Моя зустрiч з олексою

Хтось мудро сказав, що вмираючи людина забирає з собою й частину якогось невпiзнаного свiту. Тому в нашому селi, здається, майже не залишилося тих людей, якi могли би вам трохи бiльше розповiсти про Олеся Бабiя. Може, i я не знав би що казати, якби не належав до родини Бабiїв (моя покiйна дружина якраз доводилась йому племiнницею. Ось хто багато знав про свого стрийка Олексу). Багато розповiдала вона й менi про цю мужню людину. Казала, що п'ять чи шiсть лiт посерединi тридцятих рокiв вiн карався у польськiй тюрмi. Був чи не в Березi Картузькiй. Правда, не буду твердо ґарантувати, що саме тут польськi властi хотiли зломити його i перевиховати. Знаю тiльки, що якраз на Святий вечiр з довгою чорною бородою вiн повернувся в Середнє. Як годиться, завернув у гостi до брата Михайла, мого тестя. Якось вiд дружини дiзнався, що з Олеся мав би вийти несогiрший лiкар. Сам вiн десь на Чехах взявся було активно студiювати медицину. I в цьому, власне, тимчасово вбачав сенс свого життя. Зрозумiло, що чоловiк, який за недовгий свiй вiк надивився на людськi калiцтва, спiвчував хворим i немiчним людям, хотiв їм чимось допомогти. В його душi майже нiколи не гаснув вогонь людської сердечностi, доброти i милосердя. Але саме в хатi брата Михайла вiн назавжди розчарувався в медицинi. Може, тому, що вчасно збагнув: справжнiй лiкар – це той, який пройшов вiдмiнну медичну практику десь серед нiмцiв, чехiв, французiв чи iнших европейських народiв. Нинi вже нiчим iншим не поясниш, чому йому так змерзилася ця професiя i вiн вiддав себе цiлком лiтературi. Гадаю, що на виборi цього фаху не могла не позначитися дружба Олеся Бабiя з сiм'єю Белеїв iз Войнилова, де, як вiдомо, теж був лiкар. А взагалi у нього було чимало товаришiв. Навiть священик Горгула i той визнавав, що без такого цiкавого спiвбесiдника, як Олесь Бабiй, було б дуже сумно жити на свiтi. Та й менi вiн запам'ятався як дуже поважний чоловiк, який особливо дбав про свiй зовнiшнiй вигляд. Деколи я навмисне ховався вiд такого, у повному розумiннi цього слова, пана. При розмовi з ним вiдразу вiдчувалося, що перед тобою – не хто iнший, як пан. Але не той пан, що, як звично розумiємо, володiв людськими душами й певною господаркою, а той пан iнтелiґент, що мав особливе багатство – тонку душу. Та гордим з цього аж нiяк не був. Здається, вiн весь у цьому дiалозi, який менi надовго затримався в пам'ятi. – Ходи трохи до мене, Олексо,– якось просив його брат. – А нащо буду йти до тебе? – жартома вiдказував Олесь Михайловi.– Тебе вже видiв, дружину твою – також. То нащо буду вам надокучати? Хiба пiду та й на сиву кобилу подивлюся... Заодно, був це дуже щирий чоловiк. Надокучливi колядники на Рiздвянi свята, знаючи, що Олесь вдома, йшли навмисно пiд вiкна хати Бабiїв. Були переконанi, що звiдти обов'язково вийде поважний гiсть зi Львова, який не пошкодує й пiвзолотого за коляду. Дiти бiднякiв знали цiну копiйцi, адже за сорок грошiв треба було в пана цiлий день коня гнати, а за два злотi можна було зафасувати й файнi черевики. Востаннє я бачив Олексу в липнi 1944 року. Завiтав вiн до села на три, а може, чотири днi. Вiдчував, що, може, востаннє бачить рiдну домiвку i своїх близьких. Адже зi сходу вже чувся гуркiт артилерiйської канонади. В селi, як завжди, святкували мої iменини. Але особливих пiдстав для радостi не було в нiкого. У колi родичiв i декiлькох односельчан Олесь казав: "Добре, що так сталося. Фашизм треба обов'язково знищити. Бо як цього не зробиш, то вiн весь свiт завоює. Мав би-м тiшитися, люди добрi, цьому. Але не все так стається, як того хоче чоловiк. Менi, мабуть, тут не жити". На другий день (здається, був понедiлок) беру в батька коня, другого позичаю у стрия. Їдемо з Олесем до Калуша. Якраз на тому мiсцi, де згорiв млин директора Щура, ми прощаємося з ним. Назавжди! Простягаю йому в руцi мiзернi грошi на дорогу, але вiн їх чомусь не бере. Олесь Бабiй – поважний чоловiк, вiн заслужив на добре людське слово. Навiть на фронтi менi казали про нього. Казали люди з Тернопiльщини, Хмельниччини. Вже не кажу про Волинь, де, як вiдомо, вiн певний час вчителював у ґiмназiї. Отже, був талановитий i популярний. Я не раз задумувався над Олесевою долею. I завжди тодi передi мною чомусь поставали його батьки – Катерина та Йосип Бабiї. Простi, звичайнi собi селяни (мати Олеся добре спiвала, а батько – порядний сiм'янин i ґазда, працював так, що й ослiп на старiсть) аж нiяк не скупилися на те, щоб з їхнього сина вийшла справжня iнтелiґентна людина. А вiн, чесний син свого часу, перевершив не тiльки батькiвськi сподiвання, а й самого себе, пiдкорив не одну вершину людського духу.

Обидва спогади в серпнi 1989 р. записав Михайло КОЛОМИЄЦЬ з Калуша

Теодор КУРПIТА (США)