Що втрачене навiки. А що здобуте, те вiн сам Руйнує, як умiє. I щастя все явиться нам Лише у снах i мрiї.

Прогнав тебе, прогнав я сам, А нинi – ув одчаю, Молюсь невiдомим богам: "Вернiть її, благаю!"

ЕПIЛОГ

Ти покохала другого, кохана. Надарма зов пiсень. Бо той твiй другий – буря провесняна, А я осiннiй день.

Ти вiдiйшла навiки, гей, навiки, Бо той любовник твiй Безжурний, буйний, як у горах рiки, А я мов хрест сумний.

Гей, вiдлетiла моя пташка бiла В яснiший край, вирiй! Осiннiх сльот любити не хотiла, Хоч клiтку срiблом крий.

Ти вiдiйшла, тебе вже не завернуть Благання нi пiснi; В любови серце є немилосердне – Не знає ласки, нi.

Тебе нема. Не кину я прокльону На бiлий цвiт лiлей. Ти ж не могла змiнить життя закону: ПАНТАРЕЙ.

Сам до себе

Поете! Бiльше Вертером не будь! Бо бути ним так дуже, дуже смiшно, Бо нинi, завтра всi омани вмруть, Комiчним буде все, що ти прожив трагiчно.

На свiтi все мина. I муза всiх пiсень, Йдучи в обiйми п'яного профана, Веселим глумом лиш згадає день, Коли твоя душа була неначе рана.

Повiр менi: любов – лише вiтрець, Весняний легiт, що за мить минає. Безумний тiльки вiтровi, як жрець, Офiри й пiснi на престол складає.

Повiр, що музи всi є родом не з небес. Найкраща навiть з них дочка землi та Еви, Що любить не глибiнь сумну, а яснiсть плес I радше, нiж богам, поклониться тельцевi.

Хай свiт буде тобi не сценою для драм, А фарсою, в якiй любов – то жарт дитинний, Бо ти смiшним є все, як не смiєшся сам. Тож смiйся все, хоч кров iз болю з серця рине.

Поете! хай трагедiя твоя Буде остання, та остання рана. I Вертером не будь, що в себе сам стрiля. Вже краще одягни хоч маску Дон-Жуана.

I.ХI.1929

Iзольда

Я звав тебе Iзольдою нераз, Бо, як Трiстан, знайшов я в тебе лiки. I вiрив, що щаслив буду вовiки, Як на хвилину в серцi бiль погас.

Та вже закон життя торкнувся й нас: Пiзнали й ми, що все пливе, як рiки, Що душi двi все дiлить яр великий, Що кожну радiсть мусить вбити час.

Iзольдо! Нинi вiрний твiй Трiстан, Згубивши й тiнь iлюзiй та оман,– Стоїть спокiйний, визволен з надiї.

Велику мудрiсть дала менi ти: Що на землi нам щастя не найти, Що кожна розкiш в'яне, попелiє.