З довiчного ув'язнення

Долi письменникiв, як i долi звичайних людей, складаються по-рiзному. Навiть тодi, коли вони, цi письменники, належать до одного й того ж поколiння, росли й формувалися в однiй i тiй же мiсцевостi, приблизно в одних i тих же умовах i реалiзують однакової сили талант (ясна рiч, кожен по-своєму) в творах близької або подiбної школи, тематики, вiдображаючи на початку один i той же життєвий досвiд, однi i тi ж iсторичнi подiї, свiдками чи й безпосереднiми учасниками й творцями яких довелося їм бути. Все одно доля потiм розпоряджається по-своєму. I часто дуже несправедливо, невблаганно жорстоко.

З поколiнням Олеся Бабiя,– а це було поколiння уславлених Сiчових Стрiльцiв, перших за довгi вiки лицарiв-патрiотiв, що зi зброєю в руках голосно заявили про право свого народу мати не тiльки власнi iнтереси у вiйнi, яка потрясла тодi свiтом, а й про право його на власну державу,– з цим поколiнням доля теж обiйшлася по-своєму, спершу пiднiсши кращих його представникiв – усусусiв до вершин слави i гарячої, палкої любовi з боку українських народних мас i подарувавши їм ряд блискучих бойових успiхiв та перемог, а потiм, коли "встояти не було сили", метнула їх у сумнозвiсний "чотирикутник смерти", в безвихiдь i розпорошила по широких просторах iмперiї, проти якої вони воювали, боролися, i, врештi, розвела багатьох з них по рiзнi боки хитромудро зведених бiльшовиками барикад, в кiнцi мало кого пощадивши.

I все ж саме це поколiння таки спромоглося здобути, хай i на не надто тривалий час, хай i втрачену потiм Українську державу, iдея якої вiдтодi перестала бути примарним фантомом, стала невiдкладним завданням нацiї. Вони ж, усусуси, i в полум'ї вiйни, i вже пiсля неї творили й гартували новий нацiональний дух, нову пiсню, нову лiтературу, мистецтво, культуру. Парадокс лише в тому, що потiм упродовж пiвстолiття iмена бiльшостi з них були викресленi з iсторiї, їх заборонено було згадувати, i навiть могили їхнi були зруйнованi.

Згадували тiльки тих, хто похитнувся, хто, розгубившись чи й зовсiм зневiрившись, пiддався на демагогiчнi гасла й повiрив, що можна розбудувати нацiю, зробити її щасливою й гордою i пiд контролем ворога. Цим шляхом у рiзний час пiшли Василь Атаманюк, Василь Бобинський, Михайло Козорiс, Володимир Ґжицький, десятки, сотнi i тисячi менше вiдомих чи взагалi невiдомих старшин i стрiльцiв УГА.

Олесь Бабiй цим шляхом не пiшов, вiн не вiрив у червоний "iнтернацiоналiзм", залишався невгнутим упродовж усього життя. Тож i немає нiчого дивного в тому, що саме його спадщина переслiдувалась найбiльш жорстоко i ми нинi про неї найменше знаємо.

Але на вiдмiну вiд тих колишнiх своїх побратимiв зброї й пера, котрi похитнулися i пiзнiше заплатили за це життям, Олесь Бабiй уцiлiв, вижив i, опинившись за океаном, уважно стежив за всiм, що вiдбувалося на Батькiвщинi. Нi, вiн i тепер не каявся, що залишився вiрним iдеалам своєї молодостi. Але його не могло не болiти, що українська молодь у рiдному краї не має змоги читати його поезiї, повiстi, пристраснi слова численних його статей, якими захоплювались молодi люди в перiод мiж двома свiтовими вiйнами. Вiн знав, що зумисне затирається в пам'ятi саме його iм'я, яке, власне, небезпечно було навiть згадувати, що вся його творчiсть засуджена на довiчне ув'язнення. Яка ж ти, доле, несправедлива! Душа поета кричала:

Вiтчизнi я вiддав мiй цвiт життя, мiй труд, юнацькi мрiї буйнокрилi. За те знайду спочинок, забуття не в рiднiм краї, а в чужiй могилi? За мною бiй за волю, рiдний край, за мною тюрми, де каравсь я люто, невже за те утратив я мiй рай, тебе, моя Вiтчизно незабута? ("Вигнанець")

I справдi, чи далеко було до того, аби забути його назовсiм, коли чверть нацiї забула вже й рiдну мову?

I все ж його пам'ятали, знали, з ним рахувалися не лише друзi-письменники, вдячнi читачi старшого покоління, а й – не меншою мiрою – непримиреннi вороги та противники з протилежного полiтичного табору. Вiн був настiльки вiдомим, а творчість його настільки вагомою, що й упорядники 8-томної "Iсторiї української лiтератури", яка вийшла за вутленької хрущовської вiдлиги, не змогли обiйтися хоч i без лайливої, неґативної, але... таки ж згадки про нього. У шостому томi – аж двiчi! А як не згадаєш, коли вже один з перших одiозних, суто бiльшовицьких iсторикiв нової "пролетарської" української лiтератури, сумнозвiсний вульґаризатор В. Коряк його згадував i про нього писав як про явище по той бiк Збруча ще на початку двадцятих, не кажучи вже про В. Бобинського чи В. Атаманюка; коли сам Б.-I. Антонич, уже по цей бiк Збруча, вiдзначає його як одного з кращих поетiв у статтi, призначенiй для польського читача. А вже про таких – чи то заслiплених, чи то зумисних – адептiв пробiльшовицького лiвацтва в Захiднiй Українi, як С. Тудор чи Я. Галан, то й говорити зайве. Цi просто його величали "фашистом", "спiвцем вiйни" i не шкодували йому уїдливих епiтетiв, за якi по той бiк Збруча письменника просто взяли б та й розстрiляли.

Олеся Бабiя, його творчiсть добре знали i спiвпрацювали, сперечалися, радилися з ним такi люди, як Є. Маланюк i Д. Донцов, вiн був знайомий з Оленою Телiгою i О. Ольжичем, Е. Козаком i П. Ковжуном, знав близько О. Олеся, чи не всю українську елiту Львова i Праги. Отож цiлком замовчати його iм'я було важко. I вiн вiрив у те, що зробити цього не вдасться, як не вдасться згасити порив до волi, державностi великої нацiї, те святе полум'я самопожертви, яке розпалили вони, Сiчовi Стрiльцi – справжнi лицарi не так "залiзної остроги", як самої Матерi-України.

I це полум'я не погасло. Повiльно, хто як, знов-таки не за справедливим чiтким порядком, не в лавах стрiлецьких дисциплiнованих, а – як кому пощастить, хто яких знайде покровителiв i меценатiв, повертаються колишнi стрiльцi-лiтератори до свого народу, до свого читача. I серед них – Олесь Бабiй. Не в числi перших, на жаль... Але то не пов'язано нi iз значимiстю його постатi в лiтературi, нi з обсягом та мистецькою i суспiльною вартiснiстю його лiтературної спадщини. I тому хочеться вiрити, що невдовзi таки матимемо солiдне видання бодай тих його кращих творiв, що й нинi звучать ой як актуально i ой як потрiбнi вкотре вже дезорiєнтованому i розгубленому нашому широкому загаловi. Це ще попереду, воно буде.

А тим часом читацькiй увазi на вiдзначення сторiччя вiд дня народження видатного нашого земляка пропонується оця книжка вибраних поезiй та деяких матерiалiв, що мали б дати бiльш-менш задовiльне уявлення про Бабiя-поета i Бабiя-людину. Як i кожна подiбна справа, що робиться за гострого браку джерел i матерiалiв, часу, коштiв, паперу, а iнколи й елементарного сприяння та розумiння з боку певних осiб i структур, книжка ця не без хиб i недолiкiв. Але вона – перше в повоєннiй Українi (а це понад 50 лiт!) окреме видання поезiї О. Бабiя. Хай же воно стане добрим початком для видань кращих, повнiших, з бiльшим обсягом i накладом, з добрими iлюстрацiями. Адже на черзi – проза, драматургiя, публiцистика, твори для дiтей. Все це ще чекає на уважних дослiдникiв i доброзичливих видавцiв.

Адже вирок "довiчне ув'язнення", здається, давно скасовано. Спадщина О. Бабiя має врештi вернутися до людей.

Василь ГАНУЩАК, член Спiлки письменникiв України. Iз збiрок мiжвоєнного перiоду