Лист в'язня

Моя матусю! Я в тюрмi. Минають сумно днi за днями, Немов тумани, що взимi Пливуть над рiдними полями.

Так сумно тут: iз-поза крат Не бачу сонячного сходу; На рокiв п'ять мене Пилат В тюрму замкнув за честь народу.

Впадуть мої слова в твiй дiм, Немов злодiї серед ночi; Ти ж не ридай, не плач зовсiм, Отри свої старечi очi.

I горда будь, що ворог злий Карає так твою дитину; Чи тямиш? Вчила ти дiтей Боротися за Україну.

I напиши менi, чи там Весна у нас i що чувати? Чи братик мiй вже ходить сам Плугами перелiг орати?

I чи збиточний досi Гнат, Чи пильно вчиться вже Галина, Чи досi все спiва в день свят: "Ще не вмерла Україна"?

Сестрi сказати не забудь: Хай сiє цвiти огороднi, Щоб мала чим встеляти путь, Як вернуться борцi народнi.

Бо чую, вiрю: дух росте, Iскра змiняється в пожежi; Ще мить – i свят-вогонь змете Тюрму й чужi кордони, межi.

Не плач! Надiя радiсна В вiкно вже дивиться до мене; Прийде сподiвана весна; Не плач, прощай, рiдненька Нене!

1921 р.

НА РУЇНАХ

I.

I знов, як давно, знов неволя... Хто знає? Може, на столiття Рабства, покори, лихолiття Вас засудила люта доля.

Шаблюка зломана остання, Ви впали знов до нiг профана. Бо дав Господь святе повстання, Але не дав, не дав Богдана!

Не взяли ви вiнця свободи З пожеж всенародного бунту, Бо ви не слухали народу. Нi голосу вiд пiль, вiд ґрунту.

Тож чуйте! Вiрте хоч сьогоднi: Народ – Месiя й перемога! Його слова – слова Господнi, Народний голос – голос Бога.

II.

Не проклинаймо ворогiв, Не називаймо їх катами: Найбiльший ворог наш – мiж нами, По цей бiк наших берегiв.

З нас кожний стежку стелить сам Собi квiтками чи смiттям: Нас не Москва б'є, не ляхи, А нашi чорнiї грiхи.

Не смiй на других грiх складати За те, що промiнь волi згас. Удармось в груди: винуватий I ти, i я, i кожний з нас!

Покуту ми за грiх складаймо. Не проклинаймо! Такий життя святий закон: Безсилля силi б'є поклон. Коли ж ми черв, плазун безкрилий, То хтось нас мусiв розтоптати.

Бо гине i орел безсилий, Коли не вмiє сам лiтати.

Зiгнилий овоч до болот Паде в день бурi iз висот. На вiтах зв'ялених конвалiй Росте мiцний хижак-бур'ян. Навiщо тут прокльони, жаль? Так хоче Пан, всесильний Пан.

Тож як на вас паде камiння, То ви не плачте iз терпiння, Але з камiння в лютий мент Будуйте силi монумент I силу силою стрiчаймо, Не проклинаймо!

1923 р.

Батько I дiти

Як зайде ласкаве сонце за горою, Повертає батько з поля iз косою I, втомившися кiсьбою, йде до хати Вiдпочити i з дiтьми порозмовляти. Тодi Галя i Данилко кучерявий Покидають свої iграшки, забави I сiдають на колiна свого татка Та щебечуть, мов на весну ластiв'ятка: "Ми були сьогоднi чемнi цiлу днину, Розкажи нам про вiйну за Україну". I синковi гладить батенько головку Та розказує, а дiти мовкнуть, мовкнуть. "Я тодi мав лiт сiмнадцять лиш вiд роду, Як вiйна у нас почалась за свободу, Добровольцем тодi став я пiд прапори I в боях пiшов з Карпат по Чорне Море... Рокiв два боролось вiйсько наше смiло, Та не вдалося велике наше дiло... Впало вiйсько, мов те листя в падолистi, Залишилося могил аж тисяч двiстi..."

А як батенько скiнчить оповiдати, Син зривається, стає посеред хати I тодi вогнем палають його очi, Вiн, задивлений у чорну темiнь ночi, Кличе: тату, чуєш, тату! Мамо, тату... Я в сiмнадцять лiт покину вас i хату... I пiду, як ти пiшов, до бою смiло.

Закiнчити розпочате твоє дiло... Тiльки мати, що вiйни боїться й битви, Шепче тихо у кутку слова молитви. I не знає, сумувати чи радiти: "Який батько войовничий – такi дiти".

Львiв, 1930 р.